Березневі вітри

Івченко Михайло

Сторінка 3 з 6

Але мені видано аванс з видавництва, і мої ботинки "американ", риже кепі й штани з чортової шкіри жужмом валяються десь у шухляді, а я відчуваю, як мені тепло в хромових із "Скороходу", яким приємним колом обрізує мені чоло ковбойським капелюхом і мій чуб уже не стречить так їжакувато.

На цвинтар до собору так само я вже не виходжу, але по-старому ще обідаю в комборбезівській їдальні. Там часто підходить до мене старий і, лукаво підморгуючи, хіхікає:

— Значить, угору йдемо, синок? Хвалю! Що значить, парняга на махорці загартувався.

Але махорки вже тепер не куримо. "Днєпрострой" рішуче й переможно заступив її. Вийшовши з їдальні, ми смачно затягуємось і починаємо приязно розмовляти.

— Значить, синок, просвещаемся?

Він критично оглядає мене й зауважує:

— Добре. Тільки капелюх ковбойський не личить. Хі-хі-хі! Поетові треба м'який, широкий, а-ля Чехов або Горький. Широкий капелюх нагадує трубадура.

І старий гаряче стукає пальцями по коліну. Я сміюсь і відповідаю жартома й докірливо:

— Ах, папаша, папаша!

— Мабуть, можна й "Днєпрострой" завести. Це непогано,— кінчає старий.

Обійшовши кілька вулиць, ми прощаємось і розходимось. Старий наостанку, вже трохи од і йшовши, ще раз привітно уклоняється мені й зникає за рогом. А я вертаюсь додому й знову сідаю за клятий переклад. Яка ж це пітна робота!

Сьогодні моя мила професорська родина йде до театру. Мене попереджують і прохають відчинити, як вони запізняться. Ну, звичайно,— "будь ласка"! Правда, мені важкувато додержати цієї угоди, але я запасаюсь "Днєпростроєм", потроху дрімаю над якоюсь плутаною критичною статтею, а прокинувшись, знову починаю палити "Днєпрострой".

Мабуть, уже по дванадцятій вони подзвонили. Я мерщій скочив і побіг відчиняти, але мені подякували обоє дуже сухо й холодно. Це, признатись, трохи здивувало мене,— та байдуже! Велике діло! Я повернувся до себе й зразу ж роздягся, ліг у ліжко, насунув на себе ковдру й швидко заснув.

Але вранці, тільки я прокинувся, на приміщенні в професора щось густо шипіло. Прислухавшись, я почув, що шум наростав. І раптом зірвався гострий жіночий голос:

— Слухай, не муч мене! Далі так не можна. Чуєш? А тим часом голос професорів рівно, в'їдливо бубонів.

— Так жити далі я не можу. Чуєш? — знову закричав жіночий голос.

І знову в нього врізався густий професорський басок.

— Ну нехай знають усі! Я нічого не боюся. Родина, затишок, вірність. Я просто задихаюсь від цього.

— Чого ж ти хочеш?

— Нічого. Чуєш? Я хочу бути вільною. Тільки й усього.

— Що значить вільною? Чому ж я не можу бути вільним?

— Ну, ти — інша справа! Ти засадив мене в ці кімнати, та ще на кухню, і хочеш, щоб я з цим помирилась?

— Чого ж тобі треба?

— Ніколи цього не буде, чуєш?

— Хіба ж я в цім винуватий? Ти забуваєш наші умови.

— Ах, умови! Не хочу знати ніяких умов. Ви їх самі видумали! Нам вони не потрібні!

— Ну чого ж ти все-таки хочеш? Я не розумію! Що тобі ще потрібно?

— Хіба я знаю? Я не знаю. Я тільки знаю, що так далі не можу жити. Не можу. Не можу!

— В такому разі?

— Я хочу бути вільною!

— Але ти забуваєш, як ця воля купується!

— Байдуже мені. Тепер я за неї плачу своїм життям!

— Ша-ша-ша! —кажу я сам до себе й перевертаюсь на ліжку, відчуваючи, як усередині десь натиснуло мені важким чуттям. Це ж і моєму добробутові каюк! Я встаю з ліжка і ще чую люте й швидке бубоніння професорове, що долітає до мене оксамитовими кульками. А жінка тільки стогнала. Десь, нарешті, щось тріснуло і важко впало.

Втім, кинувши прислухатись далі, я вийшов до ванної. Там з-під крана тихо булькала вода; мені чомусь прийшов бадьорий настрій, і я, обмиваючись, тихо наспівував.

Назад я повертався в спокійному добродушному настрої. І раптом, щойно я ввійшов у коридор, двері ніби зірвались і проти мене вискочила злякана жінка, а слідом за нею професор з визвіреним лютим обличчям. Обоє ніби кинулись на мене, але в ту ж мить і застигли. Я спантеличено спинився. Обличчя професорове вмить перекривилось, і він зовсім стримано й спокійно поспитав:

— Ти надовго?

— Я швидко прийду,— відповіла дружина.

Вона одвернулась, ніби зовсім не помічаючи мене, й зняла з вішалки пальто. Я скористувався цим моментом і мерщій проскочив повз них. У себе в кімнаті якийсь час я стояв непорушно, майже приголомшено, та коли востаннє десь грюкнуло дверима, я ніби прокинувся й тихо та здивовано сказав собі:

— От чорт! Отак сваритись! Га?

А може, власне, й не сварка, а так собі, суперечка. Що таке жінка, я не знав, і золотоволоса професорова дружина була мені великою загадкою. На приміщенні в професора стало зовсім тихо. Інколи тільки зривались м'які вимуштрувані кроки по килиму, тоді щось шелестіло книгою, і більш нічого.

Пізніш і професор вийшов, але дружина його не поверталась, а мій день стелився рівною нудною борозною перекладу. Я так і не міг додуматись, що сталося в родині мого професора.

Старий так само нічого певного не міг мені сказати, як я зустрівся з ним в обід. Він тільки захіхікав і лукаво зауважив:

— Тепер спіднички в жінок дуже куценькі.

— Ну то що?

— Нічого, серце, це я так! З чужого саду яблука завжди принадні.

То й було нашої розмови того дня.

Увечері дружина професорова таки повернулась. Я зустрівся з нею в коридорі. Зовні вона була зовсім спокійна. І навіть стиха щось наспівувала. І того ж таки вечора прийшов якийсь гість. Я чув його густий, грубий голос. Подеколи професорша щось швидко й захоплено казала та дзвінко сміялась. Тоді голос гостів розходився в гучний регіт, що котився важкими камінцями і, не знати чому, страшенно дратував мене. І все ж я не в силі був одірватись від того густого впевненого голосу.

В цю пору в парадне хтось різко подзвонив, і, коли я відчинив двері, листоноша похапцем всунув мені листи й мерщій подався далі.

Листи обидва були професорові, і я постукав до нього. Але на мій стукіт вийшла дружина й весело поглянула на мене. Я мовчки подав їй листи.

— А ви, значить, дома?

Я настовбурчено посміхнувся.

— Ну, то ходімо до нас. Я познайомлю вас з дуже цікавою людиною. Він буде радий.

Я знизав плечима й подякував.

— В мене сьогодні, знаєте, спішна робота.

Але дружина професорова легковажно махнула рукою.

— Ет, видумