Гості з греків

Ячейкін Юрій

Сторінка 5 з 31

Все вивертали перед ним. Аби купив!

Поважно походжав Ахмед-ібн-Арслан поміж багаттями, кибитками і возами — у зеленому шовковому тюрбані з діамантом посередині, у блакитному халаті, розшитому срібними драконами, у червоних в золоту нитку виступцях з високо закрученими носаками, щоб не зачепитися і не спіткнутися. Поважно ходив, цупко придивлявся до всього, пестив фарбовану хною бороду, заплетену в довгі тонюсінькі кіски. Він і дав гарну ціну за хлопця.

Курсак аж розчулився. Погладив шорсткою рукою малого бранця по забрудненій у довгому поході голівці і сунув йому в руку шмат висушеного м’яса — хай востаннє поласує з Курсакових рук. Не злий був старий кочовик і до хлопця звик, що й сказати. Та життя лихе: щоб собі зробити добро, треба іншого скривдити. Так завжди було, тому по всіх краях і мечі кувалися, і коні для батирів випасалися. Не привіз би Курсак цього малого, довелося б йому продати до Шурханового гарему власну красуню-онуку, щоб інших прогодувати, а то й самому податися в кабалу. Лихо панує у світі і керує всіма вчинками людськими!

Але зараз навіть радів Курсак із долі хлоп’яти, бо трапив той до багатого і знаного хазяїна, у якого ще ніколи не псувався двоногий товар, адже виснажений або хворий раб — то збиток…

Так зробився Божедар, сни Іллі Муромця, живим двоногим майном перського работорговця Ахмеда-ібн-Арслана.

Завели Божедара до великої кам’яної будівлі і увіпхали до глибокого мурованого підвалу, де високо під стелею було одне-єдине заґратоване віконце, крізь яке йшло свіже повітря і крізь яке вдень можна було тільки зрідка на мить побачити чиїсь ноги. Був у тому підвалі не сам-один, а почував себе покинутим і самотнім. Тут перебувало ще десятків зо два хлопчиків такого ж віку, як і він, і кілька дівчаток, які понуро тулилися на брудній і посіченій соломі. Усі вони розмовляли по-різному і незрозуміло для Божедара. А хто кого розумів, той до того тулився і про щось невесело оповідав. А Божедара ніхто не розумів, і він із їхньої мови не міг збагнути нічого. Тому ніби й потрапив у товариство, а опинився самотнім, що гнітило його ще дужче.

Дні минали за днями, одноманітні і сірі, як холодні стіни в’язниці. Дітлахів ніхто не чіпав. Двічі на день приносили їм харч — по половині тонкого коржа і чашці кислої колотухи. Добре, що в кутку стояли дві діжки з водою і можна було напитися. Та ось прийшов день, коли раптово грюкнули вхідні двері і до підвалу зійшов кам’яними сходами сам хазяїн рабів Ахмед-ібн-Арслан, а з ним двоє дивно одягнених чоловіків з вусами у тоненьку стрічку і куценькими борідками клинцем. На голові мали пласкі капелюхи млинцями, з яких стирчали вгору яскраві барвні пера, м’які, вузькі куртки із срібними ланцюгами на грудях. У кожного за широким шкіряним поясом, оздобленим металевими бляшками, стирчало по кинджалу, а при боці теліпалося по короткому мечу.

Джеркотіли до Ахмеда-ібн-Арслана на повний голос нечуваною мовою, якої у підвалі, певно, жоден із дітей не розумів, бо всі заклякли і притихли, а рабовласник відповідав їм такими ж незбагненними словами.

Потім заморські мужі неквапом походжали серед насторожених дітлахів. Дівчаток чужинці проминали, а біля кожного хлопчика зупинялися, уважно розглядали, про щось без упину джеркотіли між собою і деяким із них, у тому числі й Божедарові, прямо на лобі малювали крихким білим камінцем по хрестику. А потім зібрали до гурту тих, у кого на лобах біліли хрести, порахували і повели усіх нагору.

У дворі чекала готова в путь валка з кількох возів. В очі одразу впадав один довжелезний віз, з напнутими з боків і згори телячими шкурами, на великих колесах, та ще до чотирьох звиклих коліс було у ньому два посередині. До воза, що теж Божедаром уперше бачено, було впряжено одразу троє коней — в риску один за одним. На передньому коні верхи сидів одягнений у плетену з товстого мотуззя тилягу вояк із батогом у руці. Інші вози, невідомо чим вантажені, бо теж були дбайливо запнуті, мали по чотири колеса і одному коню в голоблях. А на чолі валки стояв невеличкий, ніби іграшковий, теремок на колесах із віконцями і дверцятами з обох боків.

Чужинці кинули Ахмедові-ібн-Арсланові тугий мішечок, що важко дзенькнув у його руках, і посідали до будиночка на колесах. А хлопчаків двоє похмурих довгобородих воїв загнали до великого воза, що виявився порожнім, і самі поверталися біля входу. Балка рушила…

Мандри були виснажливі. На небі — ані хмаринки, тільки несамовито пекуче сонце. До розіпрілого намету на колесах вдиралося змішане з сухою пилюкою гаряче повітря. Стояла така задуха, що аж мліло в очах. Хлопчики потерпали від спраги, раз у раз втирали солоний піт, що струмочками стікав із чола на очі. Не примітили, як і постирали з лобів схрещені білі смуги. Але вояки не звертали на них жодної уваги. Вони поскидали свої кольчуги, склали їх докупи й лишилися у потертих залізяччям шкіряних куртках. А тоді посідали один напроти одного і почали кидати перед собою по два костяних кубики з чорними цятками. Іноді сварилися, передавали з руки у руку дрібні монети.

