Падеспань

Івченко Михайло

Сторінка 7 з 9

В густих присмерках синяву вод перерізували рясні вогні, що, здавалось, наскакували один на один, змагались і розсипались на силу окремих вогняних ліній. В їхніх просвітах великі густо-синяві трапеції й трикутники важко гойдались, часом відсвічували неясними коливами вогні міста. Десь непокоївся й чмихав пароплав, а поблизу вилискували й торохтіли човни.

Цимуля пройшла вниз до пам'ятника Володимирові й, вибравши лаву ближче до схилу, обережно сіла. З-під густих тінів доходив до неї стомлений гомін гуртків і пар, але його приглушав великий урочистий потік звуків, що йшов з симфонічної оркестри в Пролетарськім саді. Ці потоки музики ще, здавалось, дужчали, та воднораз і м'якшали від широких рівномірно-напружених подувів повітря, що густою рікою линуло знизу.

Поруч з нею на тій самій лавці гурт молодиків вів розмову, але увесь час тиху й стриману. І раптом, коли стихла музика

1 Пропуск у журнальній публікації.

й Цимуля прислухалась, вона впізнала товаришів з технікуму й неприємно примружилась. їй швидше манулось десь заховатись у кутку й, притулившись до деревини, під цю музику солодко тужити; вона не знала, як тепер звідси втекти, коли це хтось із сусіднього гурту встав і, ступивши кілька кроків до неї, витер сірника й, запалюючи собі цигарку, крадькома присвічував до неї. І враз радісний-здивований і щирий голос Кавченків:

— Цимуля? Яким побитом?

Він незграбно й добродушно розвів руками й засміявся тим щирим тепло-грудним голосом, що раптом схвилював її й мимоволі привабив.

І вона зразу ж устала й, захоплено сміючись у відповідь йому, дивилась на нього, гостро ловлячи кожне його слово. Вони якось просто й щиро загомоніли й непомітно од і йшли від гурту.

— В тебе, Мишко, курити є?

— Ти хіба куриш, Цимулю? Ти? З якої це пори?

— Залиш! Давай цигарку.

І вона мерщій взяла її й непевно заплямкала.

Кавченко дивився на неї здивовано й зачудовано, ніби не впізнаючи й бачачи її зовсім новою.

По тому, щось зауважуючи й роздумуючи, він непевно сказав:

— А знаєш, Цимулю, чи не дьорнути нам куди? Ну його к чорту все: іспити, заліки й усе, розумієш?

— Згода!

— В такому разі я пропоную річку!

— Йде!

Обоє жваво й захоплено зразу ж побігли вниз.

В сутінях набережних вогнів стиха хлюпали човни, й вода під веслами вилискувала ясними брижами. Десь далі торохкотіли моторки й так само ще й досі невдоволено чмихав пароплав.

Вони намірились пробратись до Старого Дніпра, і тому Кавченко зосереджено справляв човна по той бік річки. Але діставшись другого берега, він пустив човна, зітхнув, скинув кепі й, витерши чоло, поглянув на Київ: місто все горіло, ніби під затіненим скляно-димчатим ковпаком розкидано силу головешок. Осторонь, ліворуч догорали, потухаючи в густо-синім небі, бані якихось церков.

Коли вони повернули в старе річище, гамір і метушня, властиві пристані, тепер зовсім завмерли. Десь із далеких лугів тільки залітали несміливі подихи вітру, непокоївся стрепет і густо й буйно скаржився бугай. Сюди разом з довгими смугами вогнів, що скісними сверлами прорізували глибінь води, зазирали тихі, синяво-задумані зорі.

І, певне, відчув цю тишу й Кавченко, бо, проїхавши трохи далі, він раптом повернув до берега під лози. Вода тихо й м'яко хлюпала під веслами. Той же плюскіт чутно було й на березі, тільки тепер він був ритмічно-рівний і меланхолійний.

Молоде, ще не розвинене галуззя лоз в подувах вітру шелестіло високо й дзвінко, з присвистом, ніби напнуті металеві струни.

Обоє сиділи й пильно прислухались, задумано дивлячись у воду. Раптом Кавченко присунувся ближче й, ніяково посміхнувшись, обняв Цимулю. Вона вмить кинулась, але зразу ж спокійно й рішуче одвела руку.

— Бай-бай! Чуєте, молодий чоловіче? Бай-бай! Дзуськи!

— Чого це так? — ніяково поспитав Кавченко.

— Дзуськи! Заборонено! І сидіть, будь ласка, тихо. Розумієте ?

Вона повернулась і роблено суворо погрозила пальцем. Він ніяково посміхнувся, зітхнув і відсунувся. По тому невдоволено крякнув і, вийнявши цигарку, запалив.

— Курить не хочеш? — поспитав він сумовито.

— Ні,— тихо відповіла та і зразу ж одвернулась і знову задивилась на річку.

Сюди тепер доходила рясна й глибоко зворушлива, зм'якшена віддаллю й водою симфонія з Пролетарського саду. Цимуля не знала її, але несвідомо почувала в ній душу далекого середньовіччя — невгамовного буйного лицаря, що на світанку нової доби пристрасно й болісно шукав глибокого розуміння й правди в житті.

— Ну-с, завтра останній день,— сказав стиха Кавченко.

— Що? — задумано поспитала Цимуля.

— Позавтра виїздимо на роботу. А там узимку дипломна— і кінчено. Кінчено все, власне!

— Що саме?

— Та так! З технікумом, з цими умовами! На вільну дорогу! Розумієш, Цимульку?

Проте Цимуля нічого не відповіла. Вона так само задумано дивилась у воду, прислухаючись до зітхання хвиль. Тоді Кавченко знову присів ближче й, узявши Цимулю за руку, задумано сказав:

— А знаєш, Цимулю! Дивлюсь я на тебе: ти прекрасна людина!

— Ну то що? — Цимуля важко підвела голову.

— Як це так сталось, що ми ближче не знали одне одного в технікумі?

Вона подумала й знехотя повільно сказала:

— Бо ти надто самовпевнений, розумієш? Що ти маєш успіхи, що ти вродливий, що маєш бути інженером...

— Ну, що тобі то шкодить?

— Нічого! Тільки що ти кажеш, ніби мене не помічав,— то я й відповідаю тобі! Розібрав?

— Ні, ти помиляєшся,— засмучено відповів він.

Та вона повернулась до нього й докірливо сказала:

— Ти ж шукав жінки! Розумієш? Хіба тобі людини треба?

— А ти шукала людини?

— Так! Я людини шукала!

— І знайшла Дрогодзу?

— Значить, так випало! Але що тобі до Дрогодзи? Я говорю про тебе.

Він раптом звівся, задиркувато підсунув кепі й, узявши її за руки, тихо й глухо сказав:

— Знаєш, Цимульку: брось ти всі ці штуки! Розумієш: і свого Дрогодзу, і ці твої вибрики! Кажу просто: їдьмо зі мною!

Вона ж холодно поглянула йому в обличчя й рішуче заперечила головою:

— Нє, Мишко! Цього не буде!

— Чому? Технікум на заваді? Це дурниці!

— Ні! Діло не в технікумі!

— Тоді в чому ж справа? — роздратовано поспитав Кав-ченко.

— Ні в чому! — холодно кивнула Цимуля.

— Єрунда! Видумуєш!

Вона докірливо обвела його поглядом і потім глухо й схвильовано поспитала:

— В тебе ще є курити?

Кавченко мовчки вийняв цигарки й подав. Вона машинально взяла одну й, припаливши, нервово й пожадливо затяглась. І по тому крізь ковтні диму уривчасто поспитала:

— Ну, що? Може, їдемо?

Він мовчки хитнув головою й мерщій пішов до човна.

З Пролетарського саду все ще зранено скаржився середньовічний лицар і після нестриманого буйства раптово упав перед розп'яттям і заходився благати й плакати. І його біль гостро краяв душу Цимулі, тепер розм'якшену журливим плюскотом хвиль.

На річці все ще погойдувались рясні сліпучі пуки світла; місто було залито білим вогняно-молочним туманом, і тільки золоті бані церков ще більше потухали і ще глибше вгрузали в густу оксамитову синяву неба.

