Березневі вітри

Івченко Михайло

Сторінка 5 з 6

Вже о п'ятій годині у вітальні бубонів інженер. Був і професор дома, і вони обоє про щось гаряче, але глухо сперечались. Суперечка перейшла чомусь у метушню. Потім важкі чоловічі кроки застукали густо по підлозі, хтось грюкнув дверима. І раптом до мене вбігає професор. Обличчя йому перекошене від переляку. Задихавшись, він підбігає до мене й пошепки кидає:

— Товаришу! Можна вас попросити... в аптеку сходити... Нашатирного спирту... І валеріанки... ради Бога, швидше!..

Я мерщій одягся і вибіг. Аптекар гостро поглянув на моє сполохане обличчя, але не кваплячись дістав ліки й поважно доручив їх мені.

Повертаюсь додому. Впускає мене насуплений інженер. Я, не вітаючись, мерщій відчиняю двері й заходжу до вітальні.

Професор стоїть, спершись на поручню крісла, й похмуро дивиться на дружину. А та метушливо складає якісь речі в невелику валізку.

Я підходжу до професора й мовчки подаю ліки. Він бере їх від мене й байдуже ставить на столик. Я збираюсь виходити, але професор мене затримує. Тим часом його дружина востаннє поправляє перед трюмо капелюха, а тоді спокійно й трохи замислившись забирає валізку і з холодною величністю дивиться на професора.

— Ну, Анатолію Павловичу, я йду.

— Да?

— Так! Я йду, остаточно!

Професор безпорадно знизує плечима й нерішуче виходить слідом за нею в коридор.

В коридорі інженер уже чекає. Він поволі надягає на свою блискучу поголену голову капелюха, потім не кваплячись бере в одну руку пальто, а в другу стека і чекає, дивлячись на свої жовті краги.

В коридорі професорша збентежено озирається, ніби чогось шукає... Інженер густо пихкає цигаркою і нетерпляче відкушує кінчик чубука. Тоді туго повертає голову до професорші й говорить глухо й похмуро:

— Ну? Алло!

Жінка востаннє кидає докірливо-провинний погляд на нас і потім, рвонувшись, ніби вся ламлеться, похиливши голову, зщулено й швидко виходить.

Професор зразу ж зачиняє двері, і який час стоїть, важко похнюпивши голову й похилившись на одвірок. Але поволі рука йому сама падає, і він, не підводячи голови і, певне, не помічаючи мене, йде до себе. Я стою й приголомшено дивлюсь, як він, не помічаючи нічого, ходить упродовж кімнати звичайною вимуштрованою ходою, а ліва нога йому увесь час ламлеться й ніби спотикається. Я кидаю на нього болісний погляд і, розпачливо махнувши рукою, йду до себе.

Сідаю на ліжко і, непорушно вп'явшись застиглими очима в далекі тьмяно-вогняні будівлі міста, безглуздо німію. І розмірено-рівні кроки професора ніби заколисують мене.

Зриваюсь я не швидко. Кроки на приміщенні в професора вже стихли. Вийшовши в коридор, я помічаю, що двері ще й досі стоять незачинені, а в кутку біля надвірньої стіни на колінах стоїть професор. Він припав лицем до підлоги і так застиг нерухомо, як бедуїн у пустині на ранковій молитві.

Тоді я потихеньку причиняю двері й повертаюсь до себе.

На всім приміщенні стоїть холодна й мертва тиша. Десь здаля з міста доходять до мене дзвінки й гуркіт трамвая, нечутні в звичайну пору, олівець мій методично й певно шелестить на папері. А на половині професорській глибока тиша.

Цілий день по тому я не бачив професора. А на другий день хтось рішуче й певно постукав до мене. Оглянувшись, я побачив перед себе професора. Він був одягнутий у пальто, як завжди охайно, і тільки капелюх йому задирливо з'їхав набік.

Професор нетерпляче стукав палицею й дивився на мене розважливо й задиркувато.

— Що ви робите зараз?

Я сконфужено поглянув на нього й тільки махнув рукою.

— Знаєте що? Ходімо куди-небудь.

