Микола не здивувався, коли побачив, що кімнати лабораторії майже порожні. Він знав пристрасть Сергія до автоматики і був певен, що численні прилади сховані за настінними панелями.
Сергій ішов швидко, легкою, пружною ходою.
— Тільки одразу домовимося, — говорив він, — ніяких церемоній! Самі розумієте, я тут серед панельних роботів трохи здичавів, отже, облишмо умовності віталень. А ось і він — біовізор!
Микола його не впізнав. Минулого разу він бачив скуйовджену схему, з якої в усі боки стирчали дроти, а зараз перед ним стояла висока шафа з великим темним екраном. Перед шафою — кілька крісел. Оце й усе! Микола помітив, як Володя розчаровано закліпав очима. Видно було, що він сподівався зустрітися принаймні з марсіянином...
— Прошу вас сюди, — десь за годину, коли гості трохи спочили з дороги, запросив Сергій. — Не будемо гаяти часу. Отже, перед вами конструкція біовізора, машини, що знімає біологічні струми з кори головного мозку і відтворює уяву людини. Машина ще недосконала, ще важко працювати, бо вона передає усю схему мислення. Щоб відтворити чітку, зрозумілу картину, слід думати дуже зосереджено. Людина, яка не вміє контролювати свої думки, покаже нам тільки картину, на перший погляд позбавлену логіки... Ну, хто почне?
— Наш юний друг не боїться ніяких труднощів, — сказав Микола. — Думаю, що він не відмовиться почати дослід?
Володя спалахнув. Очі його заблищали.
— Ні, я не відмовлюся! — гаряче запевнив він і вистрибнув з крісла. — Що мені робити?
— Передусім знову сісти на місце, — засміявся Сергій. — А коли я дам команду, уявити, ну, хоча б отаке: як ти бешкетуєш у школі?
Пропозиція Володі не дуже сподобалася. Він скоса подивився на батька і сказав:
— Краще я думатиму про подорож до Великого Воза...
Тим часом Сергій зняв зі стенда невеликий пластиковий прилад, від якого до біовізора тягнувся довгий еластичний шнур.
Зовні прилад нагадував шолом космонавта. Сергій надів його на Володю.
— Думай, — наказав він і ввімкнув біовізор.
Екран миттю спалахнув.
...У синьому небі танув білий слід зорельота.
Довгим просторим коридором з величезними світлими вікнами йде космонавт у скафандрі.
Ось він зупинився перед дверима з табличкою "директор" і нерішуче постукав, а потім відчинив двері.
— А, це ви, молодий чоловіче, — зустрів його сухорлявий дідок з пенсне на носі. — Здається, тільки вчора були батьківські збори.
Космонавт похнюпився...
Володя зморщився. Видно було, що з зорельотом скоїлося щось непередбачене.
Володя насупився, намагаючись обминути цю несподівану небезпеку.
...Космонавт у скафандрі стояв на зовнішній оболонці зорельота. Гострі зірки світили з космічної темряви. Космонавт смикнув запобіжний трос, перевіряючи його, і, рішуче відштовхнувшись, м’яко стрибнув у простір.
— Хіба личить піонерові стрибати з другого поверху? — наполегливо цікавився старий, дивлячись на понурого космонавта поверх окулярів.
— Олексо Івановичу, я більше не буду! — канючив нещасний підкорювач Всесвіту.
— Ви не будете, інші будуть, — не вгавав директор. — Ви подали поганий приклад. Раптом якийсь першокласник подумає, що ви — герой, і вирішить повторити ваш подвиг?.. Стрибне з другого поверху і зламає ноги?..
— Ні, не можу більше! — розгублено мовив Володя і зірвав шолом. Він був червоний, мов буряк.
Екран згас.
— Поки що з біовізором можуть працювати не всі, — цілком серйозно промовив Сергій. Тільки очі його весело сяяли. — Послідовна розповідь вдається лише людям з високою дисципліною мислення. Хто ще хоче спробувати?
— Дай мені, — простягнув до передавача руку Микола. — Я обіцяв моєму юному колезі показати в рухливих картинках ймовірну історію космічних прибульців. Спробую дотримати слова. Дивіться і слухайте...
Розділ 3. "ВОГНЯНА КОЛІСНИЦЯ АМОНА"
Панорама була неприваблива. Випалена сонцем земля, вкрита жорсткою і сірою від пилу травою, простягла вгору велетенські руки соковитих кактусів. На обрії синіло довге пасмо похмурих гір.
— Атлантида? — прошепотів Володя.
Микола ствердно хитнув головою.
На екрані з’явилася велика череда буйволів. їх охороняли суворі воїни, одягнені в звірині шкури. За широкими шкіряними пасками — короткі мечі. За спинами — луки і сагайдаки із стрілами. Довгі батоги і списи доповнювали бойове спорядження.
Вони короткими вигуками й оглушливим ляском батогів підганяли череду. На їхніх обличчях відбивалася тривога.
Сивобородий дід, озброєний тільки широким ножем, поглядав на небо і злякано прислухався.
У небі коїлося щось незвичайне. До самого обрію — ані хмаринки, а з неба лине оглушливий гуркіт. Серед білого дня спалахнула яскрава золота зірка. Вона все збільшувалася, наче хотіла змагатися із самим сонцем. Гуркіт все зростав, стаючи нестерпним для слуху.
Раптом золота зірка почала стрімко падати на стривожену землю.
Залишаючи вогняний слід, вона з грізним ревом промайнула високо над головами скотарів.
Воїни-скотарі попадали на землю, а буйволи кинулися врозтіч.
— Вогняна колісниця Амона! — злякано кричав старий, наполоханий цим страхітливим видовищем. — Бог іде на землю!..
