Чуєте? І давайте ми з вами вип'ємо за ваш талант, за ваші успіхи наукові.
— Ет, нецікаво ви говорите, ласкавий господарю. Але однаково — давайте вип'ємо!
Тепер знову знялись бучні розмови серед окремих гуртків, а подекуди вихоплювались голосні вигуки, певне, публіка встигла вже напитись. Втім, Ганна Іванівна дивилась Серйозно й заклопотано, ніби зовсім нічого не помічаючи. За морозивом гомін на якусь пору притих був, і під ту тишу з-за столу виповзли Горошко й культурник. Обидва вони, перепрошаю-чись перед господинею, мерщій вийшли, причому культурник помітно похитувався, а очі його крізь окуляри виразно горіли блискучими зірками, Горошко дивився ще густіш і важче і витирав рукою широке, тепер залите пурпуровим кольором обличчя.
Решта гостей по вечері перейшла до вітальні, збилася в один гурт на канапі і в кріслах і слухала професора, який був теж помітно п'яний, але особливо багатий на натякливі дотепи. Він уже встиг перебити горілчаний дух цитриною і тепер поводився цілком вільно.
— Ну, так... Ми от говорили про народ, про людей наших, але що тепер за люди — дурниці! Я, знаєте, можу його так, як дядько гниду б'є— хрусь на нігті, й нема. А це ж я ще пригадую, як мій батько, звичайний собі хлібороб, міг станового вигнати з обійстя. Взяв собі просто халузину та й вигнав любісінько. І це, маєте собі, в часі Олександра ІІІ-го, в пору найлютішої реакції. Або дід мій, як чумакував, міг собі мажу з сіллю й рибою так собі жартуючи перекинути — плече підставив собі — раз, і мажі нема. А пили як — це ж богатирі були! Поставлять собі журавля, й цідять, та приспівують коло нього. Та ще яка горілка була! Що теперішня проти неї! І пили, розумієте, цілих три дні могли пити, і хоч би то б що. їхати куди було? Запрягає волів, їде собі і справиться неабияк. Пили, гуляли й діло робили, і було все добре. Молодці були, герої!
— І все попропивали,— глузливо зауважила Тося.— Нам нічого не зосталось: навіть того здоров'я, про яке ви говорите.
— Бо в усьому винуваті були жінки, коли ваша ласка. Вони все мусили придбати й берегти в господарстві, а вони цього не зробили. От собі маєте.
Але все ж професор не був такий п'яний, щоб не помітити, що його розмова починає стомлювати сусідів. Тим-то він не кваплячись скінчив свою мову, по тому поволі встав, попрощався ґречно з господарями й вийшов. А до нього пристали вже й інші гості.
VII
На подвір'я всі висипали з гамором і сміхом і зразу ж розбились на купки, і кожна купка зараз же вгрузала в темряву, що повисла на зеленаво-сірім небі павутинням, крізь яке важко пробивались сильветні верхів'я дерев з парку, тоді як нижче вся його маса потопала в безодні тінів. З сутінків зразу почалися веселі перегукування й сміх, але Орися перша обірвала цю веселу розперезаність і підійшла попрощатися з професором:
— Ну, бажаю вам рясно обрости елітами,— жартома кинула вона. Але професор зразу підхопив той жарт і гостро відповів:
— На жаль, без вашої половини я неспроможний на це. Орися здивовано поглянула на нього крізь темряву, перекосилась, стримуючи сміх, але відповіла з легкою нотою образи:
— Як зле ви зрозуміли мене. Я говорила про ваші цікаві теорії.
Професор перехилив голову й задивився, а потім розчулено й вражено сказав:
— Ах, яка ж ви спритна дівчина! Просто чудесно! Потім жваво стис руку Орисі й додав:
— Ну, вивернулись влучно, це чудесно!
Орися рвонулась від нього й, підбігши до Тосі, нахилилась і щось прошепотіла. Тося у відповідь заходилась глибоким грудним сміхом, але потім одіпхнула Орисю з удаваним серцем і докірливо кинула:
— Ну, Рисько, свинота! Ти хочеш, щоб я тобі уші нам'яла! Отаке й скаже!..
Вона підійшла ближче до проо^есора й поглянула на нього засмучено:
— На якісь провокації підбиває? — весело поспитав професор.— О, то лукава дівчина, ви не слухайтесь її.
Тося на це тільки махнула рукою.
— Ну що, може, пройдемось трохи? Як ви на це?
— А що ж? То й пройдемось,— спокійно відповіла Тося.
— Не заперечуєте? Ну й чудесно.
Професор виступив вперед і, йдучи до парку, поглянув на небо. Потім, зайшовши до парку, він зачинив уважно фіртку і, порівнявшись з Тосею, сказав:
— Я не знаю, яке це ошуканство в історії сталось. Розумієте, талановитий народ, прекрасний, здібний, розумний, терплячий, з отакими он здоровенними плечима, з обіймистими душами, а терпів отаку безмірну силу лиха! За які гріхи? Чому?
Тося нічого не відповіла і тільки зніяковіло посміхалася. Дійшовши до головного корпусу, професор раптом спинився і важко поглянув на свою сусідку.
— Ви ще спати не хочете часом?
— А що? — нерішуче поспитала Тося.
— Розумієте, тут усі якось люблять страшно багато спати. І сплять брудно, нечепурно, і неодмінно з жінкою. Я не кажу з дружиною, а взагалі з жінкою. Націлуються там не в міру, до останньої межі. І потім цілими днями сваряться. І все це виходить несмачно, з поганим якимсь духом. Стара, вонюча, вибачте, гнила російщина.
Він огидливо скривився й поглянув на свою сусідку, але та дивилась на нього запитливо, великими злякано-зачаровани-ми очима.
— А по-моєму, є ночі, коли не можна спати, як, наприклад, і сьогодні. Це ж велика симфонія діється в природі, і треба прислухатись до кожного її звуку, до кожного моменту.
Тося слухала його, вичікуючи. Але він повернувся зовсім спокійно й по-діловому запропонував:
— Може, й справді пройдемось трохи далі?
Тося ніби прокинулась, захоплено кивнула головою й сказала:
— А що ж, то й пройдемось.
І вони зразу ж обоє повернули на стежку попри головнім корпусі. А коли зайшли за ріг цього будинку, з кутка на подвір'ї дійшла гостра й груба чоловіча пісня. Певне, дехто із службовців ще не спав і розважався серед ночі, мабуть, трохи й випивши. Але загальний хор голосів перерізував з гострим розпачливим болем голос Горошків, що, здавалося, з неймовірним напруженням вирвався з якогось баговиння і так збентежено й благально кричав про допомогу. А разом з тим, якось тепло й інтимно, ніби погойдуючись і смакуючи кожен момент, він з глибокою насолодою виводив:
— Та й на яр похилився... На козака пригодонька, Козак зажурився!
Десь далеко цей густий, пройнятий розпукою спів послався в нічну тишу й краяв її невблаганно й жорстоко.
Тим часом професор з Тосею, обійшовши ріг головного корпусу, зайшли крізь фіртку до парку і, поминувши великий, пишний кущ бирючини, що оточив кремові троянди й задумано похилився під вагою роси, вийшли до клумби, а звідти завернули у глибінь алеї.
Спів, відгороджений головним корпусом станції, доходив туди пом'якшеними хвилями. Але професор неприємно скривився й промовив:
— Фу! Що за дикий, розпачливий голос! А разом з тим сильний і вразливий, коли ваша ласка!
Він на хвилину спинився й заслухався. І потім зосереджено сказав:
— Але ви чуєте? На верхніх нотах у нього фальш. Там, де бренить ото розпачливість така, хрипить, як розбитий чавун. Чуєте?
Він подумав хвилину і потім додав, погрожуючи пальцем:
— І знайте, у нього й душа ото десь розбита і хрипить! Це видно. Який зір важкий! Який він сам неспокійний, бунтарський темний тип! А цікавий, бо з нього через вінця ллється стихія! Розумієте?
— Да, він дуже загадковий тип. Здається, з колишніх комуністів, але тепер вийшов. Проте ми його мало тут знаємо.
— Ах, так ви кажете? Он бачите що! Значить, якась трагедія?
Вони зайшли геть далі у глиб алеї, а в кінці її, ніби крізь склепіння тонеля, виросло велике кружало підпаленого знизу неба. У відсвітах його, що заходили навіть під корону широкого лапатого клена, вирізьблялась сірим притуманеним мармуром дерев'яна лавка. Сівши на неї, професор зразу ж заходився своїм звичаєм чистити нігті, мурмочучи якогось мотива. Пісня з подвір'я тепер доходила сюди вразливим до туги зойком. Але коли вона прокричала востаннє, як зранена вдосвіта птиця, навкруги стало враз неймовірно тихо, і навіть клапті неба в просвітах алеї ніби зразу посвітліли.
І все ж здаля у цій густій сторожкій тиші почулись тихі шелесливі кроки. Хтось ніби розривав павутиння темряви й невблаганно підкрадався, а коли кроки наближались, легко впізнати було, що то зривались краплини роси, і в відповідь їм хтось співчутливо струшував ближчі галузки. Тоді морозом проймало ноги й спину.
Професор ніби помітив свою необачність і, схаменувшись, чемно поспитав:
— Ви, певне, на мене гніваєтесь? Але пробачте, будь ласка! Це в мене така звичка.
— Ну, може, не звичка, а просто неуважність. Вам, видно, зовсім нецікаво зо мною бути — ото й усього!
— Ой! Ви справді сердитесь? Ну, ради Бога, голубко, пробачте.
І він одірвався від чистіння нігтів і, поклавши свою руку на її, бо вона звисала в неї з коліна, м'яко стиснув її, зазираючи дівчині в очі. І раптом її сполохав той глухий рокітливий звук перетравлювання страви, що йшов їй з глибини й примушував завжди ніяковіти. І вона вмить відчула, як її серце хтось обіруч схопив і затряс нею десь ізсередини до того, що вона була безсила себе стримати, помічаючи тільки, як зрадливо зацокотіли, ніби в гострій пропасниці, зуби. Найгірше те, що він, певне, це помітив, бо мерщій, хоч і спокійно, одірвав руку й, м'яко окинувши її зором, лагідно поспитав:
— Як же ви живете, розказуйте.
— А так, як бачите! Невже ви не знаєте? — насилу відповіла Тося.
— Ну, розуміється, я знаю, що ви тут працюєте, і дуже добре працюєте, і вас тут цінують — і це прекрасно. Але що ж ви опріч того робите, розказуйте!
— Ну, що ж би я робила? Спочиваю, звичайно. Читаю.
— Але ще чим цікавитесь? Є ж у вас, певне, ще якісь
інтереси, опріч того, що ви робите. Людина звичайно не може жити тільки справою, вона мусить ще мати якісь особисті теплі інтереси, щось такого, щоб гріло їй серце. Людина не може без цього жити, особливо дівчина, я гадаю.
— Чому ж ви так думаєте?—насторожено й похмуро поспитала Тося.
— Ну, я ж бачу й знаю. Ви людина ще зовсім молода й здорова, у вас ще горить кров. І вас тягне на огонь, хоч би й поганенький, щоб згоріти там. І це прекрасно! Я благословляю це — це прекрасне хотіння! Тепер ним уже мало хто горить по-чистому й хорошому. Більше так собі, тільки балуються.
— Ну, ви так це високо сказали, що аж страшно. А хіба в цім щось лихого? Як мені здається, то це природна річ, а що природне, те, значить, нормальне,— поволі й задумано відповіла Тося.
— І ви так думаєте?
— Що ж тут думати? Я в цім певна.