Робітні сили

Івченко Михайло

Сторінка 7 з 41

Обидві пісні дужчали і раптом зійшлися в одній, а та зразу й погасла.

Тоді поблизу парку залунав веселий сміх і жарти полільниць. А коли ця шумлива юрба повернула на подвір'я, десь із лану, з припорошеного сутінками вечірнього повітря, раптом залунала поодинока протягла пісня. її гадалось, певне, брені-ти стиха й лагідно, але вона неслухняно виривалась з-під того тону й нагорі звучала степовим, вразливим до туги зойком.

Обоє— Гамалій і Долинна — мимохіть прислухались до тої пісні.

— Хто то так гостро співає? — неспокійно поспитав Гамалій.

— Не знаю! Здається, наш новий доглядач,— відповіла засмучено Долинна.

— Як моторошно й розпачливо викрикує!

— Він взагалі якийсь дивний чоловік. І якось його боязно стає.

— Справді? Але я його зовсім не знаю.

Обоє вони помовчали, прислухаючись, як безнадійним розпачем скаржилась пісня, приголомшуючи собою всю повінь вечірніх звуків.

Долинна раптом повернулась до Гамалія й несміливо поспитала:

— А все-таки, як вам архієрей?

— Не знаю. По-моєму, самовпевнена й черства надто людина. І потім — далеко обмеженіша й бездарніша, ніж показує. А тільки вміє завдати 4>орсу, коли хоче.

— Отакої, Ваню! Щось ви не теє... Надто перебільшуєте! І всі ви якось чудно до нього ставитесь. В'їдаєтесь, критикуєте. Мені здається, більше з заздрощів.

— Так-таки й усі, Тосю? — насмішкувато поспитав Гамалій.

— Та йдіть ви собі! — викрикнула Тося й потім серйозніш додала: — Тільки Михайло Ісайович і гарно ставиться. Але він такий до всіх. Через те, мабуть, і професор так зневажає всіх вас.

— Ну, красно дякую! Що ж, ми мусимо кланятись їхній екселенції? Подумаєш, цяця! Ще, може, ручку поцілувати, коли хочете?

— Фу! Які гадості, Ваню! Залиште!

Тося раптом гостро повернулась і безпомічно озирнулась навкруги. її пройняв холод. Вона вся здригнулась і тремтячи кинула з досадою:

— Фу! Як холодно стало! Я йду до себе, Ваню.

І, засичавши, вона знизала плечима, повернулась і пустилась бігти по алеї. З м'яких сутінків тепер ринула сюди нестримна повінь вечірніх звуків. Степ затрусив, задзвонив зорями та тисяччю тихих присумованих голосів.

V

З вітальні директорового приміщення, що правила разом і за кімнату для гостей станції, вікна виходили просто в присадок, де тепер доцвітали рясні китиці ясмину. З-за рогу в присадку зривались важкі неповоротні хвилі вітру, вірніш, пливли густі, напоєні духом парку струмні повітря, і білі мережані запони на вікнах важко погойдувались. Один край їх залітав глибше всередину, і крізь нього повітря сунуло в кімнату густими, як гаряче олово, потоками зливи. Від того десь далі в глибині кімнати щось тихо ялозило, і, певне, клапоть паперу лопотів невгамовно, але поблизу на круглім столику погойдувалась важка тюлева скатертина й сонно колихалось листя фікуса та пальми. Тоді тіні пересувались і бавились важкими лапатими плямами, відсвічуючи глибінь начищеної підлоги.

У цій великій кімнаті було зовсім тихо й нащулено. Тим-то сюди виразніш доходили звуки заклопотаного гомону, чиїхось кроків і деренчання стільців, що їх тут мовби ловили гумовими руками й відкидали назад у покручені струмні повітря. Певне, там, у тих дальших кімнатах, докінчували прибирати, тоді як тут було вже зовсім чисто, прибрано й урбчисто-похмуро.

