Пролісок (збірка)

Павло Грабовський

Сторінка 4 з 5
ЧАЙЧЕНКА

З далекого краю,
Кобзарю коханий,
Тебе я вітаю,
Мій любий, незнаний!

Благаю спокою,
Здоров’я та сили —
Міцною тропою
Іти до могили.

З’являть, як донині,
Художницьку вроду
На радість країні,
На благо народу.

Щоб дальш розцвітала
Та врода кращ квіту,
Щоб сміливо стала
Пред зорами світу!

ДУМКА ТЮРЕМНА

Коли вже кинуть мурувати
В’язниці мирові кати?
Не нам кайдани розірвати,
Неволю зо світу знести.

Болить душа, і слабнуть руки,
Безсило думка замира;
В устах німіють журні звуки...
Де ж ти, сподівана пора?

Вона не прийде, не загляне
За часу нашого між люд;
Мов квіт підтятий, серце зв’яне;
Снаги не вистаче на труд.

Перейдуть дні — і трупи наші
Попихач, лаючись, складе;
Не все ж умре: гіркої чаші
Удруге пити не впаде.

Потроху прийметься насіння,
Що розсівали— навкруги,
Зросте міцніше покоління,
Що не подужають враги.

За в’язнем в’язень одстраждає,
Але настане легший час,-
І добрим словом спогадає
Потомок вільний мертвих нас!

Так заточенець думав думу,
Один конаючи в тюрмі;
І тільки стіни зором глуму
Зі тьми дивилися самі.

ДО УКРАЇНЦІВ

І

Боже! Чи знайдеться край, так зрабований,
Як Україна, чи ні?
Люд наш цупкими кайданами скований,
Гине без світла на дні.

Боже! За віщо ж так рученьки зв’язано
Його надії синам,
Що й розмовлять та писати заказано
Рідною мовою нам?

Що ж, українці! Не вішаймо голови!
Треба рятунок знайти:
Бо ще вживають і нашого олива
По цесарщині [16] брати.

Як не здаються там стиски жорстокими,
А наперед все руша
Русь-Україна повільними кроками,
Б’ється народна душа.

Гей, українці! Не бійтесь притичини,-
Рушимо сміло туди;
Здіймемо зори свої до Галичини,
Збільшимо спільні плоди!

Жваво ж до праці тією дорогою,
Сили докупи знесім!
Сонце свободи над Руссю-небогою
Ярко засвітить усім!

Та й посеред України південної
Марно не складуймо рук,
Поки не зборемо долі злиденної,
Поки не звертиться крук,

ІІІо наші ребра довбе з ненажерністю,
Нам не даючи дихнуть...
Годі вважати ті думки химерністю,
Шиї покірливо гнуть.

Тож, українці, кажу, прокидаймося,
Швидше до гурту, за труд!
Годі, ми плутали в пітьмі...
Не даймося більше в лабети облуд!

Боже! Чи знайдеться край, так зрабований,
Як Україна, чи ні?
Люд наш, цупкими кайданами скований,
Гине без світла на дні.

II

Вставайте, вкраїнці! Рушаймо без ляку!
До труду закликую вас!
Зганяли потроху батьки наші мряку,
То й нам поробитися час!

Гуртом же, вкраїнці, до лану освіти,
Шоб вихід пошвидше знайти;
Прокиньмось від рабства, зневолені діти,-
Стяг рідний пора піднести!

Народний добробут — то наша підстава
До щастя у вбогім краю.
Гей, нумо ж до праці. Трудівникам слава,
Повища від слави в бою!

Закиньмо безглузді, нікчемні посвари
За йори, за дашки та ять...
Хай сором на вас, баламутів, та кари,
Що губите люд свій уп’ять!

Вставайте, вкраїнці! Рушаймо без ляку!
До труду закликую вас!"
Не нам розігнати згромаджену мряку,-
Ми, однак, наблизимо час!

ІІІ

Багацько в нас було працівників пера,
Та щось малі, проте, лишилися здобутки.
Передивись хоча "Покажчик" Комара:
Зібгає вірш чи жарт,— ото всього добра,-
Та й шасть з очей — нема про його й чутки.

Великий сум під час правдиво дотика
За брак загальний свідомості: "Хто ми?"
Де праця наша стійна та тривка,
Любов до краю щира та палка?
Де мислі слід — художньо-творчі томи?

Тяжкі обставини — то безперечна річ...
Але що ж ми зробили в межах моги?
Як перш, над краєм непрокидна ніч.
Химерний блескіт нам припав до віч,
Без діячів стоять пустими перелоги.

Де ж ви, освічені — сестриченьки, брати?
Чи вже і дальш іти отак повинно?
Чи вже ніхто із вас не здужа помогти
Тій купочці старих борців, що до мети
Помимо перешкід змагається невпинно?

IV

Гей, брати! Над рідним краєм
Густо звисла пітьма ночі;
А ми мовчки потураєм,-
Сон важкий склепив нам очі.

Поки ж гулими [17] волами
Запрягатись в ярма, поки
На собі носити плями
Сороміцької мертвоти;

Сліпо йти, куди нас пхнуто,
Куди правлять швидкі струми?
Навіть серце наше скуто,-
Ним керують рабські думи.

