Добра, дядьку, тільки дома краща.
Терешко. А звісно! (Цілується з Петром.) Прокурор, чи хто ти будеш?
Петро. Ще не знаю, ще тільки поїду на службу.
Макар. Кандидат прав.
Терешко. Еге, еге, розумію... Я й сам, брат, кандидат на старшину, а ти, виходить, кандидат на прокурора!
Макар. Всі права має!
Михайло. Ну, заспівайте що-небудь! Я так люблю українські пісні!... І я підтягну.
Терешко. І я люблю! У нас у трезвости чудово співають по нотному! Писарь наш ловко ноту знає, ну й муштрує.
Петро. Іване, заспівай! — Чудово співає!...
Василина. Співай, Іване!
Іван. Підтягуйте, то й я буду.
Василина. Сам, сам!
Іван. Гуртом краще.
Терешко. Гуртом.
Усі співають. Іван виділяється, або заспівує, або співає соло, якщо актор має голос.
Пісня:
Ой що ж бо та й за ворон,
Що по морю крякає
й. т. д.
Михайло, стоїть проти Йвана. По скінченю пісні Михайло почина аплодувати. Терешко теж, Матюша з ним.
Терешко. Так і в нас у трезвости ляпають; і Матюші теж ляпали. Матюша! Катай "Гуси!"
Михайло. Ну, брате Йване, ти талант. Колись ти дражнив соловейка, а тепер сам як соловейко співаєш. І скажи, на милость, де в тебе голос узявся?
Іван. Який там голос?
Михайло, Талант, талант!
Іван. То так здається: хата мала — і голос великий. Талант — це видумка. Нема кращих — ти будеш гарний. Я в салдацькому театрі грав, так усе офіцерство в один голос кричало: "талант, талант!" Само собою, що я краще грав від наших москаликів — ну й талант. І так усе на світі.
Михайло. Ні, знаєш, як там ні говори, а талант зразу видко. Серед усіх чуєш... Теплота голоса... Якась... така... як би сказати?... іскра! Щиро раю тобі на сцену.
Іван. Боюся!
Макар. Здавна комедіянщик, і боїшся?
Тетяна. Вже коли Михайло каже, то він зна.
Терешко. А зна, от він послухає мого Матюшу...
Петро. І чого б я боявся?
Іван. Нема певности! А що як сяду не у свої сани? А театр засмоктує чоловіка, і що саме гірше, що в цім ділі пишно буяє самопевність, нахабність, і чоловік теряє самокритику! Кому завгодно можна доказати, що він помиляється й погано робить свою роботу, акторові ж і письменникові ніколи не докажеш, що вони не мають таланту, а через те так багато поганеньких акторів і письменників.
Терешко. Іменно! Свята правда: нікому нічого не докажеш! От у нас там, у трезвости, читав мій Матюша "Гуси", а Крутьків Оксент читав, дай Бог пам’ять... Матюша, що Оксент читав ?
Матюша. "Сиву кобилу".
Терешко. Еге, еге! "Сиву кобилу". Так одні кажуть, що Матюша краще, а другі, що Оксент. Я вже мало не бився зі старим Крутьком! Виходить: що хоч, говори — не докажеш! От ви самі почуете, як Матюша читає. Матюша...
Іван. Отак і наші салдатики: ходити не вміють по сцені, а тільки через те смішно грають, що дуже погано; тим часом, після двох-трьох разів і вони лічать себе артистами і мріють поступити в актори! Це великий самообман, і кожний чоловік легко йому піддається !
Михайло. Я ніяк не ждав почути від тебе такі мислі. Хвала, хвала! Видко, що ти немало працював над собою, над самоосвітою. Після цього я з глибокою певністю скажу, що ти, Іване — талант! Самий страх твій перед ділом, до якого ти, можна сказати, родився, — свідчить про твій талант. Іди на сцену! Благословляю! Повірь мені, що ти талант...
Макар. Не дарма ж з театру виводили й вигнали за театр з ґімназії.
Терешко, хутко виводить Матюшу на середину, хапаючись, щоб хто не став на перешкоді. Ну, Матюша, катай "Гуси", покажи себе! Слухайте!
Матюша, кланяється, як і перші рази. — Гуси.
