Падеспань

Івченко Михайло

Сторінка 6 з 9

Але сьогодні треба п'ятдесят сторінок скінчити.

— А ті знаєш, я тобі посовітую хорошее средство. Візьми книжку і поклади під подушку.

— Ну то й що? — наступаючи, допитується Клава.

— Вона сама вивчиться,— одповідає Афонасопуло й, нахилившись, мерщій тікає, бо дві палітурки зашумили в повітрі просто в нього. Він жартома закричав і погнався за дівчатами.

Вони вибігли на тротуар, але там на очах стриманої людності й самі стишились.

— Я все-таки пропоную піти до мене й сісти за навчання,— заявляє Клава.

Пропозиція легко й безжурно приймається. Але по дорозі компанія натрапляє на кіно, спиняється й починає розглядати розмальовані плакати. Потім Цимуля пропонує йти в кіно. Клава ще якийсь час вагається й сперечається. Але Афонасопуло безнадійно й розпачливо махає рукою і заходить перший, цим самим вирішуючи остаточно справу.

В кіно йде якась драма, і всі вони уважно стежать за найгострішими трюками, але в перервах одне одного сіпають і стиха регочуться. Коли виходять із кіно, певне, вже пізно, бо на пішоходах люду стає далеко менше. Вони тепер ідуть розірваною групою. Клава згадує, що в неї зосталась ще куплена на обід халва, і всі пожадливо накидаються на неї.

Біля трамвайного парку вони спиняються. Стрілка на сірому годиннику показує пів на дванадцяту.

— Братця! А як же я піду додому? — збентежено каже Цимуля.

— Ходімо до мене, їй-богу!

— Ні, ні! Я не хочу.

— Таке! А чому?

— Я боюсь, що Дрогодза роздрогодзиться!

Вона сама й обоє її приятелі сміються. Вагоновода, що допіру зліз із трамвая, зацікавлено дивиться на них й співчутливо посміхається. Тоді Афонасопула раптом охоплює якась безклопотна відважність, і він, знявши кепі, широко махає нею й повним від допливу особливого захоплення голосом викрикує до Коломійцевої:

— А ті знаєш? Х-годімо проводимо! Х-гароший вечір! Клава, вся ніби вражена, зламано нахиляється, ловить руку

Цимулі й стогінливо сміється:

— Ой, твій Дрогодза! А коли ж наші іспити?

Але Цимуля рішуче тягне її за собою. Афонасопуло йде попереду, безжурно й зосереджено насвистуючи якогось мо-тива. Коли-не-коли він спиняється, вдивляється в далечінь, потім іде далі. А його висвисти стають зворушені й теплі.

Небо тепер густо-темне, бузовим крапчасте, а тому й тепле. І в цій січній гущі зорі визирають пухнатими, надуто-паву-ковими лапами, полохливо й засмучено. А з-за Дніпра великими темними плямами хтось дихає густою запашною прохолодою весняної ночі.

І ця урочистість ночі та тиша, що ніби сама до себе прислухалась, десь непомітно обволікла дівчат. І вони йшли тепер боязко й нащулено, схвильовано й зосередковано в собі.

— Чого ти така сьогодні, Варюсю?

— Не знаю, Клаво. Мені просто страшно! Ти розумієш? Просто страшно, й від того боляче.

— Ну, диви! Чого ж тобі так страшно?

— Не знаю! Просто ми всі страшенно самітні. Ти розумієш — коли найближчі люди загризли б один одного... На кого ж тоді можна опертися?

— Ну, дурниці які, Варюсю! Це тобі так приверзлось.

— Чого ж приверзлось, коли це справжнісінький факт?

— Який там факт! Це, мабуть, припікає тобі твій Дрогодза!

— Ну, Дрогодза Дрогодзою, але й без нього гірко.

— Кинь ти його к лихій годині! Він якийсь у тебе неоковирний.

Обоє вони при цих словах засміялись, але зразу ж і стихли, уражено й зосереджено прислухаючись до нічної тиші.

На горі близько від приміщення Цимулі всі спинилися і задивилися у нічну далечінь на сході. Там ^ освітленні вогнів вигравала пожмакованими шматками бинда річки, а знизу пахло по-молодому солодким корінням зела. Цимуля схаменулась і заходилась тікати.

