Робітні сили

Івченко Михайло

Сторінка 6 з 41

Дана ділянка мала нахил на південний захід під кутом у 18°, отже, порівнюючи незначний, і вже з восьмої або восьмої з половиною години ранку на неї падали промені сонця, хіба тільки скісніш, ніж на звичайне рівне плато. Тоді в чому ж справа?

Він ще раз зацікавлено й гостро переглянув у генетичній книзі історію цього гатунку А-379, що значився такою рясною, плодючою й багатопромовистою лінією. Сорт цей, виходить, мав свою давню історію. Десь здавна його було вивезено з Богемії до Польщі, де його довго викохувалось. Нарешті, в час імперіалістичної війни, коли багато установ східної Польщі евакуювалось в глибінь України, виїхала сюди й одна з польських станцій й розташувалась саме в цім місці, в маєтку великого пана, колишнього губернського маршалка. Станцію було постановлено на суто комерційну ногу, і за тих часів плекання сортів і їхні властивості були великою таємницею для стороннього ока. І тільки з двадцятого року, коли станція остаточно і безповоротно перейшла до Радянської влади і селекція рослин набула великої громадської ваги, сорт А-379 потрапив до цієї станції, що колись була просто дослідним земським полем. За цей час станція від основного гатунку встигла вивести кілька нових розгалужень. Багато з них давали високий відсоток цукровості за значного розміру самого буряка і міцної його структурності. Але були й низько-цукрові відгалуження, і, на диво, щороку їх збільшувалось. Варіаційні криві з кожним роком помітно пересувались все далі й далі ліворуч. Виходить, є в тому щось постійного, органічного, але що саме й від чого виникло? Так пекуче стояло питання ось уже кілька часу, і викрити його спроста було важко. Отже, треба було заходжуватись на фундаментальне, поглиблене, затяжне дослідження.

Савлутинський, важко роздумуючи над книгою, сидів і насвистував якусь арію, потім обвів очима кімнату. Десь у глибині кабінету троє практикантів сиділо спиною до нього й покірно порпалось серед "злаків". І тільки осторонь від нього перевіряв варіаційні рядки завідувач селекційного кабінету Іван Петрович Гамалій.

Савлутинський задерикувато й покручено, ніби чомусь зрадівши чи когось викликаючи на герць, свиснув, потім рішуче закрив книгу й підвів голову.

— Скажіть, колего,— звернувся він до Гамалія,— відколи ви стали помічати, що з сортом не все гаразд?

Гамалій, все ще не відриваючись від праці, невиразно відповів:

— Е... так важко відповісти, коли хочете... Певне, років зо два. Власне, з того моменту, коли стало помітно, що лінія регресу не є чимось випадковим, а перейшла в закономірний процес.

— Ну, і що ж ви в цій справі зробили, коли ваша ласка?

— Ми пішли методом різниці. Справа, бачите, в тім...

— А що саме?

— Е... по-перше, висадили буряки в різні ділянки, далі взяли маточне насіння й знову ж у різних, але з однаковим напрямком ділянках засіяли.

— І що ж?

— Ну, що ж? Лінія регресу і навіть коефіцієнт його однаковий на всіх ділянках.

— Ну, скажіть, будь ласка, тоді ясно. Автогенетичні ознаки діють. Це цілком зрозуміло й природно.

Але тепер Гамалій підняв своє зосереджене, хмуро-бліде обличчя, поправив пенсне й підозріло подивився на професора.

— Це можливо! — погодився він.— Але справа, бачите, в тім, що відгалуження йдуть угору й дають добрі наслідки. Отже, це цілком розходиться з теорією еволюції та розмноження.

— Гаразд, а чи ви певні, колего, що власне ця лінія вгору має якусь сталість? Може ж бути, що це на рік-другий, а далі вона раптом обірветься й швидко здегенерує.

— То це з'ясується з часом. Отже...

— А для чого "з часом"? Я гадаю, це потрібно з'ясувати тепер.

— Але яким способом?

