Гості з греків

Ячейкін Юрій

Сторінка 2 з 31

Буду з вами в любові і приязні…"

Зашелестіло листя, мов шепіт змовників, і знову все тихо і глухо у темному Кожум’яцькому яру.

А вранці воєвода Блуд, похмурий, з розчервонілими після ночі без сну очима, сказав Ярополкові:

— Треба, князю, йти з Києва, поки Володимир не перетяв стежки у Хрещатій долині. Узяти вірних людей — сотню або півтори — і йти. Інакше…

— Що — інакше? — заволав князь. — Що, я питаю?

— Непевно сидіти у Києві, — немовби роздумуючи вголос, казав Блуд. — Вислизають городяни до Володимира — по одному, по два — і кажуть: "Іди до Києва, передамо тобі братовбивцю Ярополка". А дружина теж ненадійна, бо забагато війська до Києва прийшло. Відомо мені, ходять між воями розмови: "Нам аби князював Святославич, а який — байдуже…"

Наступної ночі один князь лишив Київ, а вранці другий в Київ увійшов. Раділи кияни — вояки прийшли, а ніхто не загинув, нікого не пограбовано, жодної будівлі не спалено…

Не встиг Ярополк зачинити браму Родні, як стала під стінами залога братового воєводи Добрині. Всі шляхи заступила, всі стежини оточила щитами: мала Родня — не стольний Київ-град.

Тьмяно було у хоромах Ярополка. Мало світла давали защемлені у держаках лучини. Тихо потріскували вони і бризкали смолою, кидаючи тривожні відблиски на складені із суцільних колод стіни. Темні обличчя були у дружинників, як обвітрене дерево могильних кумирів.

— Будемо раду радити, — мовив князь Ярополк. — Будемо думу думати, що робити і як діяти. Хто скаже?

Заговорив молодий витязь Варяжко, бо з віків повелося: перше слово на раді — молодшому, останнє — старшому.

— Краще сліпі очі мати, ніж сліпий розум. Та очі в нас не сліпі і розум теж не затьмарений. Очі бачать, а розум промовляє: біда нам у Родні! Не всидіти нам тут, бо не готова Родня до облоги — ні корму для коней не припасено, ані харчу для вояцтва.

— Що ж ти радиш нам? — запитав Ярополк.

— Рада моя проста, — відповів Варяжко, — уночі вдарити зненацька на обложників усією силою. Як не порубати, то пробитися! Втечемо на Замкову гору у Вітичів — там зачинимось. Вітичів завжди готовий до облоги від степовиків, витримає облогу й Володимира.

— Сміливе діло радить нам Варяжко, — мовив Ярополк. — А ти що скажеш, воєводо Блуде? Кінець діла слід обмізкувати перед його початком, аби початок не став кінцем…

— Добре мовив Варяжко, — почав воєвода Блуд, — та не добре може нам вийти, — сказав понуро і, мов крижаною водою, згасив гарячу Варяжкову відвагу. — Князь слушно казав, — провадив незворушно далі. — Слід усе обмізкувати, аби початок не став кінцем… — А тоді пояснив: — Що ми тут крізь палі бачимо? Бачимо малу дружину Добрині й радіємо: можна порубати або пробитися. А чи не хитрість це обложників? Чи не чатує на нас уся сила Володимира, що принишкла в лісі? Чи не чекають вони, аби ж тільки ми вийшли? Хто знає? І хто кого тоді порубає?

— Може, й твоя правда, Блуде, — замислено промовив князь. — Що ж, мабуть, зачекаємо ще день — придивимось, послідкуємо… Один день — не ціле літо!..

А наступного дня, під самі вечірні сутінки, вийшло з лісів грізне воїнство Володимира… Виходить, усю правду казав воєвода Блуд, а Варяжко на раді намовляв на люту загибель. Забув князь, що, бува, один день багато важить. А загублений день не повернути…

І знову почав намовляти князя воєвода Блуд:

— Змирися, князю, і піди до Володимира.

— На смерть іти? — лякався Ярополк.

