Падеспань

Івченко Михайло

Сторінка 8 з 9

Він гостро повернув назад і, дійшовши до веранди та сівши на східцях, замислився. Густими кроками рішуче й упевнено сходила ніч і обгортала все навкруги.

Дрогодза, притулившись до колонки, задрімав. У будинку все ладналось на ніч. Хтось зачиняв віконниці, замикав двері й непомітно десь зник. А на сусідньому дворі тим часом накинувся дзвінким гавканням собака — і це раптом сколошкало Дрогодзу.

Він схопився, озирнувся навкруги і, смачно позіхнувши, пішов до себе в хату. В хаті було темно, і його прикро здивувало, що й досі Цимуля не приходила. Він засвітив лампу й озирнувся. Речі Цимулині були на місці. Це його заспокоїло, і він взявся читати. Але швидко, розварений весняним вечором, звалився в ліжко й заснув.

Цимуля прийшла додому дуже пізно. Вона була захекана, але свіжа й бадьора. Очі їй дивились веселою блискучою синявою.

Вона обережно озирнулась і, помітивши, що Дрогодза вже спить, зраділа. Далі несміливо пройшлася й сіла на ліжко. В кімнаті було тихо й сутінливо. Тільки з ліжка доходило густе розмірене хропіння Дрогодзи та на комоді хрипко вицокував грубий кишеньковий годинник.

І від цих двох струмнів звуків, що збігались і, здавалось, зливались у один потік, раптом стало важко й моторошно.

Вона знову поглянула на Дрогодзу. В су тінях тільки худі волосаті груди розмірено коливались і товстий, ніби з капицями, ніс роздувався, як черево ковальського міху. І Цимуля в цю хвилю знову неясно собі подумала, що колись давно-дав-но вона ніби благала оцю неоковирну істоту й так само одійшла з порожнім серцем. На мить їй промайнуло блискавкою і здалось, що от-от вона згадає, коли саме це було, але зразу ж той тьмяний спогад розплився.

Цимуля важко зітхнула і, вставши, підійшла до комода. В темряві, необережно й рвучко висуваючи шухляду, вона зачепила за рушник. Гострий брязкіт її сколошкав. Вона стрепенулась і поглянула. На підлозі лежала порцелянова забавка, що скидалась на Лаокоона. Цимуля нахилилась, щоб узяти її, але ледве доторкнулась, як забавка вмить розсипалась на дріб'язки. Цимуля простогнала.

Хвилиною пізніше вона все ж мовчки взяла з комоду білизну й по тому поволі пішла до ліжка й зразу ж важко впала на подушку.

Тої ночі вона не спала, пройнята особливою дрімотою, коли втомлене тіло, ніби прикуте до подушки, спочиває, тоді як розум гостро вирізьблює кожну думку.

їй пройшло крізь розум — чого вона так болісно й жагуче прагне злагоди і любові? І зразу ж, як певна відповідь, згадалось їй усе — таке давнє й усе ще свіже її минуле, що пройшло крізь вихор і колотнечу останніх дванадцяти, а може, п'ятнадцяти років. Батька вона не знала зовсім, бо його забрали на війну, як вона була ще зовсім мала. Звідти він уже не повернувся. Мати ж збереглась неясним образом засмаглої молодиці, з обличчям, пописаним чорними зморшнами, закутаної завжди в стару сіру хустку. Вона також чула постійні скарги й нарікання. Так мати й загинула з бідою в серці, замерзнувши десь у лісі, як поверталась під хуртовину з базару.

Одинадцяти років забрали Цимулю до притулку, і там прожила вона, аж коли їй вийшло п'ятнадцять літ. Роком пізніш за допомогою завідувача будинку вона стала на фабрику. І то були найсвітліші дні її життя. Тоді ж у неї прокинулось те чуття ніжної любові до всього світу, що завжди поїло її серце рясною невичерпною радістю. І то були найкращі дні дружби її з робітницею тої ж фабрики, Нелею, з якою разом в одній кімнаті вони жили, а щонеділі, особливо влітку, заходили геть далеко в ліс і там зоставались до заходу сонця.