Михайло, поправляє по-московськи — Ґусі.
Матюша.
"Гуси.
Предлинной хворостиной
Мужик гусей гнав в город продавать."
Михайло поправляє по-московськи.
Терешко. Не перебивай бо, слухай, він же так точнісенько каже, як і ти. Катай далі.
Матюша. Збився!
Терешко. От бач! Починай зразу. Не перебивай!
Матюша, чита "Гуси" до половини [5] й вимовляє московські слова по-українськи, без фарса, не підкреслюючи, а як можна натурально; на половині стає. — Забув!
Терешко. Збили! Нічого, і так гарно. (Цілує Матюшу в голову.) Талант! Хіба я не бачу ? А кругом заздрять і кажуть: Оксент краще! Ну, як тобі здається?
Михайло. Добре, тільки акцент...
Терешко. Оксент, Оксент! І ти Оксент! Хто тобі казав ? Та нехай Оксент тричі вмиється, а проти Матюші не вийде!
Михайло. Я не чув Оксента...
Терешко. Так коли не чув, то й не говори, а то й ти Оксента приплів!! (Іван, Петро, Демид тихо сміються.)
Михайло, сміється. — Та воно так... Крім того, дядьку, я вам іще скажу, що Матюшу рано пускати на сцену: це псує дітей.
Терешко. Отакої! Всі будуть славить своїх дітей, усі будуть у трезвости представлять, а мій Матюша повинен задніх пасти? Ні, брат, ми штурмом візьмемо! Всі представляють — і Матюша буде представлять! Він талант — сам писарь казав!
Входить Карпо.
ЯВА VIII.
Ті ж і Карпо.
Михайло. Ну, що?
Карпо. Достав!
Михайло, цілує його міцно. — Спасибі! А коли поїзд одходить на Одесу?
Терешко. Здоров, Карпе!
Карпо. Доброго здоровля, дядюшка. (Поцілувався) Ти питаєш поїзд? Стрівай! (Пригадує.)
Терешко. Жаль, що ти опізнився, — не чув, як Матюша читав "Гуси".
Карпо. То він мені потім прочитає... Поїзд одходить увечері в 8-мій годині, а вдень — у першій!
Михайло, дивиться на часи. — Ще рано, я можу поспіти на вечірній поїзд, тут недалеко.
Тетяна. Ой, не пустю сьогодні, ні-за-що у світі! Бійся Бога! Я не вспіла надивитись на тебе, наслухатися твого голосу, а ти зараз од’їздить. Може, й ти, Петю, сьогодні поїдеш? І ти, Іване? Може, і Карпо нас покине на старість літ!...
Михайло. Ну, заспокойтесь, мамо, я вже зостанусь до завтрього.
Тетяна. І завтра не пустю!
Терешко. Годі тобі, сестро! Хіба не знаєш: квочка потрібна курчатам, поки малі, а побільшають, то як вона ні квокче, курчата біжать уже не до неї, а туди, де їм більше подобається!
Макар. Заспокойся, стара! Буде з нас Карпа: слава Богу, що хоч він біля нас! Помремо, то буде кому очі закрить, а цих усіх — не сила вдержать при собі! Не на те ми їх учили!
Терешко. Чуєш, вилупок, як мати та батько побиваються за дітьми? Слухай же й на вуса мотай!
Матюша. У мене нема ще вусів.
Терешко. Ах, ти каналія! (Цілує в голову.) Талант! Ще виростуть і вуси.
Тетяна, схилившись до Михайла. — Росли ви, то ми вас не бачили, і виросли, знатними людьми поробилися — та й кидаєте нас самих, старих, немощних! Як у цій пісні співається: "Ми повиростаємо, та й розійдемося"... (Плаче. Михайло біля неї її втішає.)
Демид, Іван, Петро й Василина співають:
Ой, не журись, не журися нами!
Як повиростаєм, розійдемось сами. [6]
У цьому місці Терешко бере Карпа й Матюшу за руку й веде наперед кону. Коли пісня йде далі:
"Буде нас мати по горах по долинах,
ай, буде нас, нене",
— в цей мент мати плаче дужче, пісня лунає далі, а Матюша чита "Гуси": "Предлинною хворостиною"... поки не опуститься завіса.
