Живцем поховані

Іван Нечуй-Левицький

Сторінка 6 з 8

Попереду йдуть музики й вигравають. За ними панщанні служники й лісовики козаки несуть рядком ноші на плечах, заквітчані зеленим гіллям, з кізками, зайцями та вовками, неначе несуть ті ноші на якесь кладовище, як-от часом несуть мари з небіжчиками в великий помір. А за цією перезвою ідуть карети з панами одна за другою повагом, помаленьку до самого палацу, а позад їх сунуться вози з усякою вантагою, з посудом та столами, а псарі ведуть на шворках та реміняках псярню.

Як ця перезва було доїжджає до брами в двір, то пани дають знать і трублять в ріжки та труби, а декотрі стріляють з рушниць. Коні харапудяться, стають гопки. Пани регочуться. Браму одчиняють, і ввесь поїзд поглинає брама й двір. З палацу неначе висипаються панії й панни, наймички й козачки. Ноші з дичиною кладуть кругом ганка. Лакеї й кухарі збігаються. Цікаві панни обстають ноші й оглядають лисиці та зайчики. В великому дворі була збірня така, ніби там став якийсь ярмарок у будлі-якому містечку, в Рокитні, або в Шамраївці, або в Фастові. Галас, шум, крики, регіт! Двір неначе галасує од радощів, наче навезли добутку після того, як розбили вороже військо й заграбували й опанували всі незліченні скарби.

Усей натовп запрошують не в палац стародавній та невеликий, а в той павільйон на два етажі, що стоїть проти палацу аж у парку, в ту залу на два етажі з двома рядками вікон — унизу й угорі. Там вже порається ціла юрба лакеїв, котрі розносять чай на здоровецьких срібних підносах і розставляють стакани на двох рядках мраморних столиків, що стоять по обидва боки зали попід стінами. А там вже грають музики до танців. Жінки й дочки приїжджих гостей і собі йдуть у той просторний і високий, наче церква, павільйон, зумисне збудований для літніх балів і танців. Паничі розпочинають танці і, не зважаючи на те, що ввесь день ганяли пішки по діброві, гацають цілу коротку ніч та вже, як свіне надворі, роз'їжджаються додому вже тоді, як люде прокидаються й устають, щоб йти на панщину в поле.

— Чи пак і теперечки ставляють козаки в лісах ятки на стовпах з покрівлею й накладають в ятках копиці сіна для серн на годівлю на зиму? — питаю я в свого візника.

— Атож! Ставляють, але кіз чогось небагацько в лісах, їх певно їдять вовки. Бо в лісах козаки забороняють стрілять вовки. І їх розплодилось сила! Як тільки смеркне, то де тільки ходить товаряка коло лісу, зараз з чагарника десь візьметься вовк та й душить худобу. Оце недавно ми не загнали телиці в двір, а вовк вискочив з ліска та й обгриз бік. Теличку не одрятували од смерті, — пропала. Те ж саме роблять вовки з графськими сернами й зайцями, котрі йдуть на годівлю… вовкам.

— Чом же ви й ті, що од їх графи пооднімали поле, не завели крамниць, не пішли в крамарі? — питав я в Василя.

— Не завів, бо не було за що. Та й граф Ксаверій зараз накликав із Варшави євреїв купців і поставив отой мурований "гостинний ряд" з крамницями навкруги в йому, отой, що й тепер стоїть серед пляца на містечку. А вони зараз понавозили з Варшави усякого краму та й осілись у нас і по цей день. А тепер за ними й не потовпишся.

"Вас поховав старий гетьман Ксаверій живцем, без спобоління, без жалю, а натомісць позаводив псярні та розплоджував вовки та лисиці", — майнула в мене думка. Культура вловчих собак, дорогих коней, культура пишних парків та краківських хомутів… та панщини, — це була одна й єдина культура, яку несли на Україну давні польські магнати. Я пригадав мемуари про ті часи М. Чалого та П. Лебединцева й пересвідчився, що вони були правдиві.

Ми вже їхали широким поштовим трактом. Тут вже починався давній гетьманів парк, перероблений з справічного лісу. По один бік трахту тягся без кінця густий здоровий, як ліс, парк, обсаджений акаціями понад окопом; по другий бік стояв обрідний дубовий та грабовий старий ліс. Широкий трахт став схожий на алею, обставлену високими деревами, наче зеленими стінами. День зранку був ясний, сонячний, жовто-золотий, а як звернуло з півдня, став якийсь білий, наче срібний. Усе небо затяглося ніби прозорою імлою, а крізь неї, неначе через намітку, ледве світилась небесна блакить. Подекуди на небі в білій імлі плавали неясні срібні хмарки, неначе розлите сиве молоко з ледве примітними блискучими обідочками та тонесенькими обвідами. Ті прозорі розмазані хмари стояли непорушно, неначе плавали в тихому мертвоводі. Сонце світило тихим білим світом, неначе серед неба чиясь рука запалила вінок з дротиків магнія. На парк, на ліс, на всю землю лився тихий молочно-білий світ. День ні хмарний, ні сонячний, не золотий, а якийсь ніби срібний. Небесна блакить подекуди проглядала й визирала, неначе синя атласова підбійка. Усе небо з непорушними, ледве обмежованими хмарами в імлі здавалося наче намальоване, накидане першим ескізом маляра на якомусь велетенському плафоні. Сріблястий світ заливав парк та ліс зверху донизу. Між деревом снувався легесенький туманець. Ліс світився наскрізь, наче засипаний сріблястим пилом. Тіні од дерева були неясні, не різкі, а м'які, розливчасті, неначе потрушені пилом. Зелене бадилля папороті, червона смілка, білі та жовті соняшнички в лісі й на окопах неначе потонули на саме дно в прозорій імлі. Ліс став ніби легший. Усей ліс, уся дорога, усей парк — усе було ніби залите прозорим морем, ніби затонуло на саме дно. Щось було фантастичне, надзвичайне в тому освітленні срібного сонця. Серед білого дня з'явилось трохи навіть фантастичне з'явище, мрійна картина, схожа на ману — міраж. Подекуди в гущавині лісу та парку білі тони та сутінки були інші й переходили в голубуваті ніби од місячного сяєва.

