У сонячнім колі

Івченко Михайло

Сторінка 4 з 21

За півгодини мала заступати нічна зміна, за півгодини мала розпочатись і лекція.

Проте, коли Іван Семенович прибув на подвір'я млина, було тільки за чверть до восьмої. Він зайшов до контори, але там сидів сам табельник Ефроїм Гумілевський, що виводив якісь підсумки в книзі й зосереджено ляскав рахівницями. Назустріч Іванові Семеновичу він подивився з тихою філософською задумою, а потім поблажливо посміхнувся.

— Ну, це вже ви прийшли? Просвіщать нас?

— Так. Але ви не знаєте, де має бути лекція?

— Чому не знаю! Звісно, знаю. Вона має бути в пайкаузі.

— Це ви напевне знаєте, що вона буде в пакгаузі?

— Що значить напевне? Раз я сказав, значить, знаю. А де ж їй ще бути, як не там?

— Я гадав, що тут, у конторі.

— Розуміється, ви гадали. Але в конторі тепер вечірні праці,— звіт складаємо.

Іван Семенович більш не допитувався, а Гумілевський повів у задумі гострим великим носом, ніби прислухаючись своїми великими, як кажанові крила, вухами до якихось потайних звуків,— і по тому знову взявся за працю. Іван Семенович повернувся і вийшов з контори.

У пакгаузі мерехтів блідий, запорошений борошняним пилом ліхтар, було чуйно й затишно, бо здаля доходив заколисливий шум і гуркіт трансмісій, вальців, віялок і жорнів. В глибині пакгауза, в сірих мерехтливих пасмурках тупця-лось двоє— вагар та один робітник. Вони були такі заклопотані своїми справами, що, здавалось, зовсім не помічали Івана Семеновича.

О восьмій годині, приголомшуючи шум і гуркіт, услав подвір'я й млинові мури важкий переможно-розпачливий гудок. Та коли він стих, на подвір'ї ще перекидались і бавились який час гомінкі луни; якась ділянка млина поблизу перестала гуркотіти, а хвилин за п'ять до пакгауза почали сходитись робітники.

І, як завжди, робітники сходились, поодинці чи невеликими гуртками, поволі і втомно заходили в пакгауз й сідали на лавки чи мішки з борошном, байдуже й холодно чекаючи. Інколи хтось перемовлявся з сусідою і відкашлювався, і це чомусь нагадало Івану Семеновичу порожню холодну церкву, де так само перешіптуються й відкашлюються, чекаючи на відправу.

Коли Іван Семенович зайшов до пакгауза і оглянув своїх слухачів, йому зразу ж гостро вдарило те, що давно вже непокоїло,— дехто засоромлено відводив від нього очі, ніби таїв якусь недобру думку.

"Що тут сталось?" — прикро подумав він. Чому так засте-режено-вороже ставляться до його лекцій? Чи тут просто та звичайна фізична втома, що в годину спочинку хилить людину до дрімоти, чи його лекції чимсь не підходять робітникам? Це останнє найважче було викрити, бо, певне, ніхто не зважився б по щирості в цім признатись.

З одною групою зайшов робітник-млинар, русявий, з пишними вусами і гострими сухими рисами обличчя, т. Ковтун, і зразу ж сів на передній лаві. Це був один із серйозних і уважних слухачів на лекціях, що завжди щось пильно записував собі в кишенькову книжку і засипав Івана Семеновича силою гострих, уїдливих питань, від чого дуже часто сміялась вся авдиторія. Він дивився колько й сміливо і, може, навіть трохи зухвало; це завжди мимоволі дратувало Івана Семеновича, і між ними інколи виникали навіть неприємні спірки. Ковтун за хвилину встав і, підійшовши ближче до столу, оглянув Івана Семеновича — як тому здалося, глумливим поглядом — і глухо поспитав:

— Що ви читаєте сьогодні, професоре?

