Минула я це все та йду до свого найлюбішого млина. Він аж на краї стоїть, на горі; за ним, як на долоні, місто все, а вперед, скільки оком скинеш — нив'я... там йолові, там чорні, там зелені, аж голубі, там білі, як молоко. Любо так відтіля дивитися, я й пішла. Не доходячи ще, почула голос Василів. Мені так радісно стало; мала злякати його, а далі подумала: ні, краще підкрадуся, подивлюся, що він робить, з ким балакає.
Тихо підходжу під млин. Дивлюся — сидить він з якимсь парубком; перед ними пляшка горілки стоїть, півкавуна лежить і хліба шматок. Обидва п'яні-п'яні!..
— Так ти не знайдеш, кажеш, дівчини собі? — пита Василь того парубка.
— Не знайду ж, — одмовив той, зітхнувши.
— А в мене, брат, дівчина! як зоря та ясна! Хочеш, перепродаю тобі?
— Е-е... їй-богу?
— Їй-богу! Що даси?
— Що хоч візьми, тільки попусти!
— А дівчина, брат, як писанка! Як пригорне, поцілує — забудеш, де й сидиш!
— Як же ти добрався до неї?
— Хе-хе... багато казати, а мало слухати... Цілу весну, як один час, проваландався я з нею. Ніч у ніч у неї, поки добився! І сяка, мов, і така — ні... нічого не бере. Поти не пообіцяв женитись — отоді взяло! — Та й зареготалися обоє, як два бики заревли на все поле.
— Так узяло, кажеш?
— Узяло, брат!.. Тепер от п'ятого карбованця дає; кажу їй: купити треба то те, то друге. Візьме у господині, дає... А мені що? дури дурку! гуляй собі!..
Загуло, зашуміло у моїх вухах... заходив ходором світ перед очима, серце мов хто у лещатах здавив... "Кого я любила, кого я кохала-пригортала?" — скрикнула і, як стріла з лука, як пуля з дула, пустилася бігти додому.
Біжу, а передо мною він регоче, а за мною його голос: "Дури дурку!.." О, клятий, лютий! Ні гріха йому, ні сорому!.. І Бог не покарає, люди не задушать!.. Якби воля та сила, угородилася б зубами у його горло; сміялася б, як божевільна, як він буде харчати; нассала б ротом крові й наплювала б нею у його очі!..
Не пам'ятаю гаразд, що тоді творилося зо мною. Щось лихе, хиже, нелюдське, а що — не знаю. Пам'ятаю тільки, що убігла у комору, упала на постіль та плачу-плачу... Галя з хати почула мій лемент і прибігла до мене.
— Чого ти, Варко, плачеш? Що тобі?
Як навіжена, перекинулася я на подушках... "І чого ще ся причепа біга за мною?" — подумала я. Певне, щось і сказала їй, а може, й крикнула, бо Галя від мене, мов од скаженої, побігла.
Через скільки часу приходе Харитина, що через два двори від нашого служила; ми з нею товаришували. Чую, хтось іде у комору, ступає по сходцях, а Галя кричить:
— Не ходи, Харитино! укусить! порве! Не ходи...
Харитина засміялася, одчиняє двері.
— Ану, — каже, — де та скажена? — Се на мене так.
А я з злості так ослабувала, що лежу вже та насилу дишу.
Ввійшла Харитина до мене.
— Що тобі, Варко?
А я й слова не промовлю. Дивлюся на неї крізь сльози, і здається вона мені якоюсь плямою, а не людиною. Припала вона до мене.
— Що тобі? — питає. — Ти недужа? Чого се ти, від чого так сталося?
— О-ох!.. — зібравши сили, ледве вимовила. — Я недужа... не чіпай мене... йди собі... я, може, засну... може, полегшає мені. — Та й очі закрила. Не знаю, коли й пішла та. Увечері приходить господиня:
— Що се, Варко, таке тобі? Чого се ти така стала?
— Так чогось, — кажу, — погано... сама не знаю чого.
