Некультурна

Кобилянська Ольга

Новела

"Магура" називалася тота гора, під котрою стояла її хата.

І була обросла від стіп до шпилю густо смереками. Велика сила її зелені, що чинила її похмурою, і її стрімкість зберігали її від відвідин літніх гостей. Стояла в будні дні, як і в свято, сама, прислухувалася одностайному шумові власних смерек або, оглядаючи верхи інших сусідніх гір, задумалася над своїм найближчим сусідом...

"Рунг" було йому на ім'я.

Ділився від неї вузькою долиною, котра зберігала потік.

Був гарний велет, високий і широкий. З сторони північної був оброслий молодим лісом і піднімався лагідно вгору. Зі сторони західної, де стояв коло Магури, був стрімкий, як вона, і, як вона, пристроєний тут в самі старі, густо виростаючі смереки.

Здавалося, що Рунг і Магура розділені навіки. В долині, що їх розлучила, лежало множество гострого каміння, а сам потік, зростаючий жадібно при кождій сильнішій зливі, любуючися стрімкими зеленими стінами Рунга і Магури, обприскував їх холодними своїми перлами, мов пригадував, що не згубився, що є і буде, і буде їх вічно ділити!

Літніми днями около полудня, саме коли сонце розпікалося, а небо розпливалося ніжною синявою, піднімалися з глибини Рунгового лісу один або два яструби і, поплававши над його шпилем дрімливим летом, тонули в темно-зелених лісах Магури...

Задержуючися на густім гіллі її смерек тут і там, кликали далеко чутними голосами, що вони з Рунга, а вона, ловлячи їх звуки, забирала їх в себе, а опісля шуміла щось далеко чутним шумом...

Коли сонце сходило, була її до нього звернена стіна облита золотим світлом. Всі смереки, котрими була одягнена, купалися в нім, і, так перейнята тим блиском, сміялася до нього.

І він лиснів, але з холоду.

Звернена до неї його стіна, спадиста, гордо прибрана в сосни з землі до верху, була майже понурою. Прозорі холодні краплі роси стояли на галуззі сосен, а його земля покривалася мов срібною густою сіткою — росою.

Біжучий між ними потік тиснувся до Магури, щоб огрітися, але, розігрітий, звертався під холодну стіну Рунга, хоч лиш на те, щоб, охолонувши, скрутитися знов під Магуру.

Чи Рунга не досягали струї ранішнього світла, і вона сама кидала на нього тінь? Десь-не-десь доходили і до нього поодинокі промені сонця. Тонучи скісними, прозоро-барвними струями між його дерева, розгрівали його холодну зелену глибінь.

Де стіни обоїх зверталися вже до полудня, де спадали лагідно і майже злучалися, купалися вже обоє в сонці.

Тут виростала поміж їх камінням висока пишна арніка, що звертається все до сонця, мов соняшник. Буяли тонкі блідо-лілієві дзвінки і рожеваві будяки.

Вода змагалася холодити воздух, але він, розігрітий раз і напоєний живичним запахом дерев, огрів її, і вона, обезсилена до м'якості, розсипувалася вже лагідно і майже нечутно по камінню та перемінювалася незамітно в миготяче золото...

Густий старий ліс розкинувся тут, а Рунг і Магура, поборені красою своєю взаємно, схилилися і потонули в його темну глибінь.

Відгомін голосного лоскоту розбиваного в долині циганами каміння летів шаленим летом навздогін за ними; але поважний шум старого лісу відпер його.

Там був їх рай...

* * *

Саме тут заходила гуцулка Параска красти дрова.

