Робітні сили

Івченко Михайло

Сторінка 2 з 41

І так ото розважно й спокійно. Ні, скажи ти мені, звідки в тебе такий ото спокій? Га?

— Який же в мене такий спокій? Ну, що я не буявію, як інші, так ото й тільки.

І вона просто й допитливо поглянула в вічі Тосі. Тоді Тосі вперше впало її незвичайно тонке й лагідно-прекрасне обличчя з тими великими м'якими й спокійними очима. Тим часом Орися одвела свій погляд від Тосі і задивилась вдалечінь. Тоді в сірих прозоро-лісових очах її задимленим опалом відбився ранок.

— Яка ти чудна, Орисю! Ось дивись, ти ж ніби ніколи ні до чого не придивляєшся, ні за чим не стежиш, сама отак обіч, а все бачиш, усе знаєш, якось отак просто й глибоко все розумієш. Ну, подумай же! Звідки все це в тебе, Орисю? Га?

— Та дурненька ж бо! Нічого такого нема! Просто, звичайно, треба це тільки якось ото любити й прислухатись по-своєму до всього. Розумієш? І воно само до тебе прийде. Серйозно.

— Ай, ти знову про свою філософію і методи гармонії. Ну й комік ти, Орисько, першорядний!

Тося жваво й сильно повернулась на своїх каблуках, вчуваючи, як м'язи їй буяють гарячим соком, і нестримними поривами вся млосно потяглась.

Зір їй мимохіть упав крізь колони на двір. Вона помітила бліду втомну смугу ночі на сході, густі закутані сутінки над лісами, далі велике поле комишів на долині і поблиск озера,— і схопилась.

— Орисю! Та вже ж розвидняється!

— Справді? — спокійно та поспитала.

— Авжеж! Матінко моя! Щоб отак догулятись! А зранку ж у мене шаровка на буряках. Подумай же!..

І вона міцними поривами обняла Орисю, а тоді швидко й твердо пішла в будинок.

У себе в кімнаті вона зразу ж відчинила вікно. І коли знадвору полинули потоки холодного повітря, сповняючи її духом рослинності й квіток, Тося шпарким рухом скинула з себе одежу, пошпурила сорочку і вся гола стала перед вікном, підставляючи своє гаряче тіло тихим струменям росяної прохолоди.

Вона втішно стежила, як тіло поволі наливалось густим рожевим кольором і від того ніжніло молодими пелюстками троянди, і з сумом думала, що його ще не знали чоловічі поцілунки і м'яких ліній ще не ламали міцні обійми. її пройняла густа ранкова дрож, вона вся затремтіла, ніби струшуючи ту дрож з себе, і по тому побігла й мерщій шмигонула під ковдру.

Тим часом у парку зовсім несподівано зблід місяць, тіні на деревах розтанули, на соннім ще листі дозрівали важкі грона роси, і величний дуб солодко додрімував останніх снів.

Попри домі келих раптом розсунувся своїми стінками, і ще нижче понахилялись донизу рясні віти бирючини, обважені росою та довгими разками білого кашкуватого цвіту, що дурманив голову солодощами пахтіння. Похилились і кремові троянди, що тепер, умиті росою, видавались до смерті блідими й хрумкими.

Тоді вперше по-молодечому лунко заспівав соловейко, на пастовень вибігла білочка і мерщій заходилась умиватись, назустріч золотому сходу, що зайнявся широкою білясто-вовняною пеленою, з гущавини парку заголосила ще зозуля, ніжно затуркотіла лісова голубка. Заходив літній день.

ІІ

Вони здавна вмовились, що зранку кучер Петро приходити-ме будити її, коли вона часом заспить. І тепер Петро востаннє посмоктав бичка, сердито плюнув і з розмаху поскріб чорного поплутаного чуба, по тому, крекнувши, швидкою, заклопотано-діловою ходою, з розгону трохи перевалюючись, подався до саду, ніби мусив виконати якусь неприємну повинність, хоч уся його істота протестувала проти неї.