Терешко, цілує Матюшу в голову. — Талант!
Завіса.
ДІЯ III.
У батьків у хаті.
ЯВА І.
Тетяна, Василина й Явдоха.
Тетяна, плаче.
Василина, біля неї, по павзі. — Не плачте, мамочко, не плачте, рідна! Я вже вас на покину, я не поїду більше вчитись, я буду з вами жити, вам помагати, я за цей час уже привчилась до хазяйства, й воно мене не так лякає, як перше.
Явдоха. От і гаразд, от і розумно, а то одно товчеш: поїду, та й поїду на якісь там курси...
Василина. Мамо, не плачте ж! Сказала, що зостаюся при вас, то вже зостаюсь.
Тетяна, витира очі. — Дорога моя! Ти ж у мене одна; ми достатки маємо, чого тобі тинятись, кидати дас старих ? А Бог пошле пару, збудуємо тобі хорошу хату; не схочеш з Карпом укупі вести хазяйство, ми справимо вам власне, дамо землі; ти, принаймні, старість нашу доглянеш, очі нам закриєш, а то сини, бач, розвіялися скрізь, та й забули за нас; один Карпо сидить на ґрунті, та й того рідко бачу, бо його діло не хатнє.
Явдоха. Ми вже вас не покинемо, доглянемо і вас, мамо, і тата.
Тетяна, цілує Явдоху. — Невісточко моя золота, розумного батька ти дитина; я тебе шаную он як! Яз тобою, як з рідною дочкою, увесь час живу... а сини відцурались: Михайло оженився, Петро оженився — та й на весіллі не була, і невісток не бачила, байдуже їм, що мати тут убивається, як чайка при дорозі впадає за дітками, що розлізлись по степу широкім, та ночами темними квилить, та постіль дрібними вмиває їм там скрізь весело, вони молоді, звили свої гнізда, вони в чинах, у почоті, а що ж нам зосталося на старість літ? Тільки й радощів, що тішить око, дивлячись на щастя дітей, а дітей нема, — діти розбіглися, забули!...
Явдоха. Та не вбивайтеся, мамо! Ще й Михайло, і Петро приїдуть, ще побачите й невісток своїх, пань знатних.
Тетяна. Ох, дочко, чує моє серце, що вони чужі нам будуть: ми прості, а вони панії! Коли б хоч зятя доброго Господь послав! Який би він не був, хоч би вчений-превчений, та він буде добріший до тещі, що вигодувала йому жінку гарну, та й дочка більш має впливу на зятя, аніж син на невістку! Зяті давно б уже послухали своїх жінок і приїхали б провідать жінчиних отця, неньку-стареньку; а невістки свекрух не люблять і, певно, не хотять їхать до нас, та й синів не пускають. Петро тут недалеко оженився, в Полтаві, а й чутки нема!
Василина. Ну, я Петрові не дивуюсь; одно — недавно оженився, а друге, — він смирний, як овечка!
Явдоха. Як баранчик, скажи!
Тетяна. Не шпеть його, моя дитино, — мені жаль Петра, він і, справді, смирний, а вона, може, не пускає...
Василина. А Михайло?
Тетяна. На кого — на кого, а що на Михайла, то не надіялась ніколи, щоб його так посіла жінка, що й з дому не пускає, з родом-родиною побачитись...
Явдоха. Учені, а серця не мають!...
Тетяна. Ні, ні!... Не кажи так! Вони б он як, та жінки!.. (Чути голос Карпа: "Демиде, ходім у хату".) Сюди йде Карпо й Демид. Карпо не любе, що я вбиваюсь так за Михайлом і Петром. Ходімо до тебе, Явдохо, там іще побалакаєм, не будем їм тут заваджать. Ох, цей Демид був би мені любим зятем: і поштивий, і хазяїновитий.
Явдоха. Розумний, учений і сильно працьовитий.
Василина. Та цитьте, ось вони вже в сінях.
Явдоха. А ти б, Василино, пішла за Демида?
Василина. От, їй-Богу!... Ще почують.
Явдоха. Де там почують! Вони на подвіррі... Слухай, не крути бо хвостиком, як лисичка. Бач, мати б хотіли такого зятя, як Демид... Невже між вами не було ніякої розмови.
Василина.