Битва

Кобилянська Ольга

* * *

Буковинські Карпати.

Гора біля гори стоять разом в німій величі, одягнені в смерекові ліси.

Різно сформовані, вганяються під небеса, стоять так нерухомо тисячі літ; кепкують собі з кожної зміни, що перед їх очима відбувається, розкошують у власній красі, свідомі своєї довічної тривкості...

Багато пасем гір Кімполунзького повіту є ще вкриті пралісами. Темно-синьою зеленню миготять з далечини, а оглядані з сусідніх вершин, здаються в сиваво-синіх мряках недоступними.

В околиці Руської Молдавиці [1] зійшлися два пасма рівнобіжних гір так близько з собою, що долина, яка їх ділила від себе, могла бути вигідним місцем ігри хіба лиш для бутного потоку. Де та долина ширшала або ставала ще вужчою, де губилась цілком,— не знав ніхто докладно. Не було тут видно ніякої дороги, ніякої стежки, ніякого найменшого сліду людського життя. Долина тягнулася закрутами, розпираючи гори, і, бережена направо й наліво залісненими вершинами, губилася враз із весело біжучим потоком поміж стінами гір, що неначе їй наперекір десь-не-десь майже доторкалися себе.

Тут панувала всюди таємна тишина. Царювала розкіш у вегетації, краса в барвах флори, а на горах таке багатство зелені, що якось аж пригноблювало чоловіка.

Зелено-брунатний високий по коліна мох буяв, ніколи не тиканий, лагідними хвилями у мокрявій землі пралісу. З нього не надто густо виринали сосни, котрих вік можна було вгадати, але красу й об'єм їх годі було змалювати. Їх пишні корони пестилися з облаками й зносили над собою лиш сяйво сонця.

Десь-не-десь лежали на землі дерева-великани, підриті й поборені віком або й розколені громом. Спочиваючи в траві, були зверху оброслі мохом, а всередині порожні й порохняві. Біля них буяла молода деревина, в долині — широкогалуза, а вгорі — струнка й повна молодечої гнучкості. Спів птахів — рідко чути.

Зате частіше голосний у тишині, немов церковний, виразно чутний шелест і тріск, немов ламання зсохлого гілля і майже завсігди сумовитий, далеко сягаючий шум...

Рідко коли вітер підіймав галуззя. Ледве при найсильнішім вихрі хитались корони.

Здавалось, що сум прибував десь з далекої площини, ловився в галуззі, розходився важким зітханням по лісі і боровся з густим гіллям знов о вихід на простір.

Коли свист локомотива розтяв по раз перший воздух схованої між гірськими стінами долини, прошибло щось столітні дерева на горах, немов блискавиця.

З локомотивом появилась горстка людей. Вони ледве важились ступити через недоступний берег пралісу в його глибінь.

Тут і не виглядало буденно.

Навкруги пакувала незвичайна тишина.

Воздух був холодний, вогкий. Текуча живиця з попуканої кори дерев твердла на воздусі й наповнювала його своїм запахом. Високий мох не давав легко ходити. Коріння дерев, грубе, немов рамена, виринало гадюкою з моху, тверде й упряме, сплетене одне в друге, тягнулося дивоглядними перснями в глибінь лісу, котра, сповита в зелену темінь, дишіла неприязністю.

Один з прибулих ударив залізним топірцем по ста рій смереці, на котрої пні росли гриби, мов великі ластів'ячі гнізда. Вона здригнулася. Відколи жила, не чула ще на собі топора. Удар той розлігся по цілім лісі, і всі дерева здержали віддих, беззвучна тишина, повна ожидання, розіслалася, і почулося звільна й виразне слово: "Зрубати!"

Неначе церквою, пробігло лісом: "Зрубати! Зрубати!" — задзвеніло недалеко, і заразом в тій самій хвилі в найдальшій далечині. Воно відзивалося, немов проснувші поклики, оживило цілий ліс і розбігалося тривожно по всіх його кутах, не завмираючи...

