Князь Ігор

Борис Грінченко

Сторінка 2 з 3

Смага їх пече, а половці не лускають до річки Каяли. Довго билися, поки протислися туди: половина одсіч дає, половина воду п'є. Та тяжко тут і вдержатися коло річки, міцно їх притисли з усіх боків аж до берега половці. І багато вже вояків хоробрих трупом полягло. Та ще держаться наші; ще живий Ігор; як буйний тур літає ще Всеволод. Погаснув день. Темна ніч повила степи і зупинила бій. Стихло трохи в степу. Чигають половці на наших, а наші на Їх. Завтра свята неділя і завтра або навіки всі вони поляжуть, або, слави залучивши, у рідну країну ловернуться. Ох, невеселі думки опанували всіх. За тими думками не добачили як і ніч минула. Та ще до світу не дали спокою їм половці; кинулись зненацька нанаштабор, і н;ідп ледве змогли від них одбитися, І почалася баталія. Знову задзвеніли мечі, засвистіли стріли. Б'ються знову, та вже сили немає: не встояли чернігівці та й сипнули навтікача. Кинулись половці у середину до наших — замішалося, закругилося все. А Ігор князь одбився від своїх, далеко в половецькі лави врубався; коли озирнеться, аж іззаду таке лихо склалося. Кинувсь був він назад, та шкода вже: перепинили його половці, ціла зграя ухопилася за його — несила князеві й поворухнутися. Стягли його з коня, зв'язали, на погане невільницьке сідло посадили і везуть геть. І бачить Ігор — б'ється ще брат його, коханий Буй-Тур Всеволод, та вже й його облягли половці зо всіх боків. І почав Ігор благати в Бога смерти, щоб не бачити, як брат його загине. Та вхопили половці і Всеволода, і молодого Ігоревого сина, узяли й потягли в степ. А з війська — кого похапали, кого по степу розігнали, розпорошили. Ой розлучилися два брати на березі бистрої Каяли. Так закінчився цей бенкет кривавий. Не стало у вас, хоробрі вояки, кривавого вина: сватів понапували, а сами полягли за землю рідную у землі половецькій. Никне трава з жалощів, гнеться дерево з тяжкої туги до сирої землі.

IV

А в Путивлю-місті тим часом вірна Ігорева дружина, вродливая Ярославна, тужить-сумує по своєму чоловікові, не знаючи ще про його лихо. Щоранку виходить вона на міську стіну у Путивлі і дивиться в далекий степ, виглядаючи, чи не вернеться її коханий Ігор. Дивиться і вмивається дрібними сльозами; як тая сивая зозуля жалібно куючи-промовляючи:

Над Дунаєм бистроводим

Я зозулею полину

У степи-поля широкі,

У ворожую країну.

Умочу в Каялу-річку

Пишний свій рукав бобровий.

Там мій князь…

На ранах в його

Течії засохли з крови.

Там коханому моєму

Рани втру я наболілі

І пекучі, і глибокі

На його на дужім тілі.

І щодня, щодня рано-ранесенько плаче Ярославна у Путивлі на міській стіні, квилить-проквиляє:

Нащо дуже вієш в полі,

Вітре буйний мій — вітрило?

Нащо ти на князя-ладо

Навіваєш ханські стріли?

Ти під хмарами літаєш,

Вієш ти на степ і гори

І лелієш ти щоглисті

Кораблі на синім морі.

Чи тобі ж сього ще мало,

Що моє ти щастя й долю

Вкупі з тирсою розвіяв

У степу по чистім полю?

І знов плаче Ярославна ранком-рано на путивльській стіні, плаче-виспівує:

Дніпре дужий і могутній!

Ти пробив кремінні гори

І крізь землю половецьку

Впав в далеке синє море;

Ти не раз носив на хвилях

Човни рідні в ті країни!..

Я тепер тебе благаю,

Дніпре дужий і єдиний,

Щоб, леліючи тихенько,

Ти моє подружжя миле,

Князя Ігоря до мене

Аж сюди приніс на хвилі.

