Слідство веде прокуратор

Ячейкін Юрій

Юрiй Ячейкiн.

Слiдство веде прокуратор

1. ЗУХВАЛЕ ПОГРАБУВАННЯ У ХРАМI

Як не дивно, першою принесла до прокуратури звiстку про зухвале пограбування в ррусалимському храмi вкрай несподiвана особа. Ця особа поглянула на легiонерiв, якi стояли на чатах при входi, з такою крижаною величчю, що вони мимоволi виструнчились. Це була Клавдiя Прокула, дружина iмперського прокуратора Понтiя Пiлата, юрисдикцiу якого пiдлягала вся Iудея.

Потiм чатовi запевняли, нiби то був чи не сдиний випадок, коли дружина прокуратора з'явилася в службовiй резиденцiу уу чоловiка. Не будемо зараз гадати про це. Як би там не було, але коли з офiцiйним повiдомленням про налiт грабiжникiв (серед бiлого дня!) прибув слiдчий прокуратури Луцiй Галл, то мав честь особисто пересвiдчитись — хтось вже встиг прокуратора непогано поiнформувати. Бiльше вiд того, прокуратор Iудеу мав вiдомостi, якi мiг знати лише безпосереднiй свiдок зухвалого нападу!

Понтiю Пiлатовi було вiдомо: щоразу, коли вiн у справах прибував з iмперськоу Преторiу в Кесарiу до ррусалима, його дружина Клавдiя Прокула нишком навiдувалася в мiсцевий храм. Та прокуратор Iудеу на це не зважав, оскiльки цi уу потасмнi мандри не мали нiчого спiльного зi зрадою вiтчизняним богам.

Храм спокушав багатьох. Пiд його важким дахом купчився чималий осередок мiняйл, лихварiв, ювелiрiв, рiзних людцiв, якi гендлювали дрiбним, але дуже цiнним товаром. Проте своу достатки i прибутки вони старанно приховували вiд римських митникiв. Службовцям податкового вiдомства вхiд до храму було зачинено. ррусалимський храм з ласки Помпея Магна, а потiм трiумвiра Марка Антонiя зберiг свiй давнiй правовий статус i навiть тримав власну варту. I хоч сходи Вежi Антонiя, де мiстився римський гарнiзон, вели прямо на подвiр'я храму, легiонери нiколи не переступали незримий кордон.

У храмi йшла жвава торгiвля з-пiд поли товаром, набагато дорожчим вiд золота. Тихо, ледь чутним шелестом губiв пропонували рiдкiснi аромати й парфуми, а також екзотичнi спецiу для гурманiв, що надають ужi гострий, несподiваний, а тому присмний смак. Тут можна було купити (за скажену цiну, звiсно) не оподаткованi митом амбру, мирро, алое, нард, корицю, перець та багато чого iншого, що прибувало з далеких краун в мiнiатюрних слоуках, якi легко було сховати й в долонi.

Ота екзотика й вабила Клавдiю Прокулу: пахощi — надто велика спокуса для будь-якоу жiнки, а надто — заможноу.

Але прокураторовi було також вiдомо, що в храмових закапелках можна придбати й цикуту або мандрагору. I щоразу, коли виникала завжди мерзотна справа про отрусння, перед зором Понтiя Пiлата спливало похмуре громаддя злочинного ррусалимського храму.

Кодло гадюче!

I це кодло покривас полами свосу сутани першосвятенник храму Кайафа. Зрозумiло, не за словесну дяку дивовижному сврейському боговi...

Але як це довести, коли не масш права на розслiдування? А балачки — не факт. I чутки — не доказ. А далекий Рим щороку вимагас тверду суму. Доводиться нещадно обдирати бiдакiв, коли храмовi павуки-кровососи жирiють.

— Моя люба, ти i раптом тут? — здивовано звiв брови Пiлат, коли нараз розчахнулися дверi до його службового покою i впурхнула Клавдiя Прокула.

Вiн навiть дещо розгубився.

— Я була у храмi, — коротко мовила вона.

— То й що? — ще бiльше здивувався прокуратор цьому несподiваному освiдченню.

Однак збагнув: сталося щось надзвичайне, коли вже завжди стримана й опанована мотрона прийшла до нього не як до свого чоловiка, а як до прокуратора Iудеу.

— Сiдай, будь ласка, — запросив вiн. — Правда, лави тут не дуже зручнi...

— Нiчого — не удома, — урвала вона.

Тодi вiн запитав навпростець:

— Що трапилося?

— Якась злодiйська зграя вчинила напад i пограбувала храмових мiняйл! одним духом виклала вона.

— Ти сама бачила? — сухо запитав Пiлат.

— Я була у храмi! — знову пiдкреслила Клавдiя Прокула з чисто римською гiднiстю.

— Що ж, розповiдай — я слухаю.

Оповiдь уу була короткою.

Спочатку нiчого не вiщувало, що готусться напад. Людей на галереях, де розташованi крамнички, було доволi, але нiхто не привертав до себе уваги. Усе почалося зi сварки. Якийсь молодик, що прийшов мiняти драхми на дiнари, засперечався з мiняйлом, буцiм той дас йому монети з обрiзаним обiдком. А мiняйло тому молодиковi з погрозою:

"Лiпше помовч — я знаю тебе!"

"Можливо, — каже молодик. — Але я, хоч i не знаю тебе, можу з певнiстю сказати: ти — злодiй i шахрай!"

"Варта!" — одразу загорлав мiняйло.

Ось тут i почалося.

Молодик вмить перекинув на шахрая стiл i вхопив шкiрянi торбини з грiшми. В кожну руку — по торбинi. Це стало наче сигналом. Кiлька мiцноу будови чоловiкiв, що досi поводили себе сумирно, нараз повитягали кинджали i кинулися до iнших мiняйл — з найповажнiших. На кам'янiй пiдлозi застрибали золотi монети. Люди жадiбно кинулися ух пiдбирати. А вже тупотiла храмова варта. Грабiжники зникли. А в прохiд, яким бiгла варта, полетiли лави i столи. Зчинилася бiйка.

— Усе сталося так швидко, — завершила оповiдь Клавдiя Прокула, — що я й незчулася, куди i як зникла моя власна торбинка...

Вона безжурно засмiялася.

— Це було дуже цiкаво!

— Чи запам'ятала того, хто розпочав бучу?

— Мiняйла? Та його всi там знають...

— Я питаю про молодика.

— Звичайно, запам'ятала. Адже вiн стояв у кiлькох кроках вiд мене.

— Який вiн iз себе?

Клавдiя Прокула замислилася.

— Малий на зрiст, — нарештi почала вона.

— Нижчий чи вищий за тебе?

— Нижчий, буде менi пiд вухо.

— I це все?

— Чому ж? У нього гарне, лискуче волосся — спадас м'якими хвилями на плечi.

— Якого кольору?

— Темного.

— А точнiше?

— Якогось такого брунатного... А очi у нього карi, як в усiх тутешнiх. Нiс довгий i гачкуватий...

— ...як у всiх тутешнiх! — засмiявся Понтiй Пiлат, прокуратор.

— Ти не хочеш мене слухати? — спокiйно запитала Клавдiя Прокула.

— Хочу, моя люба! Але чи примiтила ти в ньому хоч щось таке, що було б не "як у всiх тутешнiх"?

— Що ти масш на увазi?

— "Шрам, родимка, плямка, якесь калiцтво...

— Зрозумiло. Нiчого такого я не помiтила — обличчя у нього чисте. Смагляве. Калiцтва теж не зауважила. От хiба його руки...

— А що — руки?

— Вони у нього тонкi й тендiтнi, як у жiнки. З довгими пальцями...

— Славно! — сказав прокуратор. — Це вже щось...

2. ВЕСЕЛИЙ ГЕРМАН ЧУХАр ПОТИЛИЦЮ

Ось чому, коли Луцiй Галл прийшов доповiдати про подiу у храмi, прокуратор Понтiй Пiлат його просто-таки ошелешив.

— То що, Луцiю, — весело мовив вiн, — будемо шукати людину, яка на зрiст — менi по плече? Волосся у того чоловiка брунатне, хвилясте. Очi карi. Нiс гачкуватий. Руки тонкi, з довгими пальцями.

— Звiдки ви знасте, патроне?

— Та с в мене один особистий iнформатор. Дуже надiйний!

— А! — нараз прозрiв Луцiй Галл. — Ми з'ясували: у храмi була й ваша дружина Клавдiя Прокула. Я з нею щойно вiтався на входi.

— Ой, любий Луцiю, вiд тебе нiчого не приховати! Ти справжня нишпорка... Але хто ж цей низенький, хвилястий, гачкуватий i так далi?

— Нам вiн добре вiдомий. Iм'я — Iсус Назарей. Я прихопив його справу. Про всяк випадок...

— Справу? Не чув про таку!

— ту заведено ще кiлька рокiв тому, в часи прокуратора Квiрiнiя.

— З якоу причини?

— Були пограбованi мiняйли у храмi.

— Отакоу! Це вже цiкаво. Дуже цiкаво...

— Ось словесний портрет заводiя.

Луцiй Галл вийняв з теки i простягнув прокураторовi цупкий папiр, розрахований на тривале зберiгання. Понтiй Пiлат швидко перебiг його очима:

"Чоловiк цей малий на зрiст, тому тримасться дуже рiвно, щоб здаватися вищим, 3 тiсю ж метою носить взуття на високих пiдборах (з дерева, пiд час ходи стукотить). Обличчя овальне, кароокий. Нiс довгий, тонкий, гачкуватий. Волосся кольору стиглого горiха спадас рiвно на вуха, нижче кучерявиться. Борода рiденька, охайно стрижена. Одягасться ошатно. У натовпi — непримiтний. Нiколи не смiсться, бо мас пошкодженi зуби. Характеру пошкоджень зубiв не з'ясовано".

— Так! — задоволене мовив Пiлат. — А от руки — проминули.

— Нiчого — впишемо, — запевнив Луцiй Галл.

— То що ж сталося в часи прокуратора Квiрiнiя? Тiльки коротко, Луцiю, саму суть.

— Власне, оповiдати нема про що. Про факт пограбування с тiльки загальне повiдомлення iнформаторiв. Будь-якi доказовi уточнення у справi вiдсутнi. Вони й не iснували.

— Чому?

— Бо самi потерпiлi факт пограбування рiшуче заперечили. Визнали тiльки, що, мовляв, мало мiсце незначне гультяйство купки невiдомих бешкетникiв. Рiч у тiм, що цi "потерпiлi" самi страшилися потрапити пiд слiдство та чиннiсть карного кодексу за навмисне й злiсне порушення закону про податки.

— А свiдки?

— Якi свiдки? Тi свiдки "нiчого не бачили i нiчого не чули". Довелося справу припинити, оскiльки виходило, що й нiякого злочину не було!

— Цiкаво, — промимрив Пiлат слiвце, що наче прилипло до вуст. — Дуже цiкаво...

Луцiй Галл обережно мовив:

— Гадаю, цього разу буде не лiпше.

— Тобто ти вважасш, що скарг вiд потерпiлих не надiйде?

— Атож! — похмуро вiдповiв слiдчий. — I ми припинимо справу за браком доказiв i свiдчень.

— А якщо ми схопимо Назарея?

— Це теж нiчого не дасть.

— Чому, Луцiю? Поясни менi.

— Чи можна уявити грабiжника, який би прагнув покарання? Отже, Назарей свою провину заперечуватиме. Вiн не дурний i знас, що мiняйли про пограбування й словом не прохопляться. Чим же ми його притиснемо?

Логiчнi мiркування слiдчого почали дратувати Пiлата. Не тому, щоб вони лунали непереконливо, нi. А тому, що пiдкреслювали його власне безсилля, хоч вiн уособлював в собi на цiй землi iмперську владу. Страждав престиж iмперiу, а разом з ним i його староримська пиха.

Докучало, що й Луцiй Галл позирас на нього спiвчутливо, нiби здогадусться, якi почуття нуртують всевладного прокуратора Iудеу. Та хiба для того вiн прибув сюди з Риму, щоб вiдчути принизливу немiч перед якоюсь там жалюгiдною зграсю храмових гендлярiв? Е, нi, цього не можна собi дозволити, iнакше навiть у власних очах не заслугусш нiчого iншого, окрiм зневаги.

Випадок дав йому ключ до всiсу справи з податками. Як тим ключем скористатися, залежить виключно вiд нього самого. Вiн не може й надалi лишати безкарними знахабнiлих злочинцiв, якi глумливо порушують iмперськi податковi закони буквально пiд носом легiонерiв з Вежi Антонiя. Нi, цього разу вiн, прокуратор Понтiй Пiлат, мусить будь-що до них дiстатися.

— Будемо дiяти! — рiшуче ляснув вiн долонею по мармуровому столу.

Слiдчий Луцiй Галл споважнiв.

— Нам багато не треба, — вiв далi прокуратор.

1 2 3 4 5 6 7