Божедар здогадувався, куди їх везуть, — до моря. Старий Курсак так-сяк розумівся на руській мові і розповідав хлопцеві, що їх мандри закінчаться біля моря, неозорої солоної води, яку не можна пити. Однак не міг собі уявити того моря. Тільки й відав про нього з веселої небилиці-небувалиці, яку серед інших колись розповідала йому на ніч мати. Наспівувала, заколисуючи:

Як гуляв Гуляйко сорок літ на печі,

Та й вигуляв Гуляйко до пічного стовпа.

Як забачив Гуляйко у цеберку воду:

"А чи не то, братики, синьо море?"

Тому, коли Божедар вперше побачив море, воно його вразило до краю. Воно наче здіймалося до неба і було таке ж синє і безмежне, мов небо, і здавалося незрозумілим, як воно не затопить усю землю. Здалеку море здавалося спокійним і чистим. Божедар бачив, як по ньому пливе, наче чорний жук-пливунець, човен з білими крильцями-вітрильцями, все вгору і вгору, ніби збирається виповзти по морю на саме небо. А коли валка докотилася до берега, хлопець побачив, що море не таке вже й спокійне. Воно котилося розлогими хвилями, зблизька — не синіми, а зеленими, билося у прозорих бризках і піні поміж просмолених бортів крутобоких кораблів, що погойдувалися і рипіли, з шорохом набігало на берег, здираючи з нього і несучи за собою різноколірні блискучі камінці.

Все це приголомшувало, не вкладалося у звичні уявлення. Все було нове і небачене, кожна річ ховала в собі таємницю.

Хлопчиків одразу ж повели хиткими східцями на великий корабель із окутим позеленілого міддю гострим тараном на носі й ніби з високою хатою з віконцями у рядок — на кормі. А там, посеред палуби, біля щогли темнів прямокутний отвір, куди й пустили по одному всіх малих бранців.

Було темно в трюмі, пахло сіллю і рибою. Не встигли хлопчики роздивитися, як моряки почали зносити сюди ж оперезані ремінням паки, натоптані мішки, важкі закупорені діжі, дбайливо укладати все це, лишаючи бранцям все менше і менше місця. А коли місця зовсім уже не ставало, моряки вкрили впритул укладений товар широкими плотами, що утворили раптом підлогу поверх завантаженого добра, і пересадили туди малюків. Одразу присунулася до них стеля, що трималася на товстих вигнутих колодах. На отвір грюкнула ляда, і зробилося темно, хоч в око стрель. Над головами взад-вперед тупотіли ноги, хтось суворо погукував, потім зарипіло, залопотіло і загриміло, зчинився галас, і корабель раптом почав хитатися з боку на бік. Хлопчики з незвички попадали, хапалися за непевну, зрадливу підлогу, що вислизала з-під ніг, а потім здогадалися — поповзли до бортів, щоб там сидіти, вхопившись за вигнуті колоди.

Корабель підняв велике біло вітрило з шитими по ньому трьома жовтими левами і, гойдаючись на хвилях, рушив у відкрите море до чужих берегів.

Розділ 4

ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ ТА СОЛОВЕЙ-РОЗБІЙНИК

Шепіт трави і ледь чутний тремтливий шерех опалого листя роблять лісову тишу ще дзвінкішою. Кінь ступав м’яко, затоплюючи широкі копита у вогкий мох, вкритий прілим листям. Ілля їхав у сірому передсвітанковому тумані.

Дерева росли густо, їхні віти мало не спліталися над головою, і це було добре, бо такий ліс обіцяє тінь і прохолоду, коли підніметься сонце. Але зараз за буйно порослими вітами слід було пильнувати, і тому Ілля тримав напоготові свого довгого списа, яким відхиляв гілки, що заступали їм путь.

Невидиме павутиння нечутно лягало йому на обличчя, та вершник на це не зважав.

Ранок у лісі триває довго. Сонце вже геть викотиться над обрієм, вже золотом заллє маківки найвищих дерев, а хаща цупко тримає загуслі сутінки. Сонечку доводиться піднятися аж на частокіл верхівок дерев, щоб усе в лісі заграло, заіскрило, заструменіло в широких, тепло паруючих променях. Одразу ж терпко запахне грибами і дубовою корою.

Аж ось крізь плетиво гілок линуло променями сонце, і ліс враз змінив свій темний колір, став казково-барвистий. Виступили із сутінків не чорні, а пурпурові, як з густої кіноварі, клени. Тулилися до них зблідлі тендітні берізки. Жовтим сяючим вогнем горіли тополі. Ярилися червоно грона горобини. І все це на темно-зеленому тлі велетенських, як богатирський палісад, гостроверхих ялин. На щастя і на добру путь, бабине літо було ласкаве до мандрівника. Щодня росяними ранками можна було бачити, як милується сонечко у тисячах люстерок, що золотим мереживом дрібно іскрилися на павутинках. І щодня, коли сонце по-літньому ярилося високо в безхмарному небі, в лісі було тепло і лагідно, але вогкі ночі вже втрачали під ранок накопичене лісом за день тепло. Все рясніло на путі осінніми лісовими дарами — стояли стиглі, налиті, мало не порснуть соком, ожина, чорниця й калина. Траплялися густі кущі лісових горіхів, яблуньки з маленькими червоненькими і тугенькими плодами, а ще — дрібні грушки. Айстри і дурман ще виглядали серед віял папороття в пишному, повному квіті. Шкода, що більшість птахів, які гніздилися тут улітку, вже відлетіли. Раз у раз чув Ілля вгорі курликання журавлів і гелгіт диких гусей, що довгими ключами тяглися за обрій, до південного тепла.

Несподівано, коли виїхав на одну з численних галявин, трапив на здорованя-ведмедя.

1 2 3 4 5 6 7