— Варюсю?—розчулено обізвалась Коломійцева.— Ти вже йдеш?

— Я вже йду! — глухо промовила та й мерщій заховалась у м'яких киреях темряви.

У двері Цимуля постукалась нерішуче й боязко, але їй довго не виходили відчиняти. Коли ж хтось пізніш відчинив і вона крадькома зайшла до себе, Дрогодза сидів за столом і похнюпившись уп'явся в книжку. Втім, він зразу ж підвів насуплене обличчя й невдоволено поспитав:

— Де ти була?

— Та це ми з товаришками пройшлися прогулятись.

— Оце до півночі?

— Сьогодні, розумієш, чудесна ніч. Це вже справжня весна заходить,— сказала вона мерщій.

Але він зневажливо оглянув її й густо промурмотів:

— Да? Значить, уже весна? Може, й соловеєчки тьохкають?

Вона поглянула на нього великими сполоханими очима й тихо поспитала:

— Ну то що?

— Нічого! Вам би треба було пізніше повернутись.

— Як пізніш?

— Ну так, приміром, на шосту годину ранку. Це було б стильно й дуже личило б вам.

Але вона раптом гостро повернулась до нього й гнівно, з притиском сказала:

— Слухай, ти! Мовчи мені! Чуєш?

— Що значить мовчи? Ще я мушу й мовчати? Що ти десь там бродиш, волочишся з тим кривоногим греком? Ви всі такі,— за копійку вас узяти можна!

— Мовчи, кажу тобі, чуєш?

Дрогодза устав і поглянув на неї витріщеними, тепер страшними очима:

— Що за дурниці — мовчи? Що ти розбещилась і волочишся десь з усякою шпаною?! Як я можу мовчати? Завтра ж я поставлю питання на комсомольських зборах про твою поведінку!

Тоді вона, насторчившись, як квочка, підскочила до нього й закричала:

— А я тобі кажу, мовчи! Чуєш ти чи ні, одоробало!

Дрогодза вмить спалахнув, увесь налився кров'ю — і, зціпивши кулаки, подався вперед. Але Цимуля гостро повернулась і, впавши на ліжко, розридалась. Дрогодза безпомічно потоптався по хаті, потім крякнув, якось розпачливо махнув рукою й сів до столу читати. До нього долітали глухі ридання, і він мимоволі прислухався.

Вже далеко пізніше вона підвелась і втомно, ніби не впізнаючи, оглянула кімнату. Дрогодза, зібгнувшись на канапі, тепер смачно хропів. Вона задумано спинилась на нім очима, і їй на мить пробігла та давня думка, що завжди так прикро мучила її,— де й коли вона знала цю людину? Проте вона зігнала ту думку й глухо простогнала. Все ж у потилиці важко давило якесь почування, і вона, щоб позбавитись його, енергійно струснула головою. Коси самі собою зсунулись, і вона механічно заходилась заплітати їх. І потім, забувши про все, припала головою до стіни, простягти руки, ніби з покликом, кинутим у нічну темряву, і так заніміла — зосе-редкована на однім важкім почуванні,— що різало їй до болю,— безпорадної самотності й байдужості...

Першими сповістили про ранок горобці, що цілим виводком жваво й голосно зацвірінькали. Але сьогодні їхнє цвірінькання особливо січним видалось, бо ранок прийшов похмурий, з густими розволоченими хмарами, що насуплено наполягли на землю.

Тоді Цимуля встала й заходилась поратись.

Дрогодза, як і звичайно, прокинувся нерано, грізно й запитливо оглянувся, протер очі, знехотя встав і, підійшовши до Цимулі, мовчки й похмуро спинився.

— Слухай, що я тобі хотіла сказати, Климку...

Вона простяглась до нього руками, але він поглянув витріщено й люто, і вона зразу ж опустила їх.

— Слухай, Климку! В нас буде дитинка!

Вона похилилась до нього, тягнучись притулитись. Він мимоволі відступив і злякано й густо поспитав:

— Яка дитина?

— Ну, дурненький!

