Та я одно розумію, що тобі грошей треба.
Михайло, провів пальцем по горлу. До зарізу!
Макар. Хіба не можна, сину, тут їх підождать? На віщо терять гроші по чужих краях?
Михайло. Не приходиться; слово дав, що приїду, і вони там ждуть! Як же так? Скажуть: хвастун, мужик, бідняк і... розумієте... справді, вийде по свинськи...
Тетяна. Напиши, що грошей нема.
Михайло. Ну, мамо!.. Більше на мене теряли — поможіть у-останнє: дайте п’ятьсот рублів!
Макар і Тетяна дивляться на Карпа, Карпо тре голову й розводить руками.
Брате! Карпе! Ти достойніший із людей! Порятуй!
Карпо. Де ж я їх візьму? Мені на уборку трави, і хліба треба немало, та ще ж, певно, й Петро, й Іван, і Василина попросять... Я не знаю, що робить!
Михайло. Виручай! Послідній раз!... Тату! Мамо! (Цілує то одного, то другого.)
Макар, до Карпа. — Може, позичить у Кравченка; він дітей не вчив, то в нього гроші є.
Карпо. Та є-то, є, так треба процента великого заплатить; знаєте, який Кравченко?
Тетяна. Що ж маєш робить?...
Карпо. Ваша воля... Як ви согласні, то я поїду до Кравченка.
Макар, А що ж робить, коли треба?
Михайло, обніма Карпа. — Голубчику! Я сам почуваю, як тобі важко тягтись! У мене серце болить, що ми так тебе виснажаєм, але що ж робити? Будь я простий зовсім, не освічений чоловік, — цього б не було; а раз, брате, вліз у цю шкуру, тягнись за другими!... При тому, знаєш, директор — дядько, батько — полковник і знову — Рівієра... Це знаменитий курорт, там можна зустрітись і познайомитись навіть із міністрами і... і... одно слово: раз на Рівіері, то, виходить, чоловік багатий... і... і... не аби-хто! Розумієш ? У душі я демократ, я всі ці забобони ненавиджу, я рад був би помінятися з тобою... з кожним селянином... і жити тихо, мирно, серед нашої благодатної природи, без усяких витребеньок. Не можна. Течія несе в велике море...
Макар. Ох, несе!...
Тетяна. Чого ж воно несе ?
Макар. Так говориться...
Карпо. Попробую. Я, тату, візьму в Кравченка, якщо позичить, тисячу; бо як не стане на всі віддатки, то знову бігать...
Макар. А так! Урожай хороший, якось викрутимось.
Карпо вийшов.
Тетяна. Поможи тобі, Боже!
Михайло. Тату, мамо! Я... я... не знаю, як вам дякувати за цю поміч! Розумієте? Обіщав знатній баришні приїхати... і не поїхати — хоч кулю в лоб!
Тетяна. Захисти тебе, Царице небесна! На віщо все те добро, що ми маємо, здалося, коли через п’ятьсот карбованців прийшлось би вбить себе... Цур йому! Не говори так... А коли ж, сину, весілля ? Ти зарані дай нам звістку, щоб ми приготовились. Треба ж весілля одбуть гучно, щоб усі знали й бачили, на кому ти женився.
Михайло. У нас, мамочко, ніякого весілля не буде! Тепер не та мода, що колись була, особливо серед знатних людей, де я беру собі жінку.
Макар. Як, нема весілля?
Михайло. Нема.
Тетяна. І не вінчаються?
Михайло. Ні, вінчаються! Тільки після вінця молодий і молода зараз на поїзд, і поїхали там куди на неділю, чи й на місяць.
Макар. Он як! Усе не так, як у людей...
Тетяна. То це ми й не погуляємо на твойому весіллі? І невістки не побачимо?
Михайло. Як можна? Я потім зберусь і приїду до вас, або ви приїдете до мене, та й побачимось...
Тетяна. Дивно якось! Не знаю, що й сказать! Може, воно й добре, а тільки щось у мене до такої моди серце не лежить. Весілля в дорозі, на поїзді! Ні людей, ні музик — це не весілля!
Макар. Пам’ятаєш, стара, як ми весілля справляли ?
Тетяна. Два тижні. Покійний тато аж заслабли.