По тому ці думки заступило напружене, болісне чекання завтрашньої прогулянки, яка тепер чомусь особливо вабила й непокоїла її.

Втім, десь під ранок вона все ж забулась на радіснім почуванні великої святочності життя, що його тепер до болю розрізувала тьмяно-блискавична стрічка.

її розбудив обережний, але настирливий стукіт у віконницю. Вона мерщій схопилась і, накинувши сукню, побігла до вікна. Знадвору застукало ще раз, але рішучіш. Вона обережно відчинила вікно.

Деревами порізалась ясна, жовтогаряча й тепла з сіро-бу-зовим кольором по краях смуга сходу. Цимуля поглянула, зраділа й засміялась.

Просто неї стояв унизу Афонасопуло й наївно посміхався. Вона ж звела бровами й здивовано кинула:

— Що це ти, Оладочку? Як це ти сюди?

— Та, понімаєш, вроді листоноші!

І він ніяково подав записку й важко крякнув. Вона схопилась й пробігла, але в голові зостався один уривок, що розпеченими літерами різав її зір, і думка, що він зрікся, злякався її. Внизу записані слова пострибали й порвались, та вона й не вдивлялась у них.

Вона поволі жмакала папірця й задумано дивилась на схід, що саме тепер розгорявся, і все ж бачила, як унизу неспокійно тупцявся Афонасопуло.

Вона похмуро кинула:

— Постривай, Оладочку! Я піду з тобою,— і відійшла в глиб кімнати.

Афонасопуло непевно поглянув на неї, знизав плечима, але потупцявся й слухняно сів просто на приступки.

Тоді вона заходилась хватькома, але рішуче одягатись і вкладатись. Та вже одягнена й нахилившись брати валізку, вона відчула на руці два жорстокі ґноти, що, здавалось, проткали їй долоню. Вона мимоволі кинулась і обернулась. Чорні, великі, витріщені очі дивились на неї з-під ковдри. Дрогодза ліниво заворушився й поспитав густим басом:

— Куди ти так рано?

— Я йду!

— Куди йдеш?

— Я йду зовсім!

Він замислився, ніби вдумуючись у ці слова, і роздумливо сказав:

— Ти не підеш!

Цимуля посміхнулась й дражливо кинула:

— Як то так не піду? Я вже збираюсь!

— Всьо равно, ти не підеш!

— Ет!

Цимуля досадно струснула головою й рішуче взялась за валізку. Дрогодза миттю зірвався з ліжка й, схопивши руку Цимулі, міцно здавив її.

Цимуля, вся густо почервонівши, ледве прошепотіла:

— Пусти!

— Нє, бре! Я кажу: ти не підеш — значить не підеш! Тоді вона, гостро й роздратовано скривившись, вся напнулась, шарпонула й кинула:

— Ет! Ти! Ідол череп'яний!

І сама десь у глибині зраділа цим словам, що раптом мимохіть розкрили їй якісь широченні просвіти саме того, що так гнітило її і чого вона не могла й досі зрозуміти. Але Дрогодза люто, по-гадючому засичав і, міцно надавивши, скрутив руку.

— Ти підеш? — витріщивсь і прошипів він.

— Піду! —рішуче й відважно, ніби викликаючи на герць, кинула вона.

Дрогодза шаленів, воднораз п'яніючи від ще не знаної пристрасті, що гарячим шумом била йому в голову, та глибокої зненависті, лютої й гострої. Захоплений цим чуттям, він, зціпивши зуби, давив руку, викручував і раптом гостро, ніби вжаливши в руку, повалив Цимулю на підлогу і, ставши на коліна, тепер п'яно, розпатлано дивився на неї, прискаючи мокрою піною.

— Ну, що?

Вона тільки густо й захекано дихала. Дрогодза дивився на неї, впершись коліном, смакуючи свою перемогу й густий сік незнано солодкої зненависті до неї, її обличчя, вигляду, всього її тіла. Він ніби захолов у цім чутті, непорушно застигши зором на якійсь далекій плямі.

Тоді Цимуля по-звіриному лукаво зиркнула на нього і тоді, напруживши всі свої сили, рвонулась і, зваливши Дрогодзу, сама мерщій схопилась. На мить вона весело поглянула, а далі, схопивши валізку, очманіло пустилась тікати.