Знала тут різні сховки і могла би була сховатися, коли би за нею слідив хто, але ще ніхто не слідив, то вона збирала і ломила в супокою сухе галуззя, була певна своєї здобичі і не квапилася ніколи додому. Узбиравши дров, сідала на який-небудь камінь, набивала люльку і курила, спочиваючи. Так пересиджувала і годину. Задумавшися над чим-небудь, сама не знала, як час минав. Почуття самоти не знала. Округ неї, правда, тихо але та тишина не така, як в її хаті; тут мов жива. Перед нею, ні, майже в її ногах, біжить потік; десь над її головою високо на смереці шолопається блискавкою вивірка, з лісу проноситься від часу до часу якийсь уриваний звук яструба, в воздусі уганяються мухи, мотилі. Бог знає що за комашня, а багата зелень гірських стін займає в неї очі і випиває почуття самоти. Часом добачить, як між дрібним білим камінням перетягнеться шовкова чорно-золотиста гадина і, задивившись на неї, не ворухнеться, поки наостанку сплюне. Таке дрібоньке, а таке погане! Гірше голодного вовка...

Між Рунгом і Магурою вона дома. Тут навіть і побалакати було з ким. Тут між їх стінами товкли цигани каміння. Своїми чорними жилавими руками розбивали гостре каміння від холодного поранку аж до сховку сонця. Старий циган, циганка і хлопець. Розжилися тут, мов дома. Недалеко них горів огонь; в ясних днях губилася барва полумені в сяєві сонця і лише сивавий дим свідчив, що вона палахкотіла, зростаючи жадібно вгору,— тут варили свою їду.

Заходячи в ліс або вертаючи з нього з дровами, мусила іти попри них. Сідала коло них, а що запалювала тут звичайно свою люльку, поділившися не раз своїм тютюном із ними, то розмова ішла їм дуже легко. Знали найменшу подробицю з її життя, а вона з їх. Вони щороку літом товкли тут каміння, майже лиш з того удержувалися, а вона щороку кождою порою ходила поміж Рунга і Магуру.

— Ви знов у ліс, Параско? — кликне не раз чорний циган і блисне на неї своїми очима з-під капелюха.— Кого шукаєте?

А вона сміється.

— Золото! — каже.

— Золото? Не золотого?

— Ба золотого, золотого! Я й забула, бадіко,— і розсміється ще більше.

— Адіть,— каже він,— ще сказиться нам гуцулка,— і, сплюнувши, ніби заклене жіночу вдачу, що від неї супокій, мов від чорта, утікає.

— Мовчи, мой! [1] — обзивається його жінка, страшна, як чарівниця, з розпатланим волоссям, огняними очима, а на грудях розчіпленою сорочкою.— Вона, сарака, [2] далі згорбиться від того золота, що його двигає майже не щодня на плечах, щоби було чим запалити.

— То най собі приведе золотого, і він буде за ню носити! Не ліпше, Параско?

— Поломив би він ноги свої, заким би прийшов до моєї хати! — ніби закляла Параска і вже сідає коло циганської родини.

— Так? А ще передвчора казали ви, що якби трапився вам який чоловік, то взяли би його зараз до хати... чи не так?

— Та відтак! Казала — не збрехала! — відрізує вона.

— І який же мав би він бути? Може, такий, як я? — жартує циган весело.

— Ігі!.. Поганий циганисько! — і сплюнула.

Цигани зареготалися.

— То який, Парасочко?

— Відчепіться від мене, або я судільниця? Який буде, такий най буде; не мені об тім розсуджувати; мовчіть!

Закуривши люльку, спирається кокетливо о назбиране галуззя, пакає і жде на циганські вигадки.

Мала сорок і кілька років і була вдовицею. З лиця чорнява, ще майже гарна, була сама тонка, майже ніжно збудована, жива, спритна: здавалася далеко молодшою, а по її дрібних руках не був би ніхто надіявся мужеської сили. Про ту силу любила дуже говорити.