— Ти б, може, у хату перейшла?
— Ні, краще я тут буду. Мені й так жарко.
— Як знаєш. Тільки коли б тобі не гірше було.
— Уже, — кажу, — краще не буде, як і так є.
Подивилася вона на мене, здвигнула плечима й пішла. Зосталася я сама. І що вже тоді не робилося зо мною, що не витворювалось!.. Кругом мене темно — у могилі не буде темніше, — а перед очима все щось миготить, колесує, привиджується... Наче і сплю я, тільки все бачу. Ось здається мені... зійшла я на високу-високу скелю і стою з ним над самим краєм яру... Сонце з-за гори сходить, а там, унизу, дна не видно — якийсь туман, дим піднімається звідтіля... "А що, — кажу йому, — якби отуди скочить?" А він, мов, пхиць мене!.. Закрутилася, завертілася моя голова, увесь світ мороком заходив... Чую, що лечу... Як крикну! — та й кинулася. Страшно трушуся.
Цілу ту ніч отак перебула я. Уже перед світом на волосину зімкнула очі. Почали півні співати — розбудили. Устала я. Вийшла насеред двору... дунув свіжий вітрець на мою гарячу голову, мені мов легше стало; одні тільки кістки, мов поперебивані, болять — ні потягтися мені, ні позіхнути не можна.
Увіходжу в хату; господиня зібралася на базар.
— А що, Варко, полегшало тобі?
— Та присохне, як на собаці! — кажу їй з жартом, а на очах уже сльози миготять.
Пішли знову дні за днями, як ті чумацькі воли, — тихо, помалу. Не несли вони у моє серце ніякої одради, нічого доброго, а обгортали душу тугою гіркою та пекучою... топтали мою єдину надію. Все ж я до того була дівка, як дівка, думала, не вік же дівувати. Прийде й до мене черга... А тепер? хто візьме мене? кому я і на що здалася?
А вже недоладне коїлось зо мною. Спершу нудило мене, давило під серцем, усе б я, немов на похмілля, кисле їла. Потім і кисле спротивилось — крейди хочеться. Усі стіни пообдирала та пообгризала, і така вона мені добра, як медяник. Далі й другі ознаки люди запримітили: стала я блідніти.
"Ох, моя головонько бідна! — думаю. — Що ж се я сама собі натворила? От і дослужилася у людей, от і заробила добра на свою голову! Що ж тепер дядина скаже? Вона ж тепер насеред села вийде та стане гукати: "Отак наші заробляють! До такого дослужуються!.." А товаришки... що подумають, а село все що скаже?.. Нещасливая годинонько, безталанна моя доленько!"
А з ним — не тільки що — боялася стрінутися. Тільки забачу де сиву шапку, не дивлюся, чи він, чи ні, — тікаю мерщій у хату.
Од його тікала, та не втекла тільки од своєї недолі. Уже й господиня запримітила.
Одного разу — у Пилипівку то було — надворі завірюха куйовдила, буря сумно вила у димар, холод у хату перся. Ми сиділи на полу; посередині на макортеті каганець горів; я сиділа скраю од дверей, господиня од печі — пряла, а Галя у кутку — шила. Сидимо собі мовчки, не балакаємо. У мене на душі так сумно та важко... Сиджу собі та раз поз раз зітхаю. А господиня й питає мене:
— Чого се ти, Варко, так тяжко зітхаєш? Чи не трапило тебе що нічками темними?
Докір і нагадка на моє недавнє наче молотком ударили мене по голові. Зажовтіло, потемніло в очах, і, як град, полилися з них сльози.
— Чого ти, Варко? — аж скрикнула господиня, дивуючись, що я обливаюся, як горохом. А я припала до гребеня та й не одхлипну.
— Що за знак, що за причина? — все ж усилковується вона.
— Хіба, — кажу, — ви й не бачите, й не примічаєте, що люди з усіх сторон про мене, як у дзвони, дзвонять?
Дивлюся — господиня моя і ніс повісила. Сидить ні в сих ні в тих.