Мов столітній дуб корою,
Заросли ми товсто брудом,
Та тиняємось марою,
Кістяками поміж людом.

А прокинувшись від сону,
Здіймем зараз страмну бучу
Або кличем охорону,
І без того невсипучу;

Доки тим звичайним робом
Не загубим вкінець краю,
Як губили, та над гробом
Не затужим: "Де ти, раю?"

Гей, брати! Поки не пізно,
Прилучаймось враз до праці,
Та не врозтіч, та не різно,-
Збудім хати і палаци!

Через власні свої дії
Здужа люд наш устояти,
І справдяться ті надії,
Що не згине наша мати!

ДО О.Б-ОЇ

Перед тобою шлях неволі,
І що зустріне — хто вгада?
Не раз від мук на яснім чолі
Застигне думка молода.

Потратить міць на дні острога,
Загинуть жертвою хреста...
Болить душа... благаю бога,
Щоб проминула доля та!

Щоб стиха навіть не торкнулось
Життя пануючого зло,
А знов до серденька вернулось,
Що в йому квіткою цвіло!

ДО Б. С-ГО.

Прощай, коханий ляше-друже!
Час розістатись настає.
А як болить, як б’ється дуже
Від туги серденько моє.

Одно гадали ми з тобою,
Шукали одного шляху,
І от зійшлись в тюрмі з собою,
Найшли недоленьку лиху.

Мир чарівничої омани
Пред нами птахом зник давно:
Неволя вічна та кайдани —
То нам судилося одно.

Але ж і ту судьбу шалену
Не довелось ділити нам:
Ти — за Байкал, а я — за Лену,
Розтечемось по чужинам.

Хто зна: чи вернеться спромога
До праці стать за все святе,
А чи навік тяжка дорога
Колючим терном заросте?

Отак-то, голубе мій, ляше!
Тобі — рудник, мені — тайга...
Та не належить серце наше
До пут утисника-врага.

Віддавна руки нам невільні,
Душі ж неволя не скує;
Єднають нас змагання спільні,-
Хто їх хортами зацькує?

Не кривда п’яного магната,
Не заздрість жирного ксьондза,-
Нас порушає проти ката
Журби вселюдської сльоза.

В чаду скаженого прокляття
Потоком кров лили батьки;
Той час минув: ми — рідні браття,
Ми — нерозлучні бояки.

За що ж? За те, щоб духом згоди
Все пойнялося між людьми.
Щоб наші змучені народи
Так побраталися, як ми!

ДО ВЕЛИКОРУСЬКОГО ПОЕТА РАМШЕВА

"Хай мирно сплять собі мерці;
Нам піклуватися живими!" —
Так ти казав, та речі ці
Остались краще б хвильовими!

Безрадність людського життя
В нас одбере до краю сили,
І от з душі спливе чуття —
В сльозах припасти до могили.

Бо на гробах людей святих,
Що твердо гинули від ката,
Шукає кожен з нас утіх,
Любові учиться до брата.

Що наша дійсність? Ревіт гріз,
Невтихомирне пекло смаги...
Багацько ллється в світі сліз.
Та дуже мало щось розваги!

Одну відраду нам дають
Гіркі конання рабських станів:
Зародком ліпшого стають
Ті скорби горя та кайданів.

Насунуть дні: все згине, все
Приглухне в лоні, крім розпуки...
Що ж наші сили піднесе,
Запинить нам дошкульні муки?

То — світла думка про мерців,
Про те, як гибли певні браття...
Вона знов викличе борців,
До бою знов натхне завзяття!

Шануймо ж пам’ятки оті;
Хай про минуле грають струни!
Немає величі в житті,
Так є зате величні труни!

З ЕЛЕГІЙ

І

Процвітала рожа
Супроти вікна,
Запашна та гожа,
Пишна та рясна!

Але ось ударив
Лютий студенець,
Листячко ошпарив,
Погубив вкінець.

Так тьма непроглядна
Забива стежки,
Північ безвідрадна
Мотлошить думки!

II

Я не промовлю, збувшись волі:
Коли б знаття!..
Бо добре знав, якої долі
Ждать від життя.

Давно вбачав, що муки люті —
То жереб мій;
Що вік мине в пекучій скруті,
В нудьзі німій.

Та не візьму я благ покою
За муки ті,
Спітканий долею тяжкою
Узаперті.

Бувають дні, як саме нині,
Що кращ страждать,
Аніж розкош живій трунині
Себе віддать!

ІІІ

Я стояв край вікна та дивився надвір:
Насувала кругом завірюха;
Зворушилась тайга і завила, мов звір,
Дикий завід доносився уха.

І почувся мені в завиванні тому
Звук кайданів, проклять та погрози,
Страшний свист батогів, окривавший тюрму,
І зітхання, і стогін, і сльози.

А із пекла того один образ сумний,
Милий образ святої людини,
У крові, подавав: "Час минеться страмний!
Жди нехибно ясної години!"