Щоб забувши те розстання

І забувши муки й горе,

Я не слала до коханця

Сліз моїх на синє море.

І знов плаче Ярославна на путивльській стіні, плаче, виспівує:

Ой ти, сонечко тресвітле!

Світиш, тепле і ласкаве.

Ти прихильно і на добре

І на зле, і на лукаве.

Чом же ти, тресвітле й дуже,

Так гориш тепер пекуче

Й військо милого мойого

Палиш люто й нестерпуче?

У степах безводних сохнуть

Сагайдаки Їхні й луки

І з смаги усіх та з спеки

Обгортають люті муки!

Ох, сумує Ярославна, а того й не знає, що її милий уже в неволі і що не діждеться вона його скоро. Та не довго про се летіла звістка у рідну землю. Скоро взнала про се Ярославна, за слізьми світу не бачучи. Заплакали й усі жінки промовляючи: "Ой уже нам своїх коханих ні думкою не здумати, ні очима не побачити! Загинули вони в чужому степу, і чорні круки поклювали їх тіло біле, а вовки-сіроманці по балках по яругах кістки їх жвакуючи порозносили". Розлилась туга по всьому краю рідному. Сумує Київ. Чернігів тужить, стогне Новгород-Сіверський. А половці часу не гають: вже два загони половецькі у нашу землю вступили: хан Кончак у переяславській землі руйнує, а Гзак у путивльській плюндрує. Жінок і дівчат у бран беруть, отари наші в степ женуть, палять села й слободи. Аж до Путивля Гзак доступив і ледве не взято й Ярославну, дружину Ігореву, в неволю: мусила вона до Новгороду-Сіверського втікати. А Путивль половці увесь зруйнували й спалили. Невеселая година устала тоді в рідній землі. А не було б сього, якби князі вкупі й одностайно ставали на ворога, А то вони тільки й знали, що сварились та гризлись один з одним, з малої спірки велику сварку й незгоду роблячи. І тут так сталось. Не схотів Ігор оповістити про свій похід великого князя Святослава Київського, пішов сам у ворожий степ і знайшов там неволю, а на землю рідну ворогів напустив. Руйнують усе вороги, а князі не думають чужі уділи боронити: хай собі як хочуть обороняються, аби мене не займано було. Тільки старий Святослав Київський, як почув, що таке лихо рідну землю спіткало, заплакав дрібними та й промовив: — Ой, любі діти ви мої, Всеволоде й Ігорю! Невчасно пішли ви шукати слави й ворожу землю мечами розбивати: не здобули ви собі ні чести, ні слави, та й сами тяжкої неволі зазнаєте. Устав Святослав і пішов половців виганяти з рідної землі. Почули половці, що він з військом уже пливе Дніпром на човнах і кинулися геть назад у степ наче хвилі морськії, несучи з собою багато награбованого добра і покидаючи після себе руїни, трупи, землю, политу кров'ю та сльозами.