— Як же се? — питає, довго помовчавши. — Од кого? Через кого?
— Та все, — кажу, — через свою дурну голову та нерозумну волю наробила клопоту довічного!..
— Та від кого хоч, питаю тебе?
— Не питайте, — кажу їй, — нехай його Бог поб'є... кравецького пройдисвіта!
— А-а-а, се, — каже, — той, сивоголовець?.. А не казала я тобі, Варко: дивись своїми очима, не йми віри нікому на слово? Я казала тобі: ти ще не знаєш городянських парубків, які вони є?.. Та й дивно мені, що ти довірилася йому. Ти спитай, кого він з вашого брата у люди не пустив, з кого не посміявся тільки? Він тим і живе, тим тільки й дише, тому тільки й служить. Спитай, у кого він з хазяїнів не був?.. Хто за його добре слово скаже? П'яниця, волоцюга, пройдисвіт — от тобі і все! Де він тільки не був, всюди наштукотворить: то хазяїна поб'є, то робітників поодбиває, то яку дівчину з ума зведе. Як та гадина, як отрута, де він не з'явиться, до кого не доторкнеться, там і розладдя! А ти поважила на його красу, повабилась на його уроду?.. А краса та, та врода тільки на лихо й здалися!
Отак вичитує мені, а я плачу-плачу...
Хіба умру, то тоді той вечір забуду, а то до суду буду пам'ятати його.
Що ж робити? Видно пана по походу, а сокола по польоту. Видно було і мене всюди: того ні утаїш, ні заховаєш, всюди воно перед моїми й чужими очима... Хай судять люди, хай говорять! — що ж робити? У серце моє, у душу ніхто не влізе, не загляне, що там твориться, які прокльони зриваються з язика на свій дурний розум... Може, ніхто й не думав за мене так, як я сама за себе думала, — я гірше червивої собаки себе мала, гірше всякої погані! Ніхто, кажу, того не знав, і судив по ділам моїм... Що ж? Не закажеш людям говорити; хай говорять — я того заслужила.
Під такими важкими та гіркими думками жила я, поки не знайшла сина Івася. Чорняве, білолице, повновиде, з блискучими очима — невикапаний батько! — знайшлось воно у мене перед постом.
Як я не недугувала, як не боліла, але по болю почула, що з мене неначе гора спала... якось вільно дихаєш, вільно руками й ногами володієш. У послідні часи то сядеш, бувало, як копиця горохова серед поля. Устати чого треба — важко, робити — й казати нічого. Сидиш, вилупивши баньки, як дурна... у голові — туман, під серцем моє лихо ворушиться, озивається, аж кістки ниють, все тіло терпне. "Господи! — скрикнеш,— прийми мене до себе, ніж отак мучитись на світі!"
Як минулося, то де та й сила взялася, та скорість-поворотність. Одно тільки — у голову мов хто цвяшок закатав: болить моя головонька, од думок кругом ходором ходить... Дивишся на дитину, як воно оченятами поводить, рученятами силкує, і думаєш: янгол, янгол! безвинне, безгрішне; і думки у його немає, якого-то горя, яких сліз та лиха воно стоїть та ще й стоятиме? Добре, поки ще мале, поки сама годую, а далі? Де ті достатки? — служба, наймичкування? Хто тебе з дитиною прийме?.. Та хоч і прийме... то що дасть? Так, за хліб?.. І цілий вік-то так, без хати-оселі, без притулку-пристановища блукати від хати до хати, од хазяїна до хазяїна, всім годити, на всіх робити?.. І все одна, і все сама! Дивитись, як другі у парі своїх дітей годують, як їх кохають-доглядають, як ними любуються і свої, й чужі... а ти? Як та безпарна птиця, тинятимешся по світу, носитимешся з своєю дитиною, поки виносиш... І виросте воно, як те стебло край дороги, одно одним, не бачивши привіту людського, не знаючи, що то своє добре; приб'ється до якого шевця або кравця — вийде з його злодій, п'яниця, волоцюга всьогосвітній.