— Еге, тута вже десь лили ливцем тучні дощі? — спитав я в Василя.

— Оце недавно лили ливцем місцями страшні наглі дощі. Подекуди вже повиривало греблі на Раставиці, позносило млини, позатоплювало луки, а млинові колеса порозкидала вода по луках між вербами та вільхами, — обізвався Василь. Картина була пишна, та чомусь вона тепер мене не звеселяла так, як звеселяли колись передніше ці самі місця рідного краю.

Сумні Василеві оповідання навели на мою душу смуток та невеселі думи. І оригінальна, сливе фантастична картина срібного переддощового неба й сонця та залитих сріблястим сяєвом лісів не могла перемогти і вгамувать важкого почування. Срібне небо, срібне сонце, пишний білястий веселий день, білястий ліс, — а на душі в мене смуток та наче якась чорна темрява, а на серці жаль.

Добре опасені коні швидко катали по широкій, трохи піскуватій алеї. Фаетон наче несло на руках. Базар саме рушив з місця й почав роз'їжджатись. Ми доганяли й випереджали кінні й волові вози та усякі валки хур з вагою, що тягайся шляхом без кінця. Перед моїми очима манячіли й миготіли на возах молодиці, чоловіки, діди, чепурненько убрані, неначе я переглядав на малярській виставі довгий, довгий рядок картин Трутовського, братів Маковських, Бодаревського. От перед моїми очима промайнули інші вози. На возах сидять молодиці, біліють вмощені в соломі та в переїдах нові горшки, макітри та глечики, стримлять нові білі лопати, граблі й заступи. На одному возі біліє двоє нових ситів з чистенькими лиснючими обичайками. А далі поперед нас котиться кінський віз, а на возі сидить баба в намітці на голові й держить у руках нове вікно з уставленими тахлями. Сонце б'є в шибки. Скло страшенно блищить, ніби на шибки впало четверо сонечок, і ті сонечка ріжуть мені очі, штрикають та колють неначе розпеченими в огні шпичками.

— Ой Василю! Бога ради, поганяйте швидше! — гукнув я до погонича, — минаймо оте каторжне вікно. І виніс же дідько бабу на великий трахт з вікном в руках! Повертає та й повертав те вікно на всі боки, мов цяцьку, ніби грається ним, ніби зумисне наводить блиск просто мені на очі. Ця баба певно виїхала на великий трахт, щоб дражнить мої очі своїм вікном. Вже в мене аж сльози котяться по щоках, ніби я плачу за старим бабиним розбитим вікном.

— Та й мене вже взяв жаль за старим бабиним вікном, бо й я плачу, — сказав Василь, сміючись, і махнув на коні батогом.

Коні смикнули й побігли швидше. Вікно ще раз заглянуло мені в самісінькі очі, ще раз різнуло ножем по очах. Майнула баба в намітці, і вікно зникло, і баба зникла, опинилась позаду. А перегодя ми наздоганяємо цілу валку возів. На одному возі лежить на соломі годована сита льоха, простяглась на усю свою свинячу довжину на соломі, неначе гладка купчиха на перині. Свиня виставила проти сонця товсте черево, ніби обтикане рожевими шпичками, і стогне, і трясеться всім салом, ніби її трясця трясе. А на другому возі поросята, прив'язані за ніжки до полудрабків, кувікають, аж скиглять, ніби зав'язли в тину або неначе хтось їх коле ножем. Ця музика грає та грає, посовуючись рядом з нашим фаетоном, і не дає мені думати, заважає мені милуватись веселими картинами. Приніс дідько ярмарковий свинячий оркестр під самісінькі вуха.

— Ой рятуйте! Ой ґвалт! Поминайте мерщій ці гусла-самограни! — вже кричу я до візника.

Ми поминули ту ярмаркову музику, і я починаю заспокоюваться. Але згодом ми наздоганяємо дві єврейські балагули, ніби напхані й навантажені єврейками й євреями. То були єврейські ярмаркові диліжанси. Євреї, поярмаркувавши, очевидячки ще були в ярмарковій направі, ґерґотали та розказували усі заразом про свою купівлю та продаж та про свої бариші. Клекіт у балагулах був такий, ніби вони не розмовляли, а лаялись, аж кричали.

— Знов приніс дідько під самісінькі вуха ярмаркові цимбали! Бога ради, минайте їх! — гукнув я до Василя.

Василь свиснув батогом. Рвачкі коні аж скочили, аж гопки стали. Цимбали різнули мені в вуха й затихли десь позаду в куряві, ніби в них одразу й заразом порвались усі струни.

Знов стало тихо. Знов пішли мої думи за думами, мрії за мріями тихо, тихо, неначе тиха вода в Росі. Серед чудових картин та виглядів у дорозі пливуть мої думи одна за однією, наче промінь за промінем ллється з сонця на землю безперестану, без спину, пливуть самохіть, не по моїй волі. Я знов задумався, милувався картинами по обидва боки широкого трахту й очей не зводив. От ми внов догнали віз, а на возі сидить молодий чорнобривий чоловік, гейкає на воли й полуднує, держачи в руках скибку хліба та шматок сухої тарані.

1 2 3 4 5 6 7