— А куди? — нерішуче поспитав я.

— Ет! Куди хочете! Ну, ходімо в кіно, в ресторан.

Я кидаю свої папери і швидко одягаюсь. Професор оглядає мене гострим критичним оком.

— Де ви такого капелюха дістали?

— А хіба що?

— Ковбойський. Але вам до лиця.

— Справді?

Ми виходимо. На вулиці біля тумби ми переглядаємо кілька афіш і по тому заходимо в перше кіно, що трапляється по дорозі. Я не впізнаю професора. Він по-молодечому жвавий, жартівливий, кидає влучними дотепами. Я ввесь час сміюсь, але все ж мені не знати чому прикро.

В кіно показують нам якусь американську трюкову картину. В найтрагічніших місцях професор раптом викрикує: "Алло!" І ми обидва починаємо голосно реготати.

— Алло! Алло!

З кіно професор тягне мене в якийсь грузинський льох. Ми замовляємо собі вечерю й вина. Вино швидко п'янить нас, і ми веселими очима оглядаємо залу й невідомо з чого починаємо сміятись.

За прилавком стоїть товстий гостроносий з совиними очима грузин і холодно-витріщено дивиться в якусь невиразну пляму в кінці кімнати. Осторонь сидить гурт робітників і за пляшками пива веде шумливу розмову. Побіч них дві повії нерішуче позирають і нетерпляче мнуть мішечки в руках.

Одній з них я підморгую, і вона починає невиразно посміхатись до мене. Тоді я одвертаюсь, а повія ображено підводить обличчя, закопилює губу й сердито стукає ніжкою.

— Алло! Милий професоре!—кричу я.

Професор підхоплює ці слова й починає заливчасто сміятись.

В залу вривається якась компанія і серед неї мій знайомий поет. Поет пристає до нас, швидко напивається і тоді, коливаючись своїм довгим виснаженим тілом, починає причитувати:

— Я йду в ніч.

А вночі квилить сич.

Що говорить ніч?

Про що квилить сич?

Я йду в ніч! У ніч І У ніч!

— Про що квилить сич? Про що квилить сич? — підхоплюємо ми з професором і крізь сльози заливаємось сміхом.

По тому збираємось виходити, взявши дві пляшки вина на дорогу; поета залишаємо в товаристві двох повій, даємо йому гострі поради, а самі виходимо. Надворі ми кричимо в темряву:

— Я йду в ніч, у ніч! Про що квилить сич?

Шумливо, з вигуками і сміхом повертаємось додому. Професор, не роздягаючись, з грюкотом відчиняє буфета, ставить на стіл всякі недоїдки, і ми, всівшись, починаємо знову пити. Не знаю вже, на якім ступні професор раптом устає, піднімає пляшку з вином і викрикує:

— Я п'ю за визволення! За велику емансипацію чоловіків! Хай чує увесь світ і знає— це народження нової доби, емансипація чоловіків!

— Любий професоре! Я приєднуюсь і вітаю!

— Алло!

— Алло! Алло!

І ми знову починаємо шумливо схилятись і кричати. Професор знову встає й б'є мене по плечі, викрикуючи:

— Оксюша, милий! Пий, сукин сину, поки влізе! І ніякої культури більше не потрібно! Брось ти свою ідіотську поезію і наплюй на все! Розумієш?

— Професоре! Любий джентльмене! А штанці твої в смужку? А культура?

— К чортам собачим культуру! Розумієш? Чхати мені на неї!

— А твоя пані професорша?

— Пані моя професорша? Да, її ані професорша. А ти знаєш, яке в неї золоте тіло і співуча душа? Цього не скажеш!

Професор знову сів у крісло й безнадійно махнув рукою.

— І в тебе відняли її?

— Хто відняв? — Професор гостро-їжакувато насупився: — Хто відняв у мене?

— А інженер з електротресту!

— Ха-ха-ха! Чудак ти чоловік! Ти думаєш, мабуть, що то полюбовник, так же?

Я витріщився на нього.

— Ха-ха-ха! Чудачина ти, тюхтій!

