Думи старика

Кобилянська Ольга

I

Дітоньки!

Ви на мене не зважаєте, а я вас заєдно бачу. Я остався межи вами, як одинокий дуб старезний у молодому ліску, і бачу всі його вершки, бачу рухи його в бурі і тонкі зворушення в погідних хвилях.

Кажу: подвійно бачу вас. Що перед вами діється, що з вами діється, ба і що позад вас діється.

Я прикований до крісла довголітньою недугою, і одинокою моєю чинністю є бачити вас, думати про вас. Про вашу минувшину, теперішність і будучину. Глядіти на розвій ваш і на наслідки вашого розвою.

Ви, сім синів моїх (біблійне число) і доньки три, що давно увійшли у життя,— саме тепер посередині життя. Але сімох із вас я пережив. Тут пережив. Та там, де ми раз усі стрінемося, я вас завсіди маю. Тому, коли говорю до вас, я маю вас усіх на думці.

Дітоньки!

Ви на мене не вважаєте, а я вас заєдно бачу. Правда, віднедавна лиш одними своїми очима, але ще донедавна й очима матері вашої. Удвійці робили ми спостереження над вами й вашим розвоєм і радувались і ридали над вами.

Мати ваша була немов постать із Св. письма, з душею чистою, як та Марія, сестра Марти, про яку сказав Христос, що вибрала "ліпшу половину", прислухаючись його святих наук; а заразом з руками Марти, що ніколи спочинку не знала і від ранку до вечора побивалася за працею в домівстві. Як білий цвіт без плями, який я вибрав із коренем з дому родичів її і пересадив у свій город, закинений гострим камінням, і який своїми руками спорадила, щоб колись ви, дітоньки мої, мали вільні дороги рости й розвиватися,— такою була вона. Ніжна й енергічна. Добра й невмолима, лагідна й строга, й мудра, як той вуж.

Ви росли.

Зразу — як цвіти, доглядані нами, потім — як птахи; відтак групувалися в малі громадки, на власну вже руку. А ми все гляділи за вами й бачили, як ви розвивалися і як заживали.

Не кажіть, дітоньки, що старість нічого не бачить і не годна молодіжі розуміти! Що вона духом лиш у минувшині, а для теперішності заховала байдужість і для будучини без зрозуміння!..

Дітоньки! Не лиш свій рід заховувати повинна людина, але й вгору рости. Се мали ми на меті, виховуючи вас.

Вас, синів наших, сім і доньок три.

І в кожне з вас вщіплювали ми почуття національності своєї, а там різьбили й витесували характери ваші. Задумували виробити з вас моделі, що мали стати взірцем для вашого потомства. Се була найтрудніша часть життєвої праці нашої і найштучніша. Виховуючи вас, прокидались ми самі з вами раз у діти, раз у філософи, раз у артисти, а іноді — у взірці святих і мучеників. Ваші наслідники мали стати ліпшими.

Те, чого вам недоставало, мало бути в них довершене вами й товаришками вашими життєвими, що мали мати вже відповідну ступінь культури вашої.

Ми ще "біблійні" були і первісні.

Корились святим, лякалися гніву божого, вірили в чудеса, в судьбу,— душі наші були дитинні, іноді наївні до смішності. Ми знали лиш письма святі... а ви вже більше пізнали...

Дітоньки!

Ви на мене не зважаєте, а я вас заєдно бачу. Без науки, без артизму, без новожитнього колориту, новожитньої філософії — лиш просто очима своїми "природними", що вивчилися крізь безчисленні літа розрізняти всі об’яви й відтінки людської вдачі й життя.

Починаю від тебе, найстарший мій сину. Сину мій первородний! Хочу тобі лиш кілька слівець сказати, а при тім і твою матір згадати.

Вона вже жила тобою й дрижала за тебе, заки ти ще світ божий побачив.

Матірні почування зрозуміє лиш одна мати на світі, то й що тобі про неї багато іншого говорити?