Слово "професор" прозвучало Іванові Семеновичу як глум-ління, і він неприємно скривився, проте зразу чемно відповів:

— Певне, про світло.

— А цікаво, про кіно будете розповідати?

— Не знаю; коли встигнемо, звичайно.

— І про атоми світла?

— Ну, розуміється!

— І про волосність?

— Про яку волосність? То, певне, ви сплутали. Може б, ви хотіли й про юшку з горохом?

Т. Ковтун холодно оглянув Косеня і густо сказав:

— Ну що ж, коли є з чого зварити, так це річ непогана виходить. До такої справи усяк не дурак!

Він сяйнув холодним лискучим поглядом сірих очей, смикнув свого густого вуса й поволі одійшов на своє місце.

Хтось поблизу нього тихо, але глумливо засміявся; Ковтун густо почервонів і неспокійно крутнувся на лавці. По тому настала довга й нудна хвилина тиші, коли всі чекали і ніхто на знав, чим її заповнити.

У приміщення вскочив секретар завкому т. Бабак і, окинувши метким зором приміщення, зразу ж голосно і впевнено поспитав:

— Що так мало зібралось? Хіба більше не буде?

— Мабуть, старики розійшлися — потомились.

— Жалко! Ну, нічого. Т. лекторе! — звернувся він до Івана Семеновича,— може, ви будете й починати?

І потім, підійшовши ближче до столу й перехилившись через нього всім своїм куцим тулубом, він тихше, але так, щоб у ближчих рядах було чутно, сказав:

— Чи не можна б простіше читати лекцій — товариші жалуються, що не все розуміють.

— А що ж їм ще треба, я не знаю.

— Та, наприклад, анекдот який-небудь розказати — там про буржуя чи попа. А то, знаєте, скучно так слухати — засипають.

— Ну, товаришу! На другу лекцію я принесу вам спеціальну збірку анекдотів. Може б, ви за це взялися? Навіщо вам спеціального лектора на це тримати?

— Та ви ж не обіжайтесь, товаришу. Я це тільки так кажу, що на лекції з фізики мало приходить народу.

Т. Бабак одійшов і, сівши на першу лавку, став уважно роздивлятись своїми меткими чорними очима, що холодно й хапливо бігали по приміщенні. Інколи він енергійними рухами гладив свою облиснілу козубеньку вату голову. Настрій гостро порушено, і Йванові Семеновичу треба було багато зусилля, щоб цілком опанувати себе й розпочати лекцію.

Лекція йшла, однак, рівно, спокійно й змістовно. І, як завжди, початок її слухали з увагою, на другу ж половину залишалось кілька дослідів, і цього разу вони пройшли особливо цікаво. На кінець лекції Іван Семенович помітив, що обличчя робітників зацікавлено і вдячно витяглись уперед, уважно ловлячи його слова, і з цього цілком слушно вважав, що лекція справді зацікавила робітників. А найбільш — зосталось те внутрішнє чуття оцінки, що завжди найточніш свідчило про успіх лекції. Сьогодні воно цілком виразно стверджувало, що лекція пройшла добре.

Дехто з робітників звернувся з запитаннями, по тому почалися спільні розмови. Серед присутніх був і тов. Гумі-левський, який запитав, чому в туман світло не доходить до землі. Сусіди зразу ж підняли його на сміх, вважаючи таке питання за дуже наївне, але в дійсності виявилось, що воно цілком слушно поставлене, і Йван Семенович взявся пояснити його. Та не встиг він скінчити, як вихопився т. Ковтун:

— А скажіть, професоре, як же це воно так: виходить, що Гумілевський ходить догори ногами, а зав'язок з кальсонів не видать? І голова його висить у повітрі, а не впирається в підлогу... От заковика!

Гумілевський тільки здивовано знизав плечима, тоді як Косень похмуро відповів:

— Це тому, товаришу Ковтуне, що дещо і в вас у голові перевернулось.