Макар. Людей, як комашні; ґвалт, співи, музика тне; зпершу молодь, а потім старі такі танці затинали, що землі в коліно вибили на подвіррі. Згадав і наче помолодчав сам. (Цілує Тетяну.)
Тетяна, сміючись. — Отакої! Мало не сорок літ, як побрались, а він цілуватись!
Михайло. Ха, ха, ха! Так ми справимо знову ваше золоте весілля. (Позіхає.)
Тетяна. Може б одпочив, сину? Там у Явдохи гарно, a-ні мушки, — і холодок.
Михайло. Ні, мамо, вже не рано, скоро й вечір.
Входить Терешко.
ЯВА III.
Т і ж і Терешко.
Терешко. Здорові були! З неділею, сестро!
Тетяна. О, брат Терешко. (Цілуються.) Де ти взявся?
Терешко. Навмисне приїхав. Здоров, Макарю! (Цілуються.) Чув ще позавчора, що приїдуть учені племенники, взяв свого Матюшу, та й поїхав, щоб побачитись! А це ж, певно, Михайло ?
Михайло. Я, дядюшка!
Терешко. Пан, справжній пан, страшно й підступать! Поцілуємся, чи що?
Михайло. А як же? Я для вас не пан. (Цілуються.)
Терешко. І пахне паном. Їй-Богу! Вуси пахнуть наче мнятою, чи любистком.
Михайло. Ха, ха, ха!
Терешко. Гарний! А мундир — бач який!... Ну, вже і я своїх меньшеньких учу, може, і мені Бог пошле щастя діждатись такого пана! Матюша перейшов у перший клас! Бідовий! Там, брате, чита, заслухатись! Оце недавно читав у чайнім домі трезвости, та так йому плескали, що ой, ой! У нас село величезне, так трезвість театр поставила, і самі наші парубки, і чоловіки, які помолодчі, роблять представлення. Все йде за приводом нашого писаря: він перше служив у театрі, а тепер писарем, так зна це діло. Скоро все містечко буде представлять!... І нічого, розважають; оце зімою підеш — ніч довга, а там і не оглянешся: трохи послухаєш, трохи поспиш, диви — і півні заспівали!
Михайло. Це добре, дуже добре, що в селі є театр; корисна розвага!
Терешко. Одно погано, що меньше стали прясти і ткать: як представлення, то вже і ткачі, і пряхи там!
Макар, сміється. — Прядуть!... Туди нашого Івана недостає...
Терешко. Вернувся? І що ж, дослужився до якого чина?
Макар. Старший писарь.
Терешко. Слава Богу й за це! Все ж не простий мужик. Писарь, брате, тепер важна птиця. От забалакався, а коні стоять нерозпряжені, і Матюша сидить на возі. Я зараз.
Іде.
Макар. Стрівай, я звелю, щоб робітники розпрягли, а Матюша нехай іде в хату!
Виходить.
Тетяна. А я вам дам пообідать.
Терешко. Спасибі, сестро! Я такий, що й сам би сказав, як би їсти хотів. Ми з Матюшею, в Балабанівці, в мого кума, добре пообідали. Коней попас і пообідав.
Виходить.
ЯВА IV.
Тетяна і Михайло.
Тетяна. Що ж би я своїй невістці подарувала? Так усе на-скоро, що й не придумаєш; та я, сину, й не знаю: що можна подарувати знатній, та ще й багатій панночці?
Михайло. Краще, мамо, нічого. Бо подарунок треба зробити не меньше, як у сто карбованців, а де ви їх візьмете, коли от і мені треба дати, і тому, і другому... Нехай уже колись те зробите, як меньше буде розходу.
Тетяна. Ні, сину, не можна так. Мені покійний батько Макарів, ваш дід, як я йшла під вінець, подарував самими червінцями сто карбованців. Так вони й лежать у мене; то я тобі, сину, віддам, а ти від мене подаруєш їх своїй... як її звуть?
Михайло. Наташа... Наталка!
Тетяна. Еге, еге! Наташі! Подаруєш їй, щоб вона знала, яка в тебе приязна мати; хоч і проста, а обіход, мовляв, знає.
Михайло, цілує в обидві руки. — Спасибі, мамочко! Це мені дуже приятно, і Наташа буде он яка рада.
ЯВА V.
Ті ж, Макар, Терешко і Матюша.