Здається, не було під сонечком кращої дитини на світі над тебе. Так говорила вона мені заєдно. А одного разу, коли ти дрібною хлопчиною вибіг із хати на вулицю, а вона за тобою в такій самій пустоті, щоб спіймати тебе і заразом стати там на широкій дорозі твоїм ангелом-хранителем — над’їхав один незнайомий вельможа дорогою чвіркою, а ти проти нього пігнав.

Вона скричала як божевільна, а чвірка зупинилася. Пан висів із карети і взяв тебе на руки. Він глядів із зачудуванням хвилю в твоє личко, погідні, як небо, очеийта, а вона, напівзакам’яніла з остраху, з місця не рушилася.

Тоді вельможа привів тебе до неї й так сказав: "Не знаю, хто ви є, жінко. Але коли б я мав таку дитину, я був би гордий, як цар. Та я — жебрак. Однісінька моя дитина померла. Виховуйте собі його на славу..."

І поїхав.

І ми хотіли собі тебе на славу виховати.

Між вами всіма я був собі — як цар. Строгий, але, здається, й добрий. Мав ухо й очі для всіх і для кожного зокрема. Мав руку, що нагороджувала, і мав руку, що карала. А головою працював день і ніч. І все лиш будучину бачив.

Закроював виховання ваше на будучину, лагодив уми ваші на будучність; ви ж "кандидати на людей"... говорив я іноді, усміхаючись, "на моделі для колишніх правнуків своїх. Типи народу свого!"

Все — на будучність. Думаєте, дітоньки мої, лиш для себе самих?.. О ні! Для вітчизни вашої й для народу вашого. Для того нещасного народу, що все долі править, і доправитися не годен...

Молодим хлопчиною ти вже музикою став. Десь за домом на власну руку вивчився. Ми були убогі!.. Вас ставало більше й більше... ми з напруженням усіх сил працювали... ми для вас жили, як кажу, щоб колись ви могли для других жити. Ви працювали для себе дрібними дитячими силами, а ми трудились дозрілими невтомними свідомими силами. Чи унаслідував ти, сину, по родичах своїх наклін стриміти до добра й до всього, що ліпше й тонше, зрікатись користей, вигоди й безжурності в хосен прикмет шляхетних і ідей благородних?.. Я гадаю, що так.

Тому боровся ти, аж не доборовся до мети. Ти перестав бути кандидатом на чоловіка, а став поважним, шляхетним, спокійним мужчиною. Доборовся й хліба, але се — побічна річ. Мені про твоє психічне життя розходиться.

З інструментом під пахвою хотів ти світ здобути... Звуки музики тобою кермували, великі, святі.

Чим ти хотів стати в музиці, сину?.. Реформаторам нашої народної музики? Звернути увагу інших народів на нашу велику вроджену музикальність і багатство мелодій наших?.. Сину! Я скричав би з болю вголос, що по всій нашій спільній борбі, по всіх моїх надіях — от що з тебе сталося!

Я тебе бачу, як ти колись молодцем дивишся мені в очі, ясно й любо, усміхаєшся очима, повними дум і мрій, і говориш про будучину, як батько твій говорив. А тепер повторю лиш свої попередні слова: "Дітоньки! Ви на мене не зважаєте, а я вас заєдно бачу..."

Я бачив тебе, коли ти перестав мене бачити, а життя живе, що пре й рве до акції, не дає супокою й жене до цілей, заключень, довершень, тебе поривало. Ти не мав часу глядіти за мною, але я за тобою глядів. І бачив. Жінка підійшла до тебе.

Сину! Скільки очей в неї було? Скільки вуст?.. А голов мала сім і тіло прекрасне. А ти мав лише двоє очей і слабе тіло мужчини...

