— Нащо тобі?
— Да що, — кажу, — у того пана — нехай йому Бог дає здоров’я — такі люди багаті!
— А ти думаєш за скільки одкупитись?
— Та ми б то думали, вельможна пані, як по наших грошах... Да що! мабуть, Бог не судив.
— За скільки ж ти думав?
— Да що вже даремно вашу милість турбувати! Бувайте здорові, добродійко!
А сам до дверей.
Яків мене хіп за рукав:
— Дядьку!
Я йому моргнув — не мішайсь!
— Слухай-бо ти, — кричить пані, — постій!
Завернула, знов питає:
— За скільки хочеш одкупитись?
А я таки не кажу.
— Що, мовляв, вашу милость клопотати нам!
Далі бачу, що вона вже червоніє, як жар найчервоніший, кажу:
— Я, милостива пані, думав за двісті карбованців.
Вона мені:
— Да ти, мабуть, зроду дурний! да ти се, да ти те!
А я все кланяюсь мовчки, ніби вона до ладу говорить.
Виговорилась, устала:
— Коли хочеш одкупитись — одкупляйся скоріше за триста; бо впослі й за тисячу не одкупишся.
Яків мій зрадів та, як дурень з печі, в ноги їй геп! Дякує, бач, що його ж салом та по його шкурі!
— Ну, а гроші ж принесли?
Сама як у очі не вскочить.
— Hi, — кажу, — милостива пані, маємо при собі трохи, да не всі.
— Мені зараз гроші треба! — крикнула, — зараз таки! Я, — каже, — поїду в город сьогодні, і ви щоб там були, та все й скінчу. Ідіть заберіть гроші.
Сама як схопить дзвінок! по всіх покоях — дзінь-дзінь! Повбігали дівчата й хлопці.
— Коляску! — каже, — та не баріться!
А сама товчеться, як Марко по пеклу, — то папірчик із-за дзеркала витягне, то одмикає, то зачиняє; за нею й дві дівчинки мечуться, як тії жереб’ятка, що жахаються.
V
Поки в панському дворі лагодились та вбирались, ми хутенько перебігли до Хмелинців, наробили там крику, сміху, радості та веселості і знов вернулись до панського двору. Пані казала нам дать возочка; сама сіла в високу коляску, да й поїхали з Богом.
Городок наш — так собі городок, нічого. Мій батько казав, що колись по йому проходжали полковники та сотники, — так куди не глянь, славне військо, як той мак червоний; а тепер засіли жиди, як сарана. І пани живуть. У базар — то й чоловіка попадеш, бо в базар людей найбільше.
Заїхала наша пані до старого Мошки-жида. Покої високі й хороші, тільки так перцем і несе!
Зараз послали по якогось писаря Захаревича, а нам казали коло дверей підождати, поки він прийде. Прийшов він хутко. Поганенький на личку, рябий, як решето; штани сині широкі, якась куца свиточка і на шиї зелена хустка; під правицею шапка. Увійшов, зігнувсь, ізнітивсь, наче й не ступає, а чоботи здорові й добре змазані.
Пані його до себе зараз покликача. Вона в нас, як говорить з яким чоловіком, сидить собі просто, як добрий качан у городі, і все роздивляється, які в тебе брови, які уси, яка одежа на тобі. Хіба б який генерал, щоб вона голівку схитнула набік або глянула в вічі любенько.
Пождали ми ще трохи, поки пані радилась із тим Захаревичем. Вийшов він од неї, моргнув на нас та й каже: "За мною йдіть!" І пані з дверей каже: "Йдіть за ним!"
Ми й пішли.
А веселий чоловік був той писар Захаревич! Ледве ми вийшли, він почав сміятись і говорити, мало не танцює. Далі огрів мене зо всії руки по плечах та й каже:
— А що, схотілось на волю? І добре!
— Так-то добре, — кажу, — що краще нам і не треба до якого часу!
— То тільки біда, — каже, — що діло-то ваше дуже трудненьке. Не знаю, як то воно й буде.
— А що ж там таке? — питаю, а Яків так і побілів.
— А те, що треба вам тепер особії приміти писати; се трудно! Я б то й написав їх, та що скаже пан Биркач? Треба йому читати їх.
— А як добре напишете, поздоров Боже вас, пане, то, певно, нічого не скаже; хіба подякує.
— Хіба йому подарочок дасте, а? А я однесу. Се можна. Га?
Яків зараз і вирвався:
— Якого ж подарочка треба? навчіть, пане!
— Можна й грішми, хоч і сто рублів, то візьме: він добрий чоловік! — каже писар, а сам регоче.
— Ні, пане, ви нам кажіть, як треба, — се вже я йому. — За що гроші давать? Або ми панію свою спитаємо.
— Се не конче треба. Вольному воля, а спасенному рай. Можна й без грошей.
Се вже без сміху каже.
Сів конець стола, а стіл у його кривий; да і вся хатка на боці; по кутках дірки сміттям завалені. Написав щось да й каже:
— Я не зможу тут нічого; так і панії скажіть. Нічого писати!
— Як нічого? А другим щось пишете, пане!
— Пишуть особії приміти, мугирю! — каже той Захаревич, налаявши нас. — А в його які приміти? зовсім так, як і всі.
— Так се, слава Богу, що й ми на людей походим! — я таки озиваюсь.
Так ні да ні! нема особих приміт, нічого писати!
Мордувались-мордувались, таки мусили дати два рублі з копою! Тоді приміти знайшов і хутенько їх начеркав у папері. І веселий знов став, який і був перше.
Провів нас та й каже:
— Не бійтесь, усе буде так, як слід йому бути: на те голова й приятельство. Нам аби маленький подарочок; як то говорять: з миру по нитці — голому сорочка.
— Щоб не довелось мирові оголіти! — кажу я, — бо, поздоров Боже вас, багацько дуже ниточок тих тягнете, да з усіх боків.
VI
Все, як пообіщав Захаревич, скінчилось добре. Поклонились ми панії та й, не гаючи часу, до Хмелинців. В Хмелинцях рушники були готові, тільки нас і ждали. Зробили змовини, а там і весілля справили.
Добре погуляли й старі, й молоді. По всьому селі пішла чутка, що в нас весілля; музики грають, у бубон б’ють, — весело було, бучно!
Правду говорять: з гарної дівки гарна й молодиця; гарно завертиться, гарно й подивиться. Що то за молодиця вийшла з нашої Марти! Дівчиною як була, бігає, сміється, щебече; а тепер якось ніби розумніша стала: двір перейде тихо, велично, у вічі гляне з повагою. Очіпок червоний, намітка біла, довга, — і гетьману кращої жінки не треба, єй-богу!
Живуть вони й досі з батьком укупі й щиро любляться. Хлопчик найшовся в них, такий чорнявий, у батька вдався і здоровий, дякувати Господові, росте.