Біля вікна він ще трохи постояв, немов роздумуючи, чи варто порушувати дівчині в такий ранок її сон, і нерішуче повернувся назад. В обличчя йому, смугляве й густо заросле волоссям, вдарило цілими пригорщами сонця. Очі від того покірно прижмурились, ніби збираючись сховатись, як під покришку, під козирок насунутого кашкета, але мусили терпіти, бо сонце пробивало й кашкета. Кучер цмокнув і, зважившись, рішуче постукав. Звідти доходив мир і тиша. Кучер кашлянув і погукав:

— Антоніно Григорівно! Антоніно Григорівно! 1

І раптом вікно вмить розчинилось, і на підвіконні показалась Тося, вся ще покошлана зі сну, але тепла й рожева. На голові їй покошлано й задерикувато стирчало волосся, а сама вона здригалась і мружилась від сонця й ранкового холоду.

— Що, вже їхати?

— Те! Вже всі в полі.

— Тоді, Петре, швидше...

— Вам якого: Рогніду чи Буланого?

— Давайте Буланого. Я сьогодні поїду верхи.

— Ага... Так той... я приготовлю.

І кучер, ніби чимсь іще невдоволений, кивнув головою й одійшов.

І тоді ж таки, ніби сполохавшись, що життя розпочалось без його декрету, від контори заголосив дзвінок. І одразу ж на широкім росянім подвір'ї до повіток та хлівів прослалися сліди робітників.

1 Далі — Антоніна Георгіївна.

Біля конюшні стояв Буланий і, похиливши голову, смикався, щоб ухопити молодої трави, що так солодко пахла вранці, але туга вуздечка не пускала його. Він невдоволено засіпався й повернув голову, шукаючи, кому б поскаржитись,— і зразу ж потрапив на Тосю й привітно заіржав.

— А ти вже тут? Ну-ну, йди ти собі!

Тося простягла до нього теплу руку, а він пожадливо кинувся обнюхувати, дихаючи на пальці густою парою з ніздрів. Та Тося ніжно поляскала його по чолу, поглянула на сідло і, спритно скочивши, вмостилась і звернула на дорогу.

Вона проскакала мимо будівель, побачила Петра, що стояв біля ґанку директора вже з запряженою коляскою, тепер приязно кивнула й інтимно посміхнулась, як людині, що знає її хиби; Петро засоромлено відповів на посмішку і чомусь невиразно стьобнув батіжком по поруччю. Тося ж, сіпонувши коня, легко пустилась дорогою, що йшла під гору в поле. Проте вже напівгори кінь стишився й пішов тою врівноваженою ходою, що була йому звична, і в такт тій ході заколивалась і постать Тосі на сідлі, а кінці густо-синьої хустки вигравали в повітрі, ніби зірвавшись і дратуючи небо.

Край парку до поля вже сидів доцент Сільськогосподарського інституту в справі селекції рослин Віктор Петрович Савлутинський і тепер пильно стежив за дівчиною, зігнувши долоню в дугу і дивлячись крізь неї, як у бінокль. Він зійшов на невеличкий пригорок, насунув блакитного капелюха на чоло й, приставивши ребром долоню, увесь уп'явся в далечінь. Але і в цей момент, трохи поступившися і шукаючи рівноваги, він мимоволі окинув себе критичним поглядом, звично шукаючи пишної, величавої собі пози. Втім, ставши вигідніше, він знову поглянув і роздосадувано вдарив себе рукою.

— Ну, скажіть, будь ласка! Прекрасне ж чуття гармонії! Так усе це підібрано: поза, колір, освітлення, лінія, перспектива. Ах, диявол! Мурашко наш усе життя своє шукав отої внутрішньої гармонії, отого розуміння суті речей та способу висвітлення її фарбами. І то було напружене, болісне шукання. А вона в одну мить, не думаючи, не шукаючи і, певне, наспіх, бо сьогодні не виспалась, а вчора до світанку, мабуть же, гуляла,— і ось вона одним махом розв'язала цю проблему, проблему цілої Європи. Ну, скажіть, будь ласка! Отакий талановитий, а дурний народ!