Професор раптом весело й рясно засміявся й додав:

— Ти знаєш, хто то? її родич, розумієш? Двоюрідний брат!

Я роззявив рота, але професор ударив мене по коліну й сказав:

— Да, так завжди пишуться романи. Отакі наївні люди, як ви, поети, думаєте, що всі жінки йдуть до полюбовників.

— Тоді нащо ж ти випустив її? — кричу я, витріщившись на нього.

Та професор, захитавши головою й похилившись важко, відповів:

— Я не випускав. Вона пішла сама від мене.

— Значить, не догодив чимсь?

— Мовчи, Оксюшо! Однаково не зрозумієш! Професор уп'явся важко в якусь крапку й ніби сам до себе

сказав:

— Бунт! Розумієш? Бунт крові. Ти тільки подумай: це страшна річ — бунт крові! Це значить, людина тисячоліття з нею боролась, її тримала в ланцюгах, а вона рве тобі загати й шумовинить. Да, п'яниться, рветься, шумовинить, піниться!

—Значить, відкривай затичку і нехай вона бризкає!

— Ха-ха-ха! Затичка й сама вискочила!

— Про що ж ти тоді журишся?

— Про що журюсь? Ні, ти скажи мені, як це могло статись, що я прожив цілих десять літ, і від цього порожній слід, і більш нічого.

Професор повернувся до мене й, запитливо дивлячись, розпачливо закричав:

— Що це за люди? Що за доба така? Як це могло статись, що люд тримався тисячоліття любов'ю, родинним затишком, а сьогодні ніби хтось сажею вимазав це місце? Сліду нема, розумієш, ніякого нема й сліду! Що це значить?

— Професоре, милий джентльмене! Не треба квилити! Раз нема — значить, і не буде! Чуєш? І нема чого журитися!

Професор здушує голову руками й так сидить, мов застигнувши. Я підходжу до нього, б'ю його по плечі й кричу:

— Пий! Чуєш, пий! — Я наливаю в шклянки й підношу одну з них професорові. Той одриває від обличчя долоні і якийсь час дрімотно дивиться на мене, а далі поволі бере шклянку й випиває. Ми п'ємо шклянку по шклянці й приспівуємо: "Алло! Алло!" І дружно, задирливо сміємось, ніби два пустотливі хлопці, спіймані на якійсь шкоді.

По тому, востаннє наливши в шклянки вина й обнявшись, починаємо танцювати, приспівуючи:

— Алло! Алло! Ало-л-ло!

Так скачемо не знаю як і довго. А пізніш, звалившись і обнявшись, засинаємо на підлозі.

Вранці, як я прокинувся, професор уже тупцявся в кабінеті. Я мерщій підхопився і пішов до себе в кімнату. Десь з-за рогу падало густе червоне проміння просто на лутки, і я, зворушений ним, з якоїсь прикрої досади кинувся до вікна, розчинив його, і зразу ж мені в обличчя шпурнуло рвучкими потоками вітру. Він сьогодні, ніби нап'явшись з усіх сил, шумовинить і б'є в уха, обкидаючи мене гострими колючками.

Про що ж він шелестить? Я заплющую очі й прислухаюсь. Які страшні, несамовиті голоси! Ніби десь здаля гонить і гонить шумовинними потоками земної крові, і в її зливах я відчуваю незчисленні зойки моїх далеких пращурів. І мене проймає гострий холод і нестямність.

Я розкриваю груди й кричу знавісніло:

— Сукин ти сину! Про що ти шумиш? Га? Про що ти шумиш?

І тоді плюю на нього зневажливо й люто.

А він рветься, реве шумовиннями і свистить всепереможною одвічною силою землі. І я, ніби сп'янівши, підбито падаю на долівку, підставляю вуха й кам'янію під поривами шпарких хвиль.

Вже пізніш до мене заходить професор і просить зачинити за ним. Я встаю, випроводжую професора й іду вмиватись. Тоді, не думаючи, одягаюсь, забираю свої переклади і несу до редактора.

Мене який час затримують у передпокої, і я, хвилюючись, починаю лаятись.

1 2 3 4 5 6