"Зрубати!" Воно перейшло в шемрання. З того повстав стривожений шепіт, зітхання, врешті — піднявся шум, немов від вихру, наповнив далеко-високо воздух, як шум моря, що аж ставало лячно, збився під хмари, а наостанку зашуміла буря.

Небо затьмарилося грізно-чорною барвою, а відтак почалася вона, гірська буря.

Тяжкі краплі дощу стали падати.

Зразу поодинокі й такі тяжкі, що листки під їх вагою задрижали й зашелестіли; відтак — частіші, а врешті — скісними струями.

Блискавиці летіли в смереки, розколювали без милосердя найкращі пні, а грім пробував розсаджувати гори. З таким лоскотом і гуком потрясав ними, неначе-б хотів їх присилувати виступити зовсім із свого непохитного супокою. Здавалось, що горами котились великанські кулі, викликувані від часу до часу золотисто-миготячими блискавицями...

Відтак утихло, і дощ падав без упину. Голосно і хлипаючи падав він.

У лісі стемніло.

Нерухомо, із здержаним віддихом, стояли старі дерева, прислухаючись сій появі, а тим часом молоді похитувалися злегка, неустанно. З кущів, що росли на краю лісу, капали пильно величезні краплі дощу в мох, а розігрівшийся потік в долині метався брудно нескладними хвилями по камінню вперед, голосно пінячись і пориваючи все з собою: цвіти, пструги, сухе гілля, тут і там зірвані кусні землі,— мчався в зовсім невгамованій, безумній, досі ніколи не виданій розпуці.

Одного хмарного поранку почалася битва. В вузькій долині збудованою залізною дорогою, котрої шини, [2] немов срібні змії, вилися кокетливо около потоку, що коло них біг, прибув тягаровий поїзд.

Ворожий сик, [3] прошибаючий пронизливий свист оповістив його приїзд.

Недалеко кінця тої залізної дороги станув він, сопучи та викидаючи люто чорні персні диму вгору.

Привіз ворога.

Він висів.

З грубим обличчям, у подертій замащеній одежі. З неповоротними, від тяжкої праці майже нефоремними руками: озброєний блискучими топорами, тяжкими залізними ланцюгами, сам собою зовсім поганий на вид,— такий прибув він.

Один орел, що сидів недалеко на стрімкій скалі і приглядався тому всьому з наїженим пір'ям, розмахнув нараз широко своїми крилами, вдарив ними вражено й люто,— і звився вгору. Кружив довго, немов зворушений, над тою околицею, відтак спустився блискавкою, як би на наглий внутрішній приказ, у скіснім напрямі в долину, задержався тут на хвилину, піднявся опісля наново вгору, сим разом уже цілком повільним льотом,— і щез у сивих хмарах, мов навіки пропав... Несказанний сум розіслався горами, якийсь передсмертний настрій...

Усе ждало; дерева не кивалися. Найстарші стояли, уоружені в гордість і недоступність, і не вірили, щоб який напад був можливий. Адже стояли тут стільки років — цілі століття! Бачили, як багато вмирало й виростало, прожили чи одну весну, чи одну зиму; бачили так часто схід сонця, прекрасного, золотом сіяючого сонця, в котрого жарко-червонім світлі ранком купалися, а вечором воно їх благословило; оперлися На одному вихрові. А тепер мали б полягти іншою смертю, ніж їх предки, що повалились самі від старості або від блискавиць?

Смішно!..

Але вони не хотіли кивнутись; не хотіли навіть найлегшим шумом показати своє зчудування! Лише молоді... Коли б лиш молоді не хиталися так легко!

Почався напад.