Вона дивилась на нього запитливо й благально. На його обличчі раптом пробігла прикра в'їдлива посмішка. Цимуля стежила за нею, ніби змагаючись її піймати й зрозуміти. І раптом вії її полохливо замигали.

— В мамаші записаться? Бай-бай?

— Як у мамаші?

— К чортам собачим! Чуєш? Ніяких ляльок!

— Що ти кажеш?

— Те, що ти чуєш!

Вона вся перекривилась і все ж, стримавши себе, прошепотіла:

— Слухай, Климку, це ж не можна так!

— Чого не можна? Адже інші роблять так! Чом же ти не можеш?

— Ну, то нехай собі скільки хочуть роблять, я ж не можу так. Слухай, Климку! Цього ж не слід робити!

— Не розумію, що ж тут такого?

— Я не хочу різати себе. Не хочу, чуєш? Я не можу! І я цього нізащо не зроблю!

Він дивився на неї згори зневажливо й з огидою. Вона вп'ялась в нього й тепер принижено благала, зазираючи йому в вічі. І раптом думка, гостра й несподівана, впала й розлилась — так, колись давно, ще за дитинства, тримав кошеня в руках, воно пищало й дряпалось. І була велика в тім насолода, щоб його задушити. І він, навіть не думаючи про це, з якоюсь лютою насолодою придавив її за руку й, зціпивши зуби, прошепотів:

— Ти сьогодні ж підеш і довідаєшся, коли це можна зробити! Розумієш?

Вона дивилась на нього широко й злякано, не впізнаючи глибини цієї люті й ще більше лякаючись з того. Вона по-індичому йойкнула й покірно сказала:

— Розумію.

І потім уся осунулась і, впавши на підлогу, розридалась. Він мовчки поглянув і став спокійно одягатись. Тепер ця розпатлана, обвисла, як намочені коноплі, жалюгідна людина була без міри чужа й далека йому. Він вдоволено зітхнув і по тому мовчки взяв портфеля й кепі, збираючись виходити. На порозі він ще раз глянув на Цимулю, десь далеко стиха усміхнувся і тоді жваво пройшов коридором.

Вона встала нешвидко, розбита й безсила, але з одним наміром, з одною думкою, якої, здавалось, вона не зможе знищити. Вона поволі, розм'якло стала одягатись. З валізки дістала свіжу білизну й заклопотано оглянула її. І вже одягнута, уважно придивилась у люстро, притрусила обличчя пудрою, поправила покошлане під кепі волосся і тоді вийшла з приміщення.

Всю дорогу вона йшла спокійна й певна, зосередкована на однім своїм намірі.

В гінеколога вона так само була спокійна. Тільки гостро різонуло, коли той самий високий, оброслий чорною бородою чоловік, широко 1

— Пожалуйте, мадам, на прохлажденіє!

Та це пройшло легкою тінню й швидко десь потонуло, як і сама вона глибоко впурнула в незнаність і важкий холод.

На кінець другого триместру проходили дні в неї метушливо й утомлено. В технікумі збилося докупи й закінчення практичних праць, і складання річних заліків, і, нарешті, різні засідання та збори. І все ж усе це ніби відвертало увагу від найпекучішого, найголовнішого. І, певне, тому увесь цей час вона почувала себе жвавою й розважною.

Тим-то й сьогодні ввечері, як майже й щодня за останню пору, вона вийшла з технікуму після восьмої години. Якраз були втомні й плутані вправи з статистики, з інтерполяруван-ня й кореляції; і ціла низка алгебрійних знаків та логаритмо-ваних с}юрмул ще настирливо скакала в білих кружалах перед очима. Проте на вулиці вона спинилась, важко передихнула й пішла в напрямку до Дніпра, відчуваючи, як теплінь майже літнього вечора м'яко обгортає її, а з ріки крізь завулки вриваються вогкуваті й прохолодні струмки й полум'ям пробігають по обличчю.

Йшла вона швидко й зовні заклопотано, так, як звикла ходити на лекції, але, дійшовши Володимирської гірки, вона притьмом спинилась і густо перевела дух.

Тут було зовсім поважно й насуплено.

1 2 3 4 5 6 7