Гайдамаки

Вовчок Марко

І

Давно те діялось...

Мій батько був крепак, родом з панського села Чорностава.

Колись чорноставське панство далеко знали. Склалася й пославка: бенкетує, як чорноставський владир.

Щиро розкошував нашого пана батько, не постив і син, то удвох вони таки гарненько порозпорошували дідизну і великі добра з димом та з вітром по воді пустили.

А проте на бенкети чимало ще зоставалося — ще зоставалися села й хутори, поля і степи, гаї і пущі, до того гута, крохмальня, цегельня, риболовні, броварня, отари, гурти, табуни і крепацькі хрестьянські душі. Спродавай, що тобі любля, та бенкетуй досхочу.

Найкращі панські пущі, чорноставська та дрочиловська, буявшій, сливе, поруч: гоней, може, у три від села чорноставська, поза нею трохи на одшибі у глибокім роздолі бурчак, а по тамтім боці дрочиловська.

Чудові були пущі. Тепер таких і не надибаєш, бо таких вже нема.

Мій батько — звали його Лавро Несвітайло — служив за чорноставського лісника. Серед пущі стояла наша хатка.

Вже і знаку від тієї хатки нема — не зосталося ані звалисочка, ані опадлинки. Темний чорноставський гай як огнем пожерло, вже й сам я у землю увіходжу, а наче вчора виглядав з того хатнього, на схід, віконця та мружив очі проти блискучого сонечка, що променіло крізь зелену просіку; наче вчора шуміли мені понад головою старі дуби та берести, а я, дурний та веселий, біг у яр купатись... Біжу, що дух у тілі — вже пахне мені та свіжа та прозора глибина — на бігці усе з себе зриваю, та з кручі шубовсть в озерце... Аж вода ізорне, а птаство в березі пурх-пурх...

Усе проминуло... Усе наче полум’я згладило, а в споминку живесеньке, аж сяє...

Нас у батька було двойко, я, хлопчик восьмиліток, та моя сестра Катря, вже таки доросла дівчина — у 16, мабуть, рочок уступала.

Мати наша вмерла молодою. Я зостався у сповиточку, і випестила мене батькова сестра, а моя тітка, стара Мокрина.

Була та тітка Мокрина удова, свою єдиначку давно поховала і хазяйнувала в нас, щиро пильнуючи кожнісеньку нашу трісочку, а мене й Катрю доглядала і жалувала, як своїх рідних діток.

Жили ми у пущі в затишку і самотньо. Батько сливе не заглядав у село, бо пан не дозволяв і на годинку кидати лісу, а підпанки пильнували, щоб лісник шанував панського розказу. Не дуже вчащала у село і тітка Мокрина, а коли було наважиться одвідати родини, то вдосвіта, як на селі ще тільки прокидаються люди, або присмерком, як вже змрок почина опадати на землю, та не прямує, а біжить яром, геть-геть обминаючи панську садибу.

Спершу тітка інколи брала з собою Катрю, а далі батько заборонив:

— Не води у село, сестро, коли не хочеш, щоб вона на виспі опинилась.

Була, бачте, така виспа у Чорноставі, роблена... Оце як почав я, старий, те давнє згадувати, то й не потовплю споминок — вироюваються та вироюваються, та одна попереджає, та одна одну заступає. І наперед забігаю, і убік звертаю, і назад поступаюсь... Хай вибачають старому...