Несподівано грім ущух.
Земля здригнулася від удару. Могутня повітряна хвиля прокотилася степом, ламаючи, як сірники, кактуси, перекидаючи розгублених людей.
Степ палав.
Гарячі язики полум’я знайшли собі багату поживу. Суха трава займалася миттю. Лункий вогонь хижо котився степом, все ближче і ближче до купки людей.
За сигналом сивобородого воїни підхопилися і спритно побігли від вогню.
Вогонь люто кинувся навздогін, все нарощуючи свій страшний темп. Люди шубовснули у річку і перепливли на той бік. Вогонь добіг до річки і безсило зашипів, одступаючи від свого споконвічного ворога.
Настала ніч.
А разом з нею впала на спраглу землю злива.
Потоки води били в шиплячий від жару грунт, змиваючи сірий попіл. Крислаті блискавки краяли небо на шматки.
В їхніх безперервних спалахах можна було помітити самотній величезний стрімчак, що стояв посеред обвугленого степу.
* * *
Уранці знову пекло сонце і знову до самого обрію не було видно ані хмаринки. Понівечені кактуси скоцюрбилися на чорній землі.
А посеред мертвого степу стояла велетенська піраміда.
З тихими, тужливими співами до піраміди наближалася дивна процесія.
Попереду йшов сивобородий дід. За ним ланцюжком воїни. Позаду жінки і діти.
Руки у всіх благальне підняті вгору.
Ось люди наблизились до піраміди і почали поволі її обходити. Нарешті вони утворили замкнене коло, центром якого стала піраміда.
Тоді всі зупинилися і впали ниць, простягаючи руки до лискучого металевого велета.
Вони чекали, коли сонцесяйний бог вийде з вогняної колісниці.
А зсередини піраміди на них уважно дивилися люди. Вони не були схожі на суворих володарів степів, їхні великі, глибокі очі спалахували зеленими вогнями. З широких плечей спадав донизу пурпуровий одяг.
Тишу порушували тільки металеві голоси роботів:
— Склад повітря...
— Вологість...
— Атмосферний тиск...
Серед космонавтів була жінка.
— Командир не помилився, — сказала вона, — на Третій є розумне життя!
— На жаль, тільки первісне суспільство, — мовив один з космонавтів. — Вони навіть не розуміють, хто ми і звідки взялися. У них немічна психіка.
— Овва. Ти не помітив головного, — заперечила йому жінка. — Дивись: вони такі, як і ми... Це щастя — знайти у космосі братів по розуму!
— Ми наперед знаємо, що подумають і що зроблять вони, але жоден з них анітрохи не зрозуміє нас.
— Ти теж, коли був малий, не розумів дорослих!
— Ми потребуємо допомоги. Ми зустріли цивілізацію, але вона не в змозі допомогти нам. З чого ж нам радіти? Адже дальший політ без переустаткування реактора неможливий. А щоб переустаткувати реактор, треба створити атомну індустрію. Хто може сказати, скільки треба часу на те?
— П’ятдесят обертів Третьої навколо світила, — пролунав спокійний і впевнений голос.
Людина, яка несподівано, але так вчасно увійшла до каюти, своєю відповіддю поклала край суперечкам. З тої виняткової уваги, з якою зустріли його слова, можна було зробити безпомилковий висновок, що це й є командир космонавтів.
— Електронні машини вже склали програму потрібних робіт і підрахували час, необхідний для їх виконання, — пояснив він. — Завтра вранці роботи-дослідники вийдуть на поверхню. — Він обернувся до жінки. — А це справді щастя — зустріти в безмежжі Всесвіту братів, хай ще й некмітливих.
— Ми подаруємо людям наші знання! — вигукнула жінка. — Вони стрибнуть через тисячоліття!
Командир сумно посміхнувся і заперечливо похитав головою.
— Ні, Іоа, цього ми не зробимо, — сказав він. — Щоб стати нарівні з братами Всесвіту, людям треба пройти важкий шлях страждань і боротьби, самотужки долаючи кожну фазу свого суспільного розвитку. Тільки тоді вони одержать наші знання, коли побудують справедливе суспільство і відчинять двері у космос. Ми покладемо наші креслення і формули на зворотний бік Місяця... Ми повернемось додому, і наші нащадки колись зустрічатимуть гостей з Третьої...
* * *
Події на екрані прискорилися.
Ось космонавти вперше ступили на поверхню Землі...
На березі моря росте їхнє прекрасне селище.
Невтомні роботи вгризаються в землю, шукаючи її скарби...
Під землею все більше розгалужуються галереї універсального заводу-автомата...
Та ось картина змінилася. На екрані з’явилися мідні горби великої пустелі...
Розділ 4. ПОСЛАНЕЦЬ З ТА-КЕМТУ
Пістряві занавіски були відхилені з усіх вікон. Але слабкий вітерець не приносив прохолоди. Він обпікав гарячим подихом великої пустелі. Золотаві горби ніби поділили світ на два кольори: блакитний — неба і жовтогарячий — пустелі. Темні обриси кипарисів виразно вимальовувалися на цьому сліпучому тлі.
Стрункий голомозий чоловік у білому, майже прозорому вбранні, що вільно спадало з його гострих широких плечей, звичним рухом підняв тонку руку і витер білою хусткою голову.
Це була людина владна й енергійна. Тонке, наче виточене з темного дерева обличчя вражало дивним спокоєм і непохитною впевненістю.
Перед ним на розкиданих по підлозі шкурах звірів лежали ниць двоє, чекаючи наказу.
На одному з них була розкішна шкура молодої левиці, яку мав право носити тільки начальник майстрів всевладного бога знань Тота. Другий був у білій накидці, яку тримав на плечах важкий золотий ланцюг.