Проте, ніби для того, щоб ще раз упевнитись, що тут справді все до ладу, з сусідньої кімнати сюди зазирнула господиня й крадькома оглянула кімнату. Мабуть, їй тут усе видалось гаразд, бо вона злегка, ледве помітно посміхнулась, і тепер уже зайшла далі, і, повільно озирнувшись, зітхнула, зоставшись, певне, цілком вдоволеною з загального вигляду.

На плечі їй звисав довгий полотняний рушник, і це свідчило, що і в кімнатах прибирала сама господиня; але синій капот з білим мереживом навколо шиї якось урочисто підкреслював охайність і серйозність навіть буденного життя цієї жінки.

Господиня повернулась моложаво-розчервонілим, але повним обличчям, пробігла гострими, пильно-холодними й по-господарському серйозними очима по рослинах і, помітивши, що каблучка, яка підтримувала пальми, зсунулась, заклопотано, по-діловому поправила її й оглянула всю деревину. Це була благородна рослина, і господиня дуже кохалася в ній.

З кутка зали поспівало довгим тремтливим дзвоном годинника — пробило п'ять, потім утомно прохрипіло, але звуки ще довго з тихою скаргою завмирали в повітрі.

Господиня зосереджено й напружено про щось подумала, підійшла важкуватою ходою повної, хоч ще й молодої людини до вікна й зазирнула. Вона обвела очима усе подвір'я станції, прослідкувала, як повз будинок пройшов утомною ходою робітник, далі підвелась і спокійно сказала в другу кімнату:

— Ви не бачили, Доро, куди Марфуша пішла з дітьми?

— Ні, Ганно Іванівно, вони, здається, побігли в ліс.

— У ліс! Як же можна в ліс, коли там ще вогко? Отаке й видумати.

— А Марфуша каже, що там багато грибів.

— Так ото вона їх буде шукати? В тої Марфуші завжди якісь свої фантазії.

Голос з другої кімнати зразу нічого не відповів і тільки через хвилину обізвався:

— Ганно Іванівно! А як з тими покупками, що ото привіз Петро з города?

— Нехай пождуть, Доро! Ви вже кінчайте прибирати, ми ще встигнемо!

Ганна Іванівна все це говорила рівно й спокійно, але у всіх її вчинках була якась урочиста й глибока господарська певність.

Кімнати сьогодні прибирали поспіхом, бо спочатку гадали влаштувати вечірку на веранді, але що недавно пройшли дощі і вечори були вогкуваті й холодні, Ганна Іванівна визнала, що краще буде зібратись у кімнатах.

Сьогодні була субота, і, як завжди майже кожної суботи, до Ганни Іванівни на вечір мали зійтися гості. Правда, все це були свої люди, з якими, власне, бачишся щодня і знаєш про них усе, до всіх дрібниць, але, власне, Ганна Іванівна майже не знала тих звичайних буденних людей, що несли десь працю на станції, як і не уявляла тої їхньої праці, їхніх взаємин, їхнього життя, бувши оточена тим суворо регламентованим колом порядку, що його сама собі й створила.

Тим-то було особливо приємно бачити їх отут укупі, зовсім інших, втомних і пожадливих на спочинок та охайність, на дружньо-засмучену інтимність людей, що самі собі гріють оточення й творять хоч і вбогу, але щиру радість.

Правда, минулої суботи гості не зійшлися, бо Михайло Ісайович їздив до міста на якусь нараду, Іван Петрович десь зостався довго на полі, Орися захворіла, а Тося взагалі непевна людина.

Тим-то сьогодні було зосібна приємно зійтися. Але врочистість сьогоднішньої вечірки збільшувалася й тим, що мали прибути нові гості. По-перше, на станцію забився якийсь лектор-культурник, а по-друге, тільки сьогодні вперше мав до них прибути молодий професор Савлутинський. Природно, все це цікавило Ганну Іванівну тою жіночою цікавістю, що надає подіям урочистої святочності. Тим-то десь у глибині вона трохи непокоїлась і хвилювалась, хоч цього й не показувала, і спокійний тон ніяк і ні в чому не зрадив би її.

Проте гості почали сходитись, як звичайно, тільки вже смерком, хоч і було пізно, та й сам Михайло Ісайович ще й досі не повертався з праці.

Першими прийшли Тося й Орися, але так, ніби заскочили на хвилину, і, сміючись, зразу ж забилися у куток і, перебиваючи розмову сміхом, заходилися розпитувати господиню. І це зразу ж внесло в наготовану урочистість якусь інтимність і простоту. Тося важко зітхнула, обвела кімнату й прислухалась:

— Як у вас святочно й затишно! Так у нас в гімназії бувало, коли чекали попечителя.

Але Ганна Іванівна, певне, не помітила іронії, злегка глузливо, а разом і серйозно відповіла:

— Аякже! У нас сьогодні поважні й нові гості. Обіцялись прийти Савлутинський, потім лектор якийсь приїхав, ну, та й доглядач отой новий...

— Ну, подумайте, як ви всі з ним носитесь! Просто як з іконою старі купці. Я не розумію! Що ви в нім убачаєте? — невдоволено сказала Тося.

— Аякже, серце. Молодий інтересний чоловік, та ще й за кордоном побував. Це вам не жарт, Тосічко. По-моєму, дуже цікавий жених. Так же?

— Та йдіть ви собі! Як уже за кордоном побував, то й цабе велике! Ось і я восени беру командировку в Чехію. Чорт його бери! Чим наші гірші? Тоді й за мною, може, упадатимуть кавалери!

— Ой, Тосю! — обізвалась Орися й докірливо похитала головою, і всі жінки дзвінко засміялись.

Тим часом увійшло двоє людей: лектор-культурник, що допіру приїхав з міста прочитати робітникам лекцію, і доглядач Горошко. їх обох зустріли зацікавлено, застережено-холодною розмовою. По тому з далекої кімнати дійшов капризний плач дитини, і Ганна Іванівна мерщій схопилась і пішла туди, лектор-культурник ще який час намагався підтримати розмову, але дівчата нехотя й холодно відповідали, і розмова якось сама собою обірвалась. Забившись у куток, дівчата зашепотіли, а культурник, вражений такою нечемністю, попав якесь число "Огонька" і заходився так само, як і доглядач, важко перегортати його.

Незабаром цю ніякову тишу порушено. В коридорі зачулись чиїсь поспішливі кроки. І по тому на порозі вітальні показалась низенька, огрядна й рясно весела в зм'якшених рисах засмаглого обличчя й густої темно-каштанової бороди постать директора. Він витер спітніле обличчя, потім окуляри і, підійшовши і спокійно простягаючи руку, лукаво й тихо сказав:

— Ну-с, засідання ложі селекціонерів оповіщається одчиненим. Чи відкритим? Як правильніш сказати, т[овари]шу Капустинський ?

Лектор-культурник пробачливо хилитнувся і, ніяково посміхаючись, проказав:

— Про мене! Ви можете не тільки одчиняти, а й розчиняти, коли того хочеться.

— Ну так, почесне товариство й ласкава публіко! Засідання ложі расових селекціонерів, чи селекціонерів расовості, або лицарів прекрасної дами Євгеніки розчиняється.

Обоє дівчат радісно-нестримно чмихнули сміхом і захоплено дивились на директора.

— Ласкава публіко! Прошу уваги! На головного майстра обирається старий характерник Михайло Ісайович Сахнович.

— Ого, сам себе,— зауважив Горошко, що важко одірвався від часопису і, кокетливо звівши очі, стежив за директором.— Це здорово!

— Нічого не поробиш, такий у нас порядок. Ну-с, тепер далі. На підмайстра вибирається молодого індуського челі й аскета нашого Івана Петровича Гамалія. Хто проти? Нема? Чудесно! На сторожа пропонується наш поважний молодий член ложі, неофіт Горошко.

1 2 3 4 5 6 7