IV

Прокидалось усе та цвіло навкруги;
Синій пролісок вився з-під снігу;
Розлилася вода, пойняла береги,
З гуком шумним проносило кригу.

Із далеких країн повернулись пташки,
Задзвеніли в пахучому гаю;
Скоро в зелень рясну уберуться садки,-
Не пізнати розкішного краю.

Тільки серце моє крила туга німа,
Не втішала квітуча природа;
Тільки в серці, як перш, панувала зима,
Не проходила хмура негода.

Нерозважна журба по утраті весни
Ясно глянуть мені не давала...
А з північних снігів, з гуртової труни
Закатована тінь уставала.

V

Життя стає щодалі гірше
В тяжких кайданах чужини;
Мені не бачити вас більше,
Украйни милої лани!

Не подихнуть повітрям рідним,
Докупи з людом не брести,
Не поділити з краєм бідним
Змагань до певної мети.

Не працювать під спільним стягом
Там на братерньому шляху...
Моїх вражінь справжнім обсягом
Тайгу призначено глуху!

VI

Скрізь повіяло весною,
Все новим життям цвіте...
Що ж я долею земною
Не вдоволений, проте?

Бо вбачаю я докупи
Слід мертвоти навкруги:
Між живучим людом — трупи,
Між друзями — вороги.

Цвіту моренько пахуче
Відусюди обійма;
Але горе невсипуче,
Як і перш, не йде з ума.

ДО М. О-В А

Прощай, мій щирий друже-брате!
Бог зна, чи стрінемося ми...
Нехай свій пал живий потрате
Душа під тяжею тюрми,
Все перениє у незгоді,
До всього стане байдуже...
Дарма... нехай... на самім споді
Твій образ світлий збереже;
Любов’ю буде пам’ятати
З мого далекого кутка
І сумно думкою витати
В безодні темній рудника!

ПОЕТАМ-УКРАЇНЦЯМ

До вас, поети-українці,
Шлю — вибачайте — дружній лист,
Щоб повітати наодинці
Та дяку висловить за хист.

Доходять часом ваші звуки
В мою далечину глуху
І гоять чаром біль розпуки
На самотинному шляху.

Від вас одрізнений навіки,
Докупи думкою живу...
Прийміть же щиро братні стріки
Про нашу долю світову.

Бажав, бач, я сказати в листу
Про рідний брак громадських благ
Та притулить до того змісту
Від себе декілька уваг.

Не все співати нам про квіти
Та любуватися Дніпром...
Година — дбать про шлях освіти,
Люд забезпечити добром;

Спинить навколо голос стонів,
Шо крають серденько притьмом,
Розвіять пітьму забобонів,
Впотужить голови умом;

Збудить чуття самопізнання,
Шаноби власної чуття,
Розсунуть цілі прямування
Замість товктися без пуття.

Хай мертва буква вас не мане
До свар, заслонюючи суть;
Славетніш німці чи слов’яне —
Ті спірки краю не спасуть.

З усіх усюд берімо здатки,
А не зачерв’юймо в багні;
Меткої жизності нестатки —
Умови гибелі справжні.

Народ, покинутий на злидні,
Народ, плазуючий у млі,
Повинен стратить риси рідні,
Безслідно стертися з землі!

ПІСНЯ КАЙДАННИКІВ
(З братнього листа вийнята)

Там, де сопки [18] доокола
Лютий холод міцно стис,-
Ми, обтяті попівчола,
У кайданах, в блиску спис,-
Крізь півморок шахти душний,
Не жалівши сили рук,
Довбемо граніт бездушний
Безвідрадним "стук!" та "стук!".

Розійшлися ви маною,
Мрії правди та добра!
Вам доранньою труною
Стала каторжна нора.
Зникли чарівні омани,
Стяг наш вирвано із рук...
Глушимо ми в серці рани
Одностайним "стук!" та "стук!".

Із пустинь безлюдних всюду,
Тільки хуга загуде,
Гук той піде по народу,
В рідні груди западе!
На святе свободи діло
Вишле сотні свіжих рук...
Бийте ж, браття, бийте сміло,
Безупинно "стук!" та "стук!".

ВЕЧІР

Оддихнім від жару;
Божий день потух;
По селу отару
Розігнав пастух.

Холодненький морок
Потяга з долин,
Огорнув пригорок,
І ставок, і млин.

Гамір переднічний
Всюди затиха:
Спить трудівник вічний.
Важко в сні зітха.

* * *
Ні словечка нівідкуди...
Тяжко мерти вдалині,
Пориватись вік між люди,
В самоті кінчити дні.

Мов заглухло все на світі;
Пронеслись без вороття
Сни любові, не пригріті
Світлим променем життя.

Не бажав я звить кубельця,
Де б у затишку цвіли
Мир та рай, куди б весельця
Човник тихо принесли.

Прямував я більш до труду
У братерньому гурті,
Щоб корисним стати люду...
Не справдились думи ті!

* * *
Я не співець чудовної природи [19]
З холодною байдужістю її;
Мій ум ворушать змучені народи,-
Їм я віддав усі чуття мої.

Серед улитих золотом просторів
Я бачу люд без житнього шматка...
Блакить...
1 2 3 4 5