Човен так само м'яко хлюпав. Цимуля якийсь час мовчки пересипала долонею воду, прислухаючись, як вона жолобила крізь пальці. Але коли виїхали з старого річища й поминули швидку течію, вона одірвалась і сказала:

— Я все-таки тобі дивуюсь, Мишко!

— В чому саме? — посміхнувся сконфужено Кавченко.

— Що тебе так приваблюють гроші й посада.

— Ну, що ж! Я більш нічого не бачу в житті.

— А люди? А їхні відносини, їхні інтереси? Кавченко глузливо поглянув на неї й сказав:

— А що таке люди? Це просто егоїстичні, черстві тварини, й більш нічого.

Він ударив веслом і по тому додав:

— Знаю я їх! Коли я сюди забився й накинувся, вони просто покепкували з мене. То що я тепер панькатись з ними стану? Чорта солоного!

Цимуля нічого не сказала, тільки зажурено дивилась, прислухаючись до слів Кавченка.

— І взагалі, що таке життя? Куди воно йде, до чого, я не знаю! І мені стає страшно. Розумієш, подряпав би собі серце, кричачи! Коли воша, як кажуть біологи, є вінець творіння, а глиста — найдосконаліша істота в світі, то тоді для чого жити? Яку ціну, яку рацію має життя? Що це: розумний процес чи просто якийсь жарт?

— І все ж таки люди живуть і працюють,— тихо зауважила Цимуля.

— Ну, звичайно. Але це вже дрібниці. Ти мені дай відповідь на головне питання.

Кавченко сердито плюнув, підсунув кепі й узявся гребти й пильно стежити за човном.

Вони під'їздили до пристані, і гамір та метушня знову приголомшили їхню розмову.

Та щойно ступили вони на брук, як Кавченко знову заговорив до неї холодно, по-буденному, і було просто неймовірно, що за кілька хвилин до того вони могли говорити щиро й розчулено.

Проте, вже перед трамваєм, Кавченко взяв Цимулю під руку і бадьоро запропонував:

— Знаєш, Цимульку! Давай поїдемо й завтра човном!

Тільки далеко, розумієш? І треба рано виїхати, як тільки сонце зійде!

Цимуля дивилась на нього глибоко-синіми осяйними очима й захоплено хитала головою:

— Згода! Цілком згодна!

— Тоді я завтра, ще до схід сонця, зайду! Тільки ж гляди, не заспи! Чуєш?

Цимуля впевнено хитнула головою, і вони розгонисто попрощались. Востаннє Цимуля хитнула й рясно засміялась з помосту вагона.

Дрогодза додому прибіг захеканий, розпалившись і плекаючи в собі намір накинутись на Цимулю, що її сьогодні не було на зборах профкому. Але що її не було дома, він витріщено озирнувся по кімнаті й притьмом сів. Та досада й лють гостро сіпала його, і він, мерщій схопившись, заходився ходити по кімнаті. Час минав, а Цимуля все ще не приходила, і Дрогодза ще більш запалювався і лютішав. Нарешті він сердито грюкнув дверима й вискочив у коридор. Перед парадними він раптом спинився й замислився: власне, сьогодні ввечері йому нікуди й ні для чого було йти. Він нерішуче потоптався й по тому, завернувши в бокові двері, вийшов на веранду. І зразу ж йому вдарило рясним цвітом саду.

Густі п'яні пахощі цвіту линули струмнем прохолоди на веранду, і Дрогодзі здавалось, що то саме небо, густо-темне, ніби покраплене бузовим кольором, тепер пашіло нестримно цим пахотінням. Було тихо й м'яко, бо чуйна тиша вечора сама в себе вбирала звуки.

І цей чуйно-повний спокій і холодні струмки пахощів ніби зв'язали Дрогодзу. Він ще який час ходив сердитими кроками по веранді, по тому пройшов у глиб саду, задивився на яр, звідки вдарило йому ще густішим і холоднішим духом цвіту.

Але в цю мить йому раптом спало на думку, що тут шкода навіть секунду промарнувати, що треба десь сісти й нерухомо спостерігати цю величну святочну подію землі.

1 2 3 4 5 6 7