Робітники вдоволено зареготали, Ковтун же тільки почервонів і, гостро дивлячись у вічі Косеневі, холодно сказав:

— Не спорю! Може, й так! — Він почухав потилицю, ніби шукаючи якоїсь думки, і тоді повагом сказав: — Може, якби його притрусити густіш трьохнолькою, може, воно б що й пособило.

Дехто зразу чмихнув на це кольке зауваження, але мерщій схаменувся й стримався. Натяк зрозуміли,— і Ковтун вдоволено сів на своє місце, спокійно сприймаючи гнівний погляд Косенів.

Після цього було трохи ніяково ставити нові запитання. З задніх лав стали потроху виходити, а незабаром спорожніло і все приміщення. Тільки на передніх лавах зосталося кілька чоловіка, чогось чекаючи чи, може, приваблені просто світлом лампи, що затишно й привітно стелила м'які смуги навкруги столу.

— Товариші! Зараз буде засідання завкому — просимо не розходитись,— оповістив раптом т. Бабак.

Тоді кілька чоловіків з тих, що сиділи на ближчих лавах, пересунулись до столу, решта ж зосталась на своїх місцях, щоб, очевидно, послухати доповідь Бабакову.

Іван Семенович збирався вже виходити, уклавши в маленьку валізку свої прилади, коли й до нього підійшов т. Бабак і запропонував залишитись: мали розглядати деякі культурні питання. Іван Семенович скоса й невдоволено зиркнув на нього — він зразу ж відчув у цім якусь пастку, що її десь розставив на нього т. Бабак, але, звичайно, мусив залишитись.

Почалися довгі обговорювання тарифної сітки, далі перейшли до розбору конфліктів окремих робітників з адміністрацією і тільки в кінці засідання підійшли до обговорювання питань культроботи. Т. Бабак доповів, що Окрпрофспілка харчовиків пропонує провести на млині ліквідацію неписьменності. Однак, не спиняючись на цім моменті, само собою зрозумілім, Бабак зразу ж перейшов до питання про лекції на млині. На його думку, лекції з фізики, це навіть приємно, що т. фізик, так би мовити, тут сидить, і значить, по-пролетарському можна одверто й просто говорити про хиби лекцій. Так. А хиби, звичайно, є. І перша хиба полягає в тім, що лекції чомусь мало цікавлять робітників. Він людина, на жаль, малоосвічена, і тому важко сказати, у чім саме тут хиби, або, як кажуть, фальш, тут є. Отже, це питання треба по-комуністичному грунтовно розібрати, щоб знайти якийсь вихід, інакше авдиторія може цілком розгубитись.

Тепер було все ясно. На одній з перших лекцій т. Бабак поставив якесь безглузде питання, що серед робітників викликало регіт. А Іван Семенович до всього спокусився жартома відповісти, що викликало ще більший регіт серед гурту. Тепер, ясно, Бабак мстився, підлотно й інтрижно, не спромігшись навіть прикрити білими нитками шитої інтриги.

Але виклик треба було приймати. Іван Семенович узяв слово. Властиво, важко відповідати на обвинувачення туманне, коли тобі не вказують хиб, а так тільки невиразно на щось нарікають. Однак він уважає, що він намагався зробити все якнайкраще. Звичайно, лекція — дуже тонка й чутлива справа — і кожна лекція, мимо знання, досвіду, теми і т. ін., ще залежить від настрою лектора чи авдиторії. А цьому важко взагалі запобігти. Але він намагався читати просто, ясно і розбірно.

Тоді в чім же обвинувачення? Звичайно, він просив би це довести точно й конкретно, хоча він взагалі нічого не має проти того, щоб навіть зректися лекцій.

На виправдання Косеня виступив один з робітників. Він перепрошує, що не вміє добре говорити, але йому здається, тут є щось незрозумілого, бо, на його думку, т.

1 2 3 4 5 6 7