Так була, кажу, попід панським садом, на великому ставу, роблена виспа. Два роки аж три села поралось, поки висипало високу, сказав би, могилу; на тій могилі викохали дібровку, а в дібровці вибудували башточку — віконця грінджасті, мережені та мальовані, як писанка, дашок спичастенький, а на дашку якесь кам’яне чи янгелятко, чи так хлопчик з крильцями, голісінький, як робачок, стоїть на одній нозі, наче: "Ось летітиму!" — і держить у руці червоне знаменце. У ту башточку вкидали сільських дівчат і там замикали чи на два тижні, чи на два роки — то вже як пан приділить. Так і звалась та виспа — дівоча. [1]

Як пан приділив батька за лісника і перегнав нас з села у пущу, Катря вже подругувала з сільськими дівчатками, і веснянок вміла співати, і мережити лиштви, а мене взято немовлям, і рідний свій Чорностав я знав тільки по по-слуху. Було, тітка Мокрина, сидячи за шитвом чи за прядивом, частенько пригадує та розказує, як у тому Чорноставі колись ми жили, яка та сільська наша хатка була придобна, а у дворі криничка, а вода з неї чиста, як сльоза; як одного року уплодило в садочку вишення, яка копаночка там славна — каченятка було й на став не хочуть: гиля-гиля, а їх з копаночки не викишкати... А закомірочок, як скринька... Сусідочки приязненькі, родина недалечко — незабаром і раду знайдеш, і пораду...

Як почне, було, пригадувати, то й кінця нема.

— І все те мусили покинути! — зітха. — Хоч ми й тут лісову хатку впорядкували собі гарненько — є в нас і криничка глубоченька, маємо і городчик, і пашні трохи, а за копаночку нам аж ціле озеро — усе гаразд, усе добре, та не батьківщина, що там родилась і хрестилась, молодою співала, увійшовши у розум, горювала...

Отак, згадуючи, розквилиться було старенька, та зараз і схаменеться.

— Ви, діточки (до мене та до Катрі), не слухайте, що стара буркоче. Се я, грішна душа, перебендюю. Хоч Господь простить та гіршим не карає. А нам ще можна жити і Бога хвалити...

А по сьому — знов згадувати батьківщину, то утулочок придобний, то стежечку до ставка...

Отак, прислухаючи, закортіло мені подивитись зблизька на той, мовляв, рівний Чорностав — здалека я вже до його добре придивився: в конець гаю на окрайку стояв дуб-довговік, і як злізти на саму верховину, то геть-геть видно... Зараз заблискочуть великі вікна на панському будинку, що красувався на узгорку, висадою на нашу пущу, — замережать по саду квітники та стежечки, кущовики, намети; за будинком розкинеться широкий панський двір — безперестанку тут рух, бігачка, проводять коней, щось несуть, щось везуть, крутяться, вертяться, звиваються... А геть за панським двором наче з жмені пущено в ту долинку хатками та садками.

Дивлюсь, було, та вишукую, де та наша колишня батьківщина і ті стежечки й заулочки, що тітка Мокрина наче мені намалювала словами.

І став я просити:

— Нехай же я, тіточко, того Чорностава зблизька побачу!

Хоч добряща була і плохенька, і був я в неї, як кажуть, мазунчик, а не послухала і разу.

— Ой, дитино, що ти надумав! Там пани, там панські хорти! Розірвуть тебе на мотлошки!

— Та то мені, тіточко, байдуже, — наполягаю.

Хоч малий, а знав вже я трохи, що то пани, а що панські хорти, та цікавий, бачте, вродився, а до того дитяча сподіванка, що напасть ніби не моя часть — якось то так оборудується, що я і з лиха вибавлюсь, і свого покоштую. І чіпляюсь: "Візьміть та візьміть у село".

— Мій ти єдиночку, неможна! Ти ж маленький. От як трохи підбільшаєш, то поберемось і у село, і у ярмарок — скрізь погуляємо... Ось тобі коржики... Ось тобі горішки... Не можна! Не можна!

Як чого забажає цікава дитина, то дарма їй казати: "Не можна!", бо вона того "не можна" зроду-віку не прийма, а ще гірш розпалиться. Пече мене хоч зазирнути у Чорностав...

Одного разу кинув я об землю горіхи і сиджу, як хмара, на порозі, коли надходить батько з лісу та й пита:

— А чого се, тітчин підбічничку, сидиш, як у розсолі?