З диким криком "гурра!" почали його наємники. Вони вдерлися з котячою зручністю на першу гору; один хотів другого випередити, неначе-б се мало бути геройським учинком на ціле життя, бути тим, котрого рука приложила перша сокиру до пралісу. Та ба! вони натрапили на опір. Обманчивий брунатно-зелений мох піддавався під їх грабіжливими руками, і вони ховзалися вдолину. Крем'яниста земля роздроблювалась під їх ногами, і вони ранили собі руки, хапаючись чого-небудь, щоб не ринути вниз. З вириваного при корені вогкого моху вилізали уникаючі світла гидкі комахи і розбігалися їм по руках!

Коли розохочені до борби кинулися на якесь спорохнявіле дерево на землі, щоб його скотити в безодню, і їм удалося лиш легко захитати,— виховзлося з-під нього сполошене гаддя й розсипалося на них. Деяких наємників, що мали лиш легку обуву, покусали.

Колючі кущі дикої рожі, котрої галуззя вибуяло великими різками, лукувато сплетені з другими корчами й нерозривними плющами, повоями й терням, стояли, мов непроходимі стіни. Буйна ясно-зелена папороть розкинулася вахлярувато [4] в своїй розкішній красі вшир і вздовж, а їдовиті гриби червоної краски показувалися на світ і звертали на себе увагу. Молоді ялинки стояли так густо, простягали так відпорно галуззя від себе, що дальший хід був майже неможливий. Вони кололи в лице, рвали волосся і чіпалися ворожо одежі.

Нефоремні, горбаті павуки почіпляли від дерева до дерева сіті, що укладалися немилим серпанком на очі, а муравлиська, збудовані з сухої червоної частини соснової, піднімалися з землі гладкими горбами, і нога зсувалась по них, немов по скляних баньках.

Але вони пхалися силоміць уперед.

Глибоко в лісі, де вже земля розстелювалася рівниною, заблисло проти них з темно-зеленого тла лісу щось блискуче. Воно було обведене розлогими соснами, з котрих звисав серпанкувато довгий блідо-сивий мох майже до землі, буйними круголистими баговинними рослинами й широкою тростиною.

Се було — морське око.

Неначе дзеркало, бережене прибиваючим багатством зелені, лежало воно тут неподвижно, сонливо з погідною гладкою поверхнею, бездонне, ніби вічне дзеркало склепіння й шпилів дерев,— кусень нетиканої краси.

Скісно на нім і наполовині в воді лежала сосна. Місцями мохом обросла, становила кладку для легконогих лісних звірів і була місцем, де вигрівалися ящірки й стрикізки.

Ті стрикізки кружали невтомимо над водою в блискавичній гульбі, від часу до часу доторкаючись свавільно прозоро-синіми крильцями блискучої поверхні.

— Гурра!.. Ліс задрижав.

— Тут ліс займемо! Розлігся відгомін:

— Зай-ме-мо!

— Тут ударити!

Проникливий окрик жаху пронісся:

— У-да-ри-ти!

Топори заблисли в півсвітлі, і, неначе один удар, пішов гук лісом.

Лякливо затріпотілися недалеко пташенята, і по раз перший відбились у нерухомій поверхні морського ока інші з'явиська, як шпилі дерев і склепіння...

Вперед — молоді.

Многонадійних змірено.

Ті, що були однакового росту, однаково здорові й стрункі, стято і обдерто з зеленої одежі. Коли їх по обох кінцях однаково спилено, зложено з них на вузькій долині між горами й майже поверх потоку — дорогу. Там, де залізної дороги не можна було дальше повести, мусили вони робити службу.

Один пень укладали тісно біля другого. Таким чином робили дорогу для прочих трупів. Вона тягнулася довго в скрутах межи двома пасмами гір, і сумно було на неї подивитися. По тій дорозі мали відтак перевозити столітніх великанів...

Коли їх уставлювано рядом на землі, діставали в голову і в ноги удари сокирами, щоби приставали рівно один до другого і були мостом на землі.

1 2 3 4