На обличчі Афонасопула пробігла масна, але й щира посмішка. Він говорив зворушено й замріяно:
— А ті знаєш? Я б теж поїхав би тепер. У нас тепер, знаєш, уже літо. Море тепер синьо-зелене. І знаєш, по ньому доріжки. А пахне тепер степом, листом винограду. Нє, знаєш, це така штука!..
Та він не скінчив і тільки розпачливо махнув рукою.
Цимуля поглянула вниз на долину річки й спинилась.
Густим ранком сивіла широка смуга води. Подекуди червоніли, як полум'яні озера, відблиски сходу, сунули поволі плоти й язикаті вогні на них хилитались у повітрі, як собачі вуха.
І враз вирвався й заголосив ураженим немовлям пароплав.
Цимуля занепокоїлась і мерщій побігла. Афонасопуло, потіючи й хекаючи, плутався з валізкою услід їй.
На пароплаві вже справді почалась метушня. І коли Афонасопуло востаннє попрощався і подав валізку, східці мерщій одсунули, колеса зашуміли, лунко проголосив гудок, і пароплав почмихав угору. Цимуля вийшла на палубу й помахала хусткою на привітання Афонасопулові.
І в ту ж мить їй ударило гострою нічною блискавицею й сонячним полум'ям осяйнуло світ.
Та це ж вона колись здавна-здавна бачила в свого хрещеного малюнок, як останнього черствого, вкритого болотяною тванню та мохом, череп'яного бога благала якась юна поганка, і серце само в неї рвалось у ці череп'яні обійми.
І їй раптом закололо гострим солодким болем. Вона відчула ще не знаний досі, але жагучий порив зголоднілої спустошеної душі до червоних, рясних променів ранку.
[1928]