Сину мій! Ти ніколи голодом і холодом не млієш. Ти безжурно вступаєш у свою гарну хатину, і око твоє спочиває ласкаво на блискучих від чистоти предметах у хаті — то на часок заспокоюєш потреби свого тіла, але, сину ти мій, чому твоя скрипка мовчить? Чому уснула в чорній домовині, струни потріскали на ній, а смичкове волосся розв’язалося? Чому стіни дому твого не чують доброго слова про сусіда твого, не пролетить ніколи питання про долю народу твого, не дзвенить слово твоєї рідної мови в хаті, а дух несамолюбної доброти, дух внутрішнього життя й ніжної краси та ідей благородних стоїть із спущеними вділ очима, а крила його опали безнадійно додолу?

І ти вдоволений, сину! Сину мій... ти вдоволений!

Я кинувся б хрестом до ніг твоїх і благав: чи душа твоя колишня, багата й чутлива на людське горе, ідеальна, повна зрозуміння для життєвих зворушень — осліпла?..

Наколи осліпла... то... господи Ісусе Христе, злічи її...

Але месія не ступає вже землею. Вже годі діткнутись його дорогої святої одіжі, щоб зцілитись, а мусить душу з мертвоти брат братові будити...

Сину мій!.. Я, твій білоголовий отець, лежу хрестом перед тобою й кличу: "Сину... пробудись! Се не може бути правдою, що душа твоя прекрасна завмерла і сім голів, і сім уст, і сім очей випили життя й свідомість із неї…"

То, може, очі мої старі осліпли й не довиджують добре. Може, то й вони туманять мене й шепчуть, що і внуки мої, а твої діти, здвигають байдужно рамена до пісень діда й прадіда свого і казок їх про правду й неправду не хотять знати, а ще менше — віщування про будучність! Що їх душі, мов ті деревця молоді, зігнені рукою невидимою якось убік, кривляться вершком радо до землі, неначеб небес над собою не бачили і всякої висоти уникали! Тому в них не розвинеться ніколи пишна корона на голівках і над їх вершком орел пролітати не буде...

Може, я помиляюсь, сину мій, може, я осліп, але коли я осліп, то не осліпла душа моя, що одна тебе добре знала й знати буде, коли і всі забудуть, який ти був. Мій біль за тобою червоний, як кров.

Ти потонув.

Я молюсь за померлу душу твою...

II

Доню моя!

Отець і мати казали: не виходь за оцього чоловіка заміж. На нім смерть своє п’ятно витиснула й жде лиш свого часу, щоб його з собою взяти.

А ти відповіла рішучо й спокійно:

"Нехай би я з ним лиш один рік жила, а покинути його — не покину. Я ж його люблю!"

Чудо вложила в своє слово... Вийшла за нього. Господь був ласкав, що дарував йому п’ять років життя. Значить, п’ять разів стільки, як ти сподівалася. Потім прийшов реченець, і смерть сталася мовчки, без багатьох оповіщень, і він пішов із нею.

Мені остався в пам’яті твій божевільний крик, як він покинув тебе. Ти кричала так страшно, що він мусив тебе ще духом чути; і певно, бо й як же ж міг би був тебе відвідувати! Ти говорила мені опісля, що заєдно чуєш його поодинокими хвилями в хаті коло себе...

Я тобі кажу: твоя душа збільшилася з терпіння і тому-то чула його.

Чисте й гармонійне було ваше пожиття, і хоч ви на мене не зважали, дітоньки мої, а я вас заєдно бачив...

До однакового ступеня були уми ваші виплекані, до однакового ступеня внутрішня краса в вас розвинена, до однакового тону настроєна.

А потім... Ви держались якимось чудним інстинктом якогось тайного правила, яке можна, приміром, уложити в такі слова: ви все утримували, що треба ще щось учинити, щоб любити одне одного взаємно, щоб себе взаємно здобути, себе взаємно заслужити. Ви не вважали себе одруженими, не думали, що "здобули" себе вже; що вже одне одного цілком гідне, варте.

1 2