— Похилену голову меч не січе.

— Як прийду, що скажу йому?

— Скажеш: брате, з миром я прийшов по твою ласку. Ніколи не буде більше між нами ворожнечі і кривди, а тільки братерська любов і приязнь. Якщо така буде твоя воля, стану я під твою державну руку і в усьому буду тобі у поміч.

І пристав князь на Блудову раду. А коли прибули до стольного града й піднялися на Старокиївську гору, де за фортечною брамою височів княжий терем, нікого не впустили гридні до світлиць, а дозволили тільки Ярополкові і Блудові. Мали здати перед тим зброю. Адже не на рать ідуть, а до княжого столу по милість.

Надто багато у теремному дворі було дружинників, гриднів та отроків. Варяжко насторожився і, коли князь із воєводою знімали зброю, терся біля коней із півсотнею вірних дружинників, що трималися купно.

Ось розчинилися двері до хоромів. Але тільки-но Ярополк переступив поріг, як побачив варязьких найманців, відомого своєю жорстокістю ярла Інгоульфа і його такої ж лихої вдачі сина Яріслейфа. Обидва — з оголеними мечами. Сахнувся було Ярополк назад, та хтось вже встиг зачинити за ним двері.

— Зрада!.. — страшно заволав Ярополк. Той нелюдський, передсмертний зойк почули у дворі Варяжкові воїни. Вмить злетіли на коней. Недарма коло них огиналися. А сам Варяжко мов вихор крутився поміж щитів, списів, мечів та бойових сокир і гучно горлав:

— Бий!.. Топчи!.. До брами пробиваймося!.. До брами!.. Не жалій нікого, коли нас не пожаліли!..

І таки пробився з трьома десятками вершників до брами, вислизнув за ворота й кинувся в степ…

У тій же люто-шаленій бійці на дворищі Святослава хтось прошив списом старе Блудове тіло. А хто — не примітили. Так і впало у безвість, хто покарав облудного зрадника, — ті, кого зрадив, чи ті, кому зрадив.

Розділ 1

ЗАШМОРГ

Старий Курсак зачаївся в густих заростях ліщини. Місце для засідки обрав обачливо й розумно. У дубовому лісі є простір — між деревами видно далеко. Можна стрілу пустити, можна й конем побігти. А горіховий гайок, маленький, як острівець, — лише з десяток пагінистих кущів, — сховав його від сторонніх очей разом із конем, мов зеленим шатром. Еге ж, утікач може просто на Курсака наскочити!

Все у посивілого і пошрамованого в безлічі сутичок печеніга на собі і при собі. До сідла приторочено баклагу з питною водою, під сідлом у солоному поті коня пріє добрячий шмат молодого кобилячого м’яса. Кривий меч у шкіряних піхвах, тугенький лук і колчан з довгими стрілами, аркан, вміло й дбайливо сплетений з кінського волоса, ремінні паси, щоб в’язати бранців, легкий кругленький щит, хоч і з дерева, але оббитий мідними бляхами, — все під рукою, все напохваті.

Кінь у нього теж добрий — хай непоказний на вигляд, а слухняний, прудкий і витривалий. Добрий кінь, привчений. От і зараз стоїть мов укопаний, не ворухнеться — ні листочка м’якими губами не вхопить, ані травички не зжує.

Одно кепсько — роки. Скільки весен уже полює Курсак за двоногим товаром — не злічити! І лягли ті весни на косооке обличчя з двома ріденькими ниточками вусів густим плетивом зморщок. Не обличчя, а печене яблуко та й годі! Але то ще б нічого, аби сила була. Та от сили його підупали. Виточила старість молоду кров з його жилавого тіла. Хіба ж інакше чатував би Курсак на здобич у лісовій засідці? О-хо! Він би зараз шикувався серед степових батирів Шурхана, оточував би з ними це квітуче і багате на людей село з важкою на вимову назвою Карачарове, щоб із першими променями сонця вихопитися на коні з ранкового туманцю і вдертися, мов буря, на кривулясту вуличку, на ще сонні двори.