— Та дуже просто. Інтенсивність проростання є вже першою ознакою потенціальності сорту.

Але Гамалій на це тільки посміхнувся.

— Ви що, не вірите?

— Не то щоб не вірив, але просто це забавка в данім разі. Ні до чого вона. Тут можна далеко заїхати, коли хочете. Отже...

Але Савлутинський раптом гостро й зневажно окинув холодно-вимуштруваним поглядом і по тому поспитав:

— А скажіть, будь ласка, колего, ви жонаті? Гамалій здивовано й підозріло поглянув на нього.

— Я вас не розумію, коли хочете.

— І дітей, значить, не маєте?

— Що ви цим хочете сказати, власне?

— Отже, бачите. Це все-таки дуже шкода. Тут так спроста не можна підходити. І, головне, нема що чекати там, де можна зразу це зробити, я гадаю.

— Ви так думаєте?

— Не тільки думаю, а вважаю, що тільки так і треба робити.

— Не знаю. Я б цього не сказав. По-моєму, тут більше буде імпресіонізму, аніж точної констатації процесу. Отже...

— А що ж, по-вашому, тоді, колего?

— По-моєму, не треба перш за все спішити. Воно само собою з'ясується.

Гамалій цього разу, як і завжди, дотримувався властивого йому принципу — спокійно досліджувати й терпляче чекати наслідків.

— Ну, це надто старосвітська теорія, колего. У нас сьогодні більше важить за вічність.

Гамалій знову знизав плечима й, уставши, підійшов до скарбниці з рукописами й книгами сортів.

— У всякім разі, завтра ми ставимо досліди на термостаті,— сказав Савлутинський і, склавши свої папери, вийшов з кабінету.

Він пройшов до себе на приміщення, що було відведено в кінці головного корпуса, узяв стека й пилочку для нігтів і знову вийшов у парк.

Там тепер ще густіш дмухало з великої розпеченої віялки, але Савлутинський не зважав на це, захоплений чищенням нігтів. І все ж, обпиловуючи їх, він з досадою думав:

"Що це за людина? Потвора, приголомшена силою наукового знання й обов'язків, яких не в силі в собі перетворити, і тому придавлена ними до того, що не вміє й думати самостійно? Що це, кінець кінцем, бездарна й виснажена істота чи якась не знана ще сила й свідомість, певна себе?

Втім, розуміється, на це питання він не міг знайти якоїсь відповіді. Проте все це мало й тривожило його і пройшло десь по верхах думок, а він зразу одігнав їх, захоплено проймаючись працею чищення нігтів. Посеред алеї назустріч йому вийшла Тося. Професор здивовано зиркнув на неї, помітив оком, як у неї раптом затупали ноги, плутаючись у ході й ніби трохи підгинаючись, і непомітно посміхнувся собі в кутки губів, і зразу ж узявся так само зосереджено й уважно чистити нігті. А та посмішка не сходила,навіть коли Тося пройшла повз нього й збентежено привіталась. Він байдуже, хоч цілком пристойно, хитнув головою і пройшов далі.

За кілька кроків Тося, проте, вирівнялась і, опанувавши себе, озирнулась. Вона тепер бачила широкі міцні плечі, блакитного, з сріблястою стрічкою капелюха, його вимуштру-вану трохи по-старосвітському ходу й зітхнула, а тим часом якийсь вогник глуму загорівся їй в очах. Вона мерщій нахилилась, зірвала по дорозі кілька квіток уже од цвілої кульбаби і, підійшовши до вікна селекційного кабінету, пошпурила той жмут всередину, а сама рясно й дражливо засміялась.

— Молебствуете? — спроста й скрізь сміх поспитала вона. Там, у глибині кабінету, щось промурчало й заделенчало

стільцем. Сухий, але тепер розколошканий від сонної нудоти голос з робленою жвавістю поспитав:

— Ах, Тосічка! Звідки це ви?

— З поля, Ванічка! А ви що тут робите?

— Ет, чорт! Все з цим сортом возимось. Я не розумію Михайла Ісайовича! Що за амбіція — неодмінно доказати, що сорт прекрасний?! Розуміється, дурниці! Хіба ми мало маємо інших, далеко кращих сортів? Отже...

— Але це ж марка. Треба показати фасон. А як ви думали?

— А головне, справа, бачите, в тім, що ми просто запускаємо свої інші діла. Розумієте?

— Аякже! Розумію, Ванічко! Ви тут марудитесь над варіаційними кривими, а он архирей ваш пішов у проходочку. І нігтики чистять, краси вони пильнують не гірше за старомодну баришню. Бач, якої.

— Ах, архієрей цей — це щось неможливе! Чванства, пихи, самовпевненості, закордону того за кожним кроком — це щось неможливе! Та ще в такій порції! Здуріти мало, коли хочете...

— Ого, Ванічко! Значить, вас уже теж бере за живе? Ну, дивись ти!

— Подумайте, він раптом серед розмови мене питає: "А скажіть, колего, ви жонатий?" Ви собі уявляєте?

— Ха-ха-ха! Та не може бути! Ну, це ж очаровательно!

— По-моєму, просто нахабство. Це ж треба цілком зневажити і в ніщо ставити людину, щоб отак поводитись. Отже...

— А розуміється, Ваню, більшої образи не може бути, як поспитати в вас, чи ви жонатий. Ха-ха-ха! Це ж чудесно!

— Е, справа зовсім не в тім, про що питати, але як і коли, як хочете знати.

Однак Тося тепер явно глузувала з нього й стримувала себе, щоб не розреготатись, тим часом як очі їй і все обличчя взялося веселим пустотливим сміхом.

— А справді, Ваню? Коли ви нарешті женитесь? Це ж безобразіє! Ви швидко обернетеся на старого дєва!

Гамалій насуплено повернувся до неї й докірливо відповів:

— Коли вийдете заміж за мене, Тосю. Згода?

— Отакої! Ну при чому ж я тут, Ваню? Я, по-перше, ніяких таких чувствій не почуваю. Розумієте? І, по-друге, яка ж з мене господиня!

— А, розказуйте! Це воно так вам гуляється, доки вас не зачепило за живе, коли хочете. А ось, пождіть-пождіть, як піймаєтесь, по-іншому заспіваєте.

— І ніколи цього не буде. Отаке й скаже!..

Вона вогко й розчулено поглянула на нього, помічаючи, як увесь він почервонів і взявся тихим смутком. Вона прекрасно знала, з чого він так зашарівся й засмутився, її це тішило й викликало чуття вдячності, хоч кортіло й подратувати. Вона зіпнулася ногами на фундамент, по тому перехилилась і зазирнула в вікно.

— Дайте руку! — сказала вона рішуче.

І, вп'явшись другою рукою в підвіконня, вона сильно й пружаво нап'ялась і скочила в кімнату.

Там вона зазирнула в варіаційні криві, обійшла скриньки селекційних злаків, над якими порпалися практиканти, і всюди легко й моторно, з властивою їй вдачею і ніби між іншим дізналась, на чім розводиться робота. Вона помітила термостат і здивовано поспитала про нього.

— Не знаю. Архієрей щось надумав, здається, збирається пустити пророщення сорту А-379.

— Нащо? Серед літа?

— Не знаю.

— Ну, діла!

Вони поговорили ще про деякі дрібниці. По тому обоє пішли обідати. По обіді вийшли в парк, ведучи увесь час ту жваву, трохи спрощено-інтимну розмову, що буває тільки між двома давніми друзями, й легко переходячи на серйозну розмову, а від неї знову до пустощів. Тося інколи проймалась рясним сміхом і, зриваючи бур'ян, шпурляла ним у Гамалія.

Десь надвечір з роздолу знову долинув густий мінор "Пет-рівок", але його хотів пересилити другий гурт дівчат, що котив веселою, жвавою, ніби горіхами назустріч заходові сонця, скоромовною співанкою.

1 2 3 4 5 6 7