Сплячий лелека

Ячейкін Юрій

Петро Поплавський, Юрій Ячейкін

СПЛЯЧИЙ ЛЕЛЕКА

Пригодницький роман

Розділ 1

ГРОЗА УЗИМКУ

Рейх готувався до різдва, до нього лишалося два тижні, У вітринах деяких берлінських крамниць уже красувалися смажені гуси. Звісно, ціни шалені. Але ж час — воєнний! Все ж раз на рік можна й порозкошувати. Що важить сотня — друга рейхсмарок, коли марилося цілими маєтками? Чорнозем України, Дону і Кубані лишалося тільки розподілити між сумлінними німецькими бауерами, що повинні цивілізувати тамтешніх дикунів-унтерменшів. Висока й благородна культуртрегерська місія! Рабство? Работоргівля? А що, власне, у цьому поганого? Хіба не рабство породило зразкову навіки-віків античну цивілізацію?

До відома всіх було донесено передріздвяний наказ фюрера.

"Фюрер

і верховний головнокомандуючий збройними силами

ОПЕРАТИВНИЙ НАКАЗ № 1

Літня та осіння кампанії цього року[1] за винятком окремих операцій, які ще тривають, і запланованих наступальних дій місцевого характеру закінчені. Досягнуто величезних успіхів.

Внаслідок могутнього наступу противника притиснуто до Кавказу і Дону, а центральна частина Росії в основному відрізана від життєво важливих для подальшого ведення війни районів Кавказу. На інших ділянках фронту успішно відбито всі відволікаючі удари росіян з незначними для нас втратами. При цьому Противник зазнав величезних людських втрат.

…Нам належить провести ще одну зимову кампанію. Завдання Східного фронту — будь-що утримати здобуті рубежі, давати відсіч на будь-які спроби ворога прорвати їх і тим самим створити сприятливі умови для нашого наступу 1943 року, щоб остаточно знищити найнебезпечнішого противника… В останніх баталіях росіяни знекровлені і тому не зможуть вводити свіжі сили взимку 1942–43 року, як це було минулого року. У будь-якому випадку наступна зима не буде суворіша і важча, аніж минулорічна…"

Здавалося, цей публічний наказ про зимівлю, в якому вже й слівцем не йшлося про бліцкриг[2] і взагалі про близький кінець війни, приспав усіляку пильність і насторогу.

Для міських бюргерів та сільських бауерів фронт неначе припинив існування аж до наступного і, беззаперечно, переможного літа. Для них ніщо не віщувало зимової грози. А хазяйновитий нордичний Санта-Клаус[3], завдяки блискуче організованим реквізиціям по всій поневоленій Європі, а надто — Росії, завбачливо надсилав наперед приготовані різдвяні дарунки. Гери і фрау, задоволено покректуючи та охкаючи, приймали пакунки, на яких тільки поштові штемпелі та зворотні адреси нагадували про Східний фронт.

У цьому самогіпнозі небо війни, звитяжне небо непереможного старонімецького бога грому та бурі Тора, здавалося чистим і безхмарним. Тому коли слово "Сталінград" несподівано загриміло з наче ясного неба, то спершу мало хто міг той грім до пуття осмислити. Наступальні дії радянських військ сприймалися як незначне фронтове пожвавлення суто місцевого значення. Як і передбачав в "Оперативному наказі" на зимівлю несхибний геній провидця-фюрера…

Того дня, 19 листопада 1942 року, мільйони німців і гадки не мали, що ото й почалася агонія "тисячолітнього рейху", що саме в ці, ще порівняно безжурні часи в’яжуться зашморги для нацистських бонз і воєнних злочинців у цивільних смокінгах та генеральських мундирах і що помпезне святкування з нагоди десятиріччя коричневого мороку раптом перетвориться на всеімперські траурні дні по п’яти загиблих арміях.

Того дня імперська преса, теж заколисана тривалою тишею на Східному фронті, друкувала чергову, фанфарну промову рейхсміністра пропаганди доктора Йозефа Геббельса, проголошену ним в промисловому місті Дуйсбурзі: "Мета на Сході визначена й непохитна — радянська воєнна потуга… мусить бути повністю знищена". Рейхслейтер міністерства Східних земель, колишній фольксдойче з Прибалтики і "втікач з червоної Росії", отже, й непересічний знавець її, Альфред Розенберг просторікував у величезному політико-економічному огляді про "будівництво на Сході, що триває". Передова стаття газети "Фолькішер беобахтер", уся мов заслинена від лестощів на адресу дуче, оповідала, як "Італія впевнено йде до перемоги". Отож, "сіренький" рядок лише з одного речення в довгому загальновоєнному зведенні — "Слабкі радянські удари під Сталінградом" — мало хто помітив.

Але за кілька днів зчинилися справжнє газетне сум’яття, різноголоса радіоверемія, повний різнобій пояснень, які суперечили одне одному і, власне, всі загалом нічогісінько не пояснювали. Передусім на газетні шпальти знову витягли осоружного "генерала Зиму", головного "винуватця" минулорічної поразки під Москвою. Скрізь зарясніло тевтонською міфологією та історичними порівняннями з "героїчною давниною". Проте, мабуть, усі рекорди геббельсівської великої брехні побив військовий коментатор берлінського радіо, який висунув воістину фантастично карколомну версію щодо стратегії "завжди непереможного" вермахту.

"Одним з основних принципів німецької стратегії, — з апломбом прорікав він, — є відкривати час від часу пролами в лінії фронту, в які більшовики мали б спокусу вдертися собі на погибель. Можна з певністю сказати, що саме це відбувається зараз у закруті Дону".

І так далі…

Зовсім інший настрій оволодів верхівкою, що засіла по залізобетонних бункерах "Вольфшанце" — "Вовчого лігва" фюрера, вкопаного у болотяний грунт Східної Пруссії поблизу Растенбурга. Вікна "Гітлербункера" та бараків "Лейбштандарту СС", батальйону горлорізів з особистої охорони диктатора, були виключно на північ: фюрер, мов отой нічний кровожерний хижак, не терпів сонячного світла. Він же й назвав нове розташування ставки саме "Вовчим лігвом". Фюрер завжди виявляв неудавану прихильність до людей, в прізвищах яких корінилося слово "вольф"[4]…

Спершу серед штабістів виникла цілковита розгубленість, що відбилася навіть у суперечливих оперативних наказах. На зміну їй прийшла "залізна воля" фюрера. 22 листопада, близько опівночі, генерал-лейтенант Фрідріх Паулюс прийняв по радіо перший "фюрербефель"[5], адресований усьому обложеному в Сталінграді війську:

"6-та армія тимчасово оточена. Я знаю 6-ту армію та її головнокомандувача і певен, що в становищі, яке склалося, вони стійко триматимуться, 6-та армія має відати, що я зроблю все, аби їй допомогти і визволити. Я своєчасно виголошу їй свої накази".

Наступної ночі генерал-лейтенант Паулюс заблагав дозволу на прорив його військ в південно-західному напрямку, назустріч 1-й танковій армії генерал-полковника фон Клейста. А це означало: залишити розрекламований нацистською пропагандою на весь світ Сталінград, місто, падіння якого стало б сигналом до негайного нападу і розбою з боку Японії і Туреччини, які чекали цього вже півроку з військами напоготові.

24 листопада, рано-вранці, в "котел" на швидких радіохвилях пішло "остаточне рішення фюрера". Наказано: 6-й армії міцно закріпитися на своїх позиціях, весь "котел" оголошувався "обложеною фортецею Сталінград", яку повинні визволити новостворювана ударна армія під командуванням фельдмаршала фон Манштейна, 4-й повітряний флот уславленого аса генерал-полковника фон Ріхтгофена, що досі з успіхом діяв на Кавказі, брав на себе харчове і бойове постачання 6-й армії, утворивши "повітряний міст". Було наказано стояти до переможного кінця! Коротко й ясно.

У нервовій лихоманці минали дні. Гітлер нетерпляче ждав звісток із Східного фронту і найбільше — з помпезно проголошеної ним "фортеці". Слово "котел", що було увійшло в мову, вмить зникло як з воєнної термінології, так і з приватного вжитку: його вже ніхто не насмілювався вимовляти й пошепки.

Дні летіли, як миттєві спалахи, а генералітет все не наважувався глянути правді в очі. Він пом’якшував прикрі повідомлення, применшував значення очевидних фактів, намагався витлумачити їх вигідно для себе, як міг, заспокоював стривоженого фюрера. Та й сам щиро не вірив у можливу поразку мало не півмільйонної армії.

1 грудня фюрер чекав неодмінного дзвінка нового начальника штабу ОКВ[6] Цейтцлера, що був призначений замість набридлого Гальдера. Головна провина колишнього начальника штабу полягала в тому, що він із власної ініціативи ще влітку, тобто у самий розпал стрімкого наступу на Кавказ і Сталінград, без погодження і дозволу фюрера склав і підписав "поразницьку" директиву "про будівництво зимових позицій". І хоч зараз ця завбачлива директива раптом виявилася доцільною, йому отой "середньовічний феодалізм" з самоврядуванням не вибачили: адже "дер фюрер денкт фюр унс аллєс" — "фюрер думає за нас усіх".

А Цейтцлер?

Він слухняний.

Попередня посада — начальник штабу групи армій "Захід", яка не мала жодної поразки. Ще раніше він зразково виконував свої службові обов’язки як начальник штабу танкової групи фон Клейста під час тріумфального походу на Францію.

У точно визначений час загув зумер телефону. Гітлер схопив трубку. Впізнав урівноважений і завжди заспокійливий голос Цейтцлера. Новий начальник штабу ніколи не висловлював недоречних сумнівів, що останнім часом узяв було собі чомусь за правило панікуючий Гальдер. У Цейтцлера завжди — все ясно!

— Мій фюрере, я доповідаю, — неквапом, навіть дещо знудьговано промовляв у телефон Цейтцлер. — Передусім загальне. У групі армій "Б" Вейхса все гаразд. У центрі північна і східна ділянки в задовільному стані. У Великих Луках також задовільно. У цілому я можу, починаючи з центру, доповісти наступне: на Східному фронті все в порядку. Всі наступи відбито. Справи йдуть в найвищому ступені гладенько.

"Гладенько?.. А "фортеця"?.."

Далі фюрер майже не слухав, але й не переривав оперативного звіту і не гримав у рурку, що було не схоже на нього, його збуджений мозок, заполонений невисловленими думками про Сталінград, сприймав лише уривки з докладного і послідовного повідомлення Цейтцлера:

— Командир гренадерського полку "Великонімеччина" загинув на власному командному посту… Під Новосокольниками атаку відбито… У групі Манштейна під Котельниковом нічого особливого не сталося… В 17-й армії Руоффа на Чорноморському узбережжі і в 1-й танковій армії Клейста на Північному Кавказі теж нічого особливого…

Коли Цейтцлер сказав: "Це все, мій фюрере", Гітлер мовчки кинув трубку.

А ще зовсім недавно генерал Йодль, перший з найближчого оточення порадник фюрера, — закинув пророчі слова:

"Доля Кавказу вирішуватиметься під Сталінградом".

1 2 3 4 5 6 7