"О-хо! Співайте, стріли! Крутися, аркан! Прийшов по здобич каган Шурхан!"

Курсак подумки відмітив ці слова і запам’ятав — вони можуть скластися у пісню. А гарну пісню добре слухати біля нічного багаття. Знав Курсак, що співакові батирі не шкодують найласішого шматка м’яса. Атож, багато літ — мало здобичі. І що більшає весен, тим меншає зиск. Хтозна, можливо, наступної весни каган вже не візьме Курсака у далекий набіг, а полишить у степу серед жінок із дітьми. Ось чому Курсак охоче стоїть на лісових чатах, як і його однолітки. А стояти комусь треба. Бо коли вдеруться батирі в село, тоді кинуться русичі врозтіч — до ярів, байраків і дібров — ховатися. Із власного досвіду Курсак відав, що як щільно село не оточуй, однаково хтось з поселян вужем прослизне, пролетить на баскому коні, проб’ється з мечем через усю залогу. Отут і нагодиться вправна Курсакова рука з арканом. Захрипить у зашморзі бранець, поволочиться по землі за гривастим печенізьким конем. Тоді хапай його непритомного, в’яжи руки ремінними пасами. Як не сконає довгим степовим шляхом, продасть його Курсак на торжищі рабів і матиме на цілий рік достаток.

Аби ж тільки набіг хтось на Курсака! Аби ж потім не поліг кістьми на сірих плешинах солончаків, де нема для бранців води! Багата, але непевна ця здобич! Тяжко доводиться трудитися, щоб мати на шмат м’яса…

А іншої здобичі Курсакові не бачити — все виловлять у дворах батирі, все загребуть собі, а найкраще візьме каган Шурхан. Така в старих доля — чекати, мов павучині, випадку. Не найліпша, але поки що й не з гірших. Щастя — воно сліпе: може і старого своєю щедрою і багатою ласкою обдарувати.

Аж ось вибухнула ранкова тиша кінським тупотом, войовничим галасом і розпачливими зойками.

Почалося!

Над верхівками дубів потяглися ще непевні дими. Напружився Курсак, стиснув у руці аркан, очі його ще більше звузилися у дві сторожкі щілини, а кінь нашорошив вуха.

А дим чорнішав, і крики ширшали.

Аж тут за спиною Курсака, де він і не чекав нікого, затупотіло. Він рвучко озирнувся. Даремна тривога! То старий, як і він, Туюк не витримав на чатах, і понесла його несита пожадливість на дими, щоб і собі щось вхопити. Засудливо похитав Курсак головою — погано вчинив Туюк. Ніколи вже не ходитиме дурний Туюк у ці багаті на здобич краї, ніколи вже не візьмуть його в набіг по ясир. Порушив печеніг наказ Шурхана. Але ж на те і є каган, щоб коритися його мудрим наказам. Курсак ніколи так не вчинить, і тоді ще братиме і братиме його Шурхан до своєї удатної залоги…

І винагородила доля Курсакове терпіння!

Вибігло просто перед очі налякане й захекане хлоп’я, тугаве й чистеньке. Одразу видно: гарні батьки про нього дбали. Бігло хлоп’я у довгій сорочиці, бігло босоніж, скуйовджене. Блакитні оченята витріщені, заплакані. Озиралося полохливо, мов звірятко, що загубило материнське лігво.

З тріском ламаючи ліщинове галуззя, виломився Курсак із своєї зеленої схованки. Хлопчик закляк на мить, а тоді хутко метнувся вбік. Курсак зловтішно посміхнувся. Біжи, біжи, у коня чотири ноги — на двох від коня не втечеш! Це, певно, зрозумів і маленький утікач. Нараз він зупинився, спритно нахилився й схопив зелений від моху камінь. А тоді, вже зовсім несподівано, хоробро побіг навстріч вершникові і кинув йому в голову каменюку, ледве Курсак встиг ухилитися.

Наступної миті хлопчик уже відчайдушно борсався у жилавій руці печеніга, яка тримала його за сорочицю.

1 2 3 4 5 6 7