V

А князь Ігор прибуває в неволі і двадцять вартівників бережуть його, щоб не втік він у рідну землю. Тяжко-важко Ігореві у половецькій неволі, хоч половці, шануючи його славу й хоробрість, у повазі мають його і сина його молодого Володимира. Дуже бо вподобався молодий князь Володимир дочці вродливій старого хана половецького Кончака, та й сам Кончак уподобав його за хоробрість. Невесело Ігореві, тяжко орлові в клітці. Дозволили йому половці з соколом на мисливство їздити, так не веселить теє мисливство князя: смутний і понурий дивиться він у безкраїй степ, що по йому рвачкий осінній вітер жене легке перекотиполе. Дивиться і думає: — І мене доля занесла в ці степи, так саме як і оце перекотиполе. Де воно росло, а сюди його вітром пригнало. Так і мене занесло з рідної землі в тяжку неволю. І розривається серце в бідолашного князя з туги й журби по рідній землі. Та пособила доля Ігореві. Був проміж половцями один добрий чоловік, Лавор на ім'я. Лавореву матір вкрали половці з нашої землі, і од полов'янина породила вона Лавора. Але над ним мати рідні пісні співала, як у колисці колихала, а як підріс — на християнську віру настановляла. Схотілось Лавореві покинути половців. Каже він Ігореві: — Князю мій любий, тікаймо вдвох у рідную землю. Наготую я тобі коні прудкиї і шлях-доріженьку додому покажу. Тікаймо вдвох! Замислився князь: сором йому здалося потайне від половців тікати і жалко йому рідного сина й брата в неволі покидати. І каже тоді йому вірний джура, що з ним укупі в неволі був: — Тікай князю, коли є змога. Чутно бо вже, що лагодяться половці вдарити на нашу землю, хочуть усю її сплюндрувати. Тікай, бо треба тобі свою рідну землю от ворогів боронити. А про сина не турбуйся: знайде сокольча дорогу до валі. Подумав, подумав Ігор та й каже: — Що Бог дасть… Тікаймо! Умовився князь з Лаворем, коли саме тікати. І врадили тікати через два дні, тоді бо у половців буде свято, то не так вони варти додержуватимуть. Мусив Лавор коні за рікою наготувати і, як час слушний буде, подати Ігореві звістку. Смерклося. Святкуючи своє свято, половці повпивалися й п'яні хропуть по своїх щатрах. А Ігор-князь у своєму шатрі теж лежить, з себе сплячого удає. Та не слйть князь, а думкою міряє степ от великого Дону до малого Дінця. А он чутно за річкою свиснув хтось, от іще раз, ще… Се Лавор свистить, навзнаки князеві дає, що вже дожила його кінь прудкий. Тихо підвівся Ігор з свого ліжка і впав навколішки перед Христовою іконою. І молиться князь: — Христе єдиний! Не попустив єся мені в бою од шаблі половецької порубаному бути, не допусти й тепер загинути. Дай мені, грішному, ще раз побачити рідну землю і положити за неї голову. Не попусти, Боже, сина мого й брата на поталу ворогам!.. Надів князь на себе ікону й хреста, приготувався. Коло виходу варта спить — не легко пройти. Ігор руками підкопав трохи стінку в шатрі, підважив її і вийшов на світ Божий. На хвилину він зупинився, прислухавсь. Нічого не чути, тільки якась пташка в далекім сгелу запитала. Тихо, тихо все… Пішов Ігор, прокрадаючись поміждо половцями, обережно, ледве ступаючи пройшов до річки; мов горностай прослизнув він по очеретах, мов білий гоголь проплив по воді і впав на прудкого коня. Мов сокіл швидкий летить князь під хвилястими степовими туманами; як сірий вовк постигається за ним Лавор, струсюючи з себе холодну вечірню росу. Біжать вони, на смерть заганяючи прудкі коні. поспішаються до малого Дінця, у рідную землю простуючи. Швидко їхали наші втікачі, поки несли їх добриї коні; та не здержали коні, попадали мертві. Пішли тоді пішки Ігор з Лаворем невідомим степом: вночі просто степом ідуть. А вдень по тернах, по байраках та по ярах глибоких ховаються, щоб од половецької погоні схоронитися. На одинадцятий день блиснув Дінець перед ними — ближче вже, ближче рідна земля! Але ж довго ще довелось протомитися в тяжкій дорозі, поки нарешті таки вернувсь Ігор додому у свій Новгород-Сіверський. Зраділа тоді вся рідна земля його звороту, а найбільше дружина його кохана, Ярославиа. Та не довго побув з нею Ігор, а поїхав у Чернігів, а відтіль у Київ до Святої Богородиці Пирогощої молебінь одправити за свій рятунок та попрохати своїх братів князів, щоб пособили йому ворогам оддячити.

VI

А половці як побачили, що князь Ігор од їх утік, застрекотали як сороки і кинулись були Гзак з Кончаком навздогін, та нікого не наздогнали.

1 2 3