І зразу ж додав докірливо:

— Бо ледачий, бо товстошкірий, бо чорт його знає, що за народ. Величезні копальні духовного багатства, а живе старцем! Ах ти ж, матінко моя!

Він збентежено вдарив себе по нозі, але, все ще захоплений краєвидом і серед нього постаттю дівчини, уважно озирнувся, пильно пробіг очима і, нарешті знайшовши жмут сухого сіна, розтрусив і сів на пагорку, тепер уже цілком віддавшись спогляданню й смакуючи те гостре чуття ностальгії, що й досі ще в ньому не вгамувалось, дарма що вже коло двох років, як він повернувся з-за кордону.

Постать дівчини на коняці щодалі меншала й меншала, і вже окремі риси її зливалися з сивуватою млою, та й обличчя поволі розтяглось у м'який сильвет кролячої голови. Востаннє воно захилиталось, затанцювало й угрузло десь у сиву млу за пагорком.

А тим часом, далі за пагорком, ліс, густо запорошений млою, розтанув у солодкій дрімоті, і невелика смуга, злотаво-червона, що горіла ліворуч у край, здавалась струменем крові його, що пульсувала сонно й млосно. Савлутинський гостро й розчулено зітхнув і п'яно впився в той розігрітий краєвид, несвідомо стежачи, як ринули йому потоком незнані думки, і від того серце стислось болісною тугою. І, певне, вперше він забув за свою величну позу. Метушлива бабка, зрадівши ранішньому теплу й сонцю, зірвалась і, виблискуючи синяво-димними крильцями, вдарилась йому в руку, але цього він не помітив.

На подвір'ї станції ще стояв від будинку й парку густий холодок. Кінь у ньому спокійно переставляв ноги й відганяв невгамовних мух, тоді як Петро, скориставшись з хвилини чекання і притулившись похилою головою до колони та випнувши вперед гостре зігнуте коліно, солодко захропів. Батіжок його безпомічно стирчав попри колоні, мухи, зриваючись, забивались і до нього, клапоть проміння десь проскочив і колупнув йому в вухо, але Петро не зважав на це й ритмічно вихропував.

Незабаром двері на балконі деренчливо відчинились, і міцні рипливі кроки дрібно порізали підлогу.

Перед східцями вони обірвались, присадкувата, але міцно збита постать директори раптом спинилась. Він уважно оглянувся, на засмаглім чистім обличчі пробігла лукава посмішка, пописала щоки теплими лагідними зморшками й розтанула в чистій каштановій бороді, дбайливо підстриженій. Раптом брови ніби глузливо насупились, очі з-під французького чесучевого кашкета насуплено й суворо поглянули.

— Петре!

У відповідь йому дійшло смачне, пройняте сонцем хропіння.

— Ти що ж умостився мені спати?

— Га?

З півхрипоти вирвався якийсь непевно-збентежений звук.

— їхати пора! Ти що тут розлігся?!

Петро, певне, отямившись, незграбно зачовгав і, протираючи очі, прохрипів:

— Так точно!

Він неохоче й насилу звівся і, поточившись та схопивши пугу, похилитався східцями вниз.

Директор насуплено й суворо стежив за ним. Але вже на передку Петро зовсім очуняв і цілком по-діловому озирнувся.

— їдемо?

Директор неквапно й мовчки сів у коля су.

— Коні розіслані в наряд уже?

— Так точно!

— А Антоніна Георгіївна виїхала?

— Так точно! Ще до дзвінка.

— Ну, поганяй!

Петро широко замахнувся, цмокнув, сіпонув віжками, і кінь пустився бігти. За довгі роки спільної праці, спільних виїздів під всяку пору й негоду ці двоє людей добре стоваришувались і не могли жити один без одного. Розуміється, Петро знав директора ще на земській службі, як колишнього справжнього пана, що тепер злинявів, і тому поблажливо ставився до його суворого тону, а поза тим сердешно піклувався й цінував його товаришування.

Петро серйозно поглянув на директора своїми великими суворо-щирими очима, помітив на обличчі в того веселу теплу посмішку і, заспокоївшись, знову сіпонув коня й хазяйновито нагукав на нього.

1 2 3 4 5 6 7