На вулиці вона озирнулась і, помітивши Афонасопула на лавці, кинула йому:

— Оладочку! Швидше за мною!

Той спросоння почухав голову й нерішуче встав. Але щойно він пустився йти, як проз нього промчав Дрогодза в самій білизні з накинутим на плечі пальтом і в кепі. І в ту мить Цимуля, що до того чекала Афонасопула, мерщій рвонулась і побігла. Афонасопуло в першу хвилину по щирості засміявся: ця гонитва йому подобалась і захоплювала співчуттям, властивим мисливцям. І він, не гаючись, пустився за ними. На розі вулиці він побачив покинуту валізку і, взявши її на плечі, тепер поспішив.

Проте далі нікого не було видно. Тоді він, збентежений і наляканий, побіг швидше, неспокійно озираючись навкруги.

І раптом вже за самими оселями на майдані він побачив два густі силуети. Він побіг до них. І що далі біг, ранкове повітря гострим холодом било йому в чоло, він і сам розпалювався дивною для нього люттю. Проте, коли вже підбіг ближче, на нього спокійно, з а стигло-злякано дивився Дрогодза, упершись коліном об груди Цимулі. Обоє вони майже не ворушились. Тоді Афонасопуло підійшов і густо сказав:

— Що ти робиш? Пусти!

Дрогодза не поворухнувся, все ще витріщено вдивляючись кудись у далечінь. Афонасопуло взяв його під руки й скинув,— та на диво Дрогодза не опирався і зразу мовчки сів, навіть не поворухнувши очима.

Цимуля поволі звелась, стомлено, ніби спросоння, обвела обрій і, мовби спекавшись якоїсь важкої хвороби, густо зітхнула й, обтрусившись, холодно й байдуже поглянула навкруги.

— Ну ходімо, Оладочку!

Афонасопуло весело хитнув головою і, взявши валізку, пішов услід Цимулі.

Дрогодза так само непорушно, заніміло сидів, уп'явшись очима в одну точку.

Десь далеко, мов крізь сон, легким туманом проходила думка, до дрібниць ясна,— хто це був і пішов звідси? Він дивувався, що так запалився, зовсім не знаючи цієї людини.

Та й ця думка пройшла десь тьмяно й непомітно. І тільки щодалі гостріш відчувались холод і вогкість ранкового вітру, що студив просто з Дніпра.

Дрогодза стрепенувся і повернувся на схід, звідки п'ялося вже сонце, оббризкуючи хмари розпорошеними променями.

Обоє— Цимуля й Афонасопуло — йшли дуже швидко. Валізка била Афонасопулові в коліна, він мимоволі відставав і по тому, наздоганяючи, мусив бігти. До того ж йому було просто нудно отак іти. Догнавши на пригорку Цимулю, він навмисне голосно захукав і сказав:

— Слухай, Варочко, куда ті, власне, йдеш?

— А тобі цікаво, Оладочку? А я не скажу!

— Щьо значить не скажеш? Не скажеш — питать не стану! Та втім Афонасопулові кортіло дізнатись.

— Нє, кромі шуток, куда ті йдеш?

— Я їду на завод!

— На який завод?

— Де раніш була.

Афонасопуло став і отетеріло витріщився.

— Постой! Де ті раніш була? Та чому ж саме на завод, я не понімаю?

— Бо ти дурненький, Оладочку!

— Навіщьо дурненький? Але все ж таки, ти понімаєш, це нікуди не годиться!

— Ну чому ж не годиться?

— Ну там же треба працювати!

— Ну, а для чого ж тоді жити? Взагалі, для чого жити?

— Щьо значить — для чого жити? Ну, якби мене поспитати, я б знав, щьо сказати,— упевнено відповів Ао^юнасопуло.

Цимуля рясно засміялась і вдарила його по плечу.

— Ну кинь, Оладочку! Не журись! Я ще поїду додому, побуду там весну, спочину.

Афонасопуло весело кивнув головою й зауважив:

— Ну, то що говорити!

Вони піщли далі, сходячи поволі косогорами вниз.

3 4 5 6 7 8 9