— Він журиться, що не беруть у село, — одказує Катря. — Відкупались тітка горіхами — не хоче й горіхів, так журиться.

— Нехай собі трохи пожуриться, — каже батько, — без журби не прожить у світі.

Постояв трохи та до Катрі:

— Ти, дочко, на тому тижні була у Чорноставі? Пізненько? ввечері?

— Була, тату... одвідала Орисю...

А сама стрепенулась і спахнула, як іскра.

— Щоб ти більше у село не заглядала. Чуєш, дочко?

— Чую, тату. Більше не піду.

Батько знов побравсь у ліс, а Катря задумалась.

— А що, — дратую, — і тобі у Чорностав не можна?

Вона наче не почула.

— Катре! Катре! — гукаю. — І тобі у Чорностав не можна? Еге?

— І мені не можна, — одказала.

— Мене не беруть, та й ти не підеш, еге?

— І я не піду.

Словами одказує, а мислоньками, здається, десь далеко залинула.

От наче ще стоїть мені перед очима та сестра моя Катря, як тоді присмерком стояла вона в задумі коло нашої гаєвої хатки, — молоденька, як калинова квітка, трохи схмуривши чорні брови, стиснувши уста, втопивши карі очі у землю…

А далі, примічаю, і тітка Мокрина наче забува свою стежечку чорноставським яром.

"Мабуть, і тітці заборонив батько!" — думаю.

Та й питаю:

— Тітко, чому се ви не одвідаєте родини?

А батько чує.

— Часу не маю, мій голубе!

— А перш-то ви мали час? — чіпляюсь.

Озвався батько:

— Бач, сестро, як твій підбічничок бере тебе на решето. А я так думаю: коли вже йому кортить погуляти у Чорноставі, то ти не впиняй, — нехай тудою простує. Як не порвуть хорти, то, може, так він там присмачить, що зостанеться у панському дворі, і сквапний з його дворак випеститься...

А тітка перехоплює:

— Якого іще там дворака видумали! Та боронь Боже.. Оце напались на дитину! Дитина тільки спитала. Хіба вже не можна спитати? Навіщо йому той Чорностав здався? Він зна, що нам тут, у лісі, в затишку, краще... Хоч людей не густо і трохи ніби самотненько, та спокій в нас... А пташок у лісі! А зимничок! Правда, Матвійку? (Се вже до мене). В нас у гаю і малина, і суниці, і полуниці... Схочемо, то зловимо собі зайчика... спорядимо гойдалку...

— А я так думаю, нехай він свою волю волить, — править батько.

— Та я туди вже й не хочу, — кажу, — байдуже мені той Чорностав... Се я тільки пожартував...

Любив я свого батька і шанував. Був він маломовний і ніби похмурий, хоч від нього ніхто урази не дознавав, але нікого він і не голубив, а проте одно його абияке слово переважувало наймильші тітчині пещоти [2] і ласощі. Коли, було, часом трапиться мені спокутувать, то його поглумка гірш не те лайки — бійки, а як він до мене озветься, дещо спита, попожартує або дечому навчає, то вже я величаюсь, як Мошко на хрестинах. Аби йому догодити, чого б то я не занедбав, чого б не віджалував!

Так і занедбав я Чорностава.

Ріс я в лісі на самоті і бавився, як сам собі знав. Товариша однолітка не було. Сільські діти давненько перестали заглядати у пущу, бо хто колись заглянув, то так добре пам’ятав панську кару, що й другим заказав тудою заглядати. До того дітвору спиняли старші, бо, караючи сміливу дитину, теж і батька її і матір карали. Не минала кара і недбалого лісника, що не приміг впильнувати малого злочинця.

Пан частенько оглядав свої добра і проїздив пущею. Сидить у повозі ще не старий, — тільки дуже отілий — очі гострі, хижі, недобрі, усе їх мружив і уса підгортав. За повозом зап’ятники, а поруч верховні.

1 2 3 4 5 6 7