— Тепер вже вона в мене нидіє,— розповідала раз о ній,— але як я була молодша!.. Бувало, підійму корець кукурудзів і дзвенькну на коня, що йому аж хребет зігнеться! Або назбираю в лісі дров, навалю на себе, що мені з-під них лиш ноги видко, і не йду, а біжу додому. Тут гепну ними до землі, що хата задуднить; маю на чотири неділі чим палити! Люди дивуються, а я сміюся. Вірите чи ні? Або які стоги складала... гей, гей! — І любується сама, а її незвичайно живі, мудрі очі запалюються, мов з внутрішнього огню, і ціле її обличчя молодіє.— Ну, але тепер я вже ослабаю, вже скінчилося!

Сього не каже вона сумно. Не каже якимсь плаксивим, співчуття вимагаючим голосом, лише поважно, задумчиво. Був початок, то буде і кінець, а — жаль — нехай його вітри рознесуть!

— У кого складали ви стоги? — питав циган.

— У кого наймалася? У покійного пана Куби, у тата теперішнього молодого пана, що має он ту гору за рікою, — не знаєте його?

— Знаємо. Волох! Се той, що купував людям пиво, коли хотів, аби його вибрали на бурмістра, і говорив людям, що він їх брат.

— Брат? — спитала, прижмурюючи очі.— А чому тепер не брат, коли вибрали другого? Ой, поганий він; не такий, як його батько; вдався в маму, ба таки і каже, що волох. Вона з Молдави, тато його говорив до нас по-руськи. Ей, добре було ще тогди, як жив його тато і мав ще маєток! У нього складала я стоги в горах!

А по хвилі живої задуми говорила дальше:

— Бувало коло других стогів по два люда, а я коло свого сама. Вірите чи ні? Сама складаю, сама утовчую його і виробляю широкі та пишні такі, як хати. Пан Куба лиш зайде збоку, стане та й дивиться. З годину дивиться. Як видить, що я вже дуже зморюся, тогди приступить і подасть тютюн: "Закури собі, Параско, ти в мене найліпша робітниця!"

— А ви, Параско?

— Я сідаю під стіг, сміюся і курю!

— Ей, Параско, Параско...

Вона дивиться хвильку на цигана і грозить йому головою та очима.

— Ей, бадіко, бадіко! Не з такого я роду! — і сплюнувши, встає і йде з своїм тягарем до своєї хати...

Її хата — звичайна хата селянська з призьбою, коло вікон оббілена. Коло хати город, а в городі всячина. Овочеві дерева, огородовина, соняшники, цвіти, васильок, а жовтих гвоздиків цілі дві грядки. Сильний їх запах аж морочить. Вона сама. В неї ніколи дітей не було, вона любується кождою квіткою зокрема.

— Я люблю, щоби так всього було, се весело так! — говорить, коли хто подивляє її город. А хоч і в нім нічого особлившого нема, їй він немов рай. В неділю по обіді лягає під грушку. Коло неї пес, кіт, двоє-троє курят, і так лежить і курить або спить. Товариства не шукає; говорити ні з сим ні з тим не любить; до сусідів лиш дуже рідко заходить, а коли зайде, то обглянеться вперед добре, заким де усяде або що в рот візьме.

— Параска дуже джінгаш [3] — говорять, мов уражено, сусіди-волохи.— Роздивляється, мов пані, як прийде в хату; най ліпше в себе розглянеться, там скорше найде щось погане, як в нас!

Але їй те байдуже. Вона бридиться чогось, хоч, наприклад, в волоських хатах дуже чисто, і не таїть того.

Збираються її чим угостити — вона вже на порозі.

— Забула курята загнати на подвір'я,— вимовляється— ще пропаде яке.— І спішить додому.

— От коли б у вас яка дитинка,— скаже до неї сусідка,— то вам би веселіше було.

— Може би, і було веселіше! — відказує вона.— Але якби мало бути яке погане... ей боже! Ні, поганих або нечистих і на очі не хочу видіти!

— Але так вам сумно...

— Мені не сумно.

І вона говорить правду. Їй ніколи не смутно. Навіть взимі, коли сама по тижневі сидить і людини не бачить,— їй не смутно.

1 2 3 4 5 6 7