Терешко, тягне за руку Матюшу. — Та не соромся! Іди, йди, Матюша! Що ж, що він ґуберський учитель ? Нічого! А все-таки двоюрідний браті тобі. (Вводить.) От глянь! Бач, який мундир? Такий і в тебе буде. Будеш учитись — будеш паном! Тільки не цурайся, сукин-син, батька. Ну! Здоровкайся!
Матюша незґрабно, по дитячому, зпершу одводить, а потім приставля праву ногу до лівої. Михайло цілується з ним.
Терешко. Уштивий, поштивий, — вже й воно на щось закандзюбилось: бач, як ногу приставив... Сказано — наука! Одно мені боязько: отак учиш, учиш, сучої пари, дітей, з посліднього, а потім дивись, вийде такий супис, як Білоконенко! Ти знаєш, Макаре, Білоконя?
Макар. Сидора?
Терешко. Еге! Син його тепер, брате, у війську, ротмістер, шкадроном командує! Неаби-що, а все ж таки син! Білоконь же на нього скільки потратив! Одного коня купив за 300 рублів. І що ж би ти думав? Поїхав старий до нього аж у Варшаву, так що ж? Він його, супостат, не приняв! Були гості, охвицери, так аж поки не розійшлись гості, старий сидів на кухні з денщиками. А? Ну, вже б я не подивився, що він ротмістер!
Михайло. Скотина!
Терешко. А тож! Твар нечувственна! Посоромився батька принять при всіх, а? Ти мені, вилупок, гляди! Я, брате, сердитий і палений! Я не Білоконь! Вернувся додому, і давай хлипать, що син дуже запанів. Кислиця дурна! Я б його при всіх охвицерах... Нехай би тільки одважився зневажити мене! Хто тебе родив? Я! Хто тебе вивчив? Я! Хто тебе ротмістером зробив? Я! Та за чуба, та в морду! Отак їх треба учить, щоб проти роду носа не драли! Чуєш?
Михайло. Хто соромиться простоти свого батька, чи матері, простоти свого роду, — такого не варт і чоловіком назвати!...
Терешко. Чуєш? Бач, он мундир який, ґуберський учитель, — це тобі не яканебудь свиня, а поштивий до батька, неньки! Гляди мені!
Матюша. І я буду поштивий, от побачите!
Терешко, ніжно. — Ах, ти каналія! Та я знаю, що ти гарний хлопчина; це так говориться, що, бач, які є виродки!... А як він читає? Чудово! А ну, прочитай, Матюша, напам’ять "Гуси!"
Матюша. Та я зіб’юся!
Терешко. Ну, ну, сміливо!
Вбіга Василина.
ЯВА VI.
Тіж, і Василина, а потім Іван, Петро й Демид.
Василина, до Михайла. — Можна?
Михайло. Ідіть, ідіть!
Терешко. Перебили.
Василина. От як би ти, Михайле, почув, як наш Іван співає. (Побачила Терешка.) Здається, дядько Терешко.
Терешко. Уже й здається! Та він же, він, не який лисий чорт! Бач, як виросла за рік! Дівка хоч сьогодні заміж! (Цілується.) Діждала, сестро?...
Тетяна. Слава Богу! (Утира сльози.)
Терешко. Чого ж плакать? Танцюй, радій! Ех, ти! А це мій Матюшка, Василино. (Матюша так само ногу приставляє й цілується з Василиною.) Це твоя сестра, двоюрідна сестра. Бач, яка панянка вийшла, а все через те, що вчилась. Ну, читай же "Гуси". (Входить Іван, Демид і Петро.) Помішали знову!
ЯВА VIІ
Ті ж, Іван, Демид і Петро.
Усі. А! Дядько Терешко! (Цілуються.)
Терешко, показує на Демида. — А це ж чий? Може... (Підморгує до Василини.) Га? Ха, ха, ха!
Демид. Та ви мене знаєте, учитель, Демид.
Терешко. Паньків?
Демид. Еге!
Терешко. Знаю, знаю. Здоров будь. (Цілується.) А й бравий козарлюга! Може, неправда, Василино? (Василина соромиться й ховається за спину матері.) Отак! То й учені соромливі; а я думав, що тільки наші дівки раків печуть. Ну, ну — не буду. Що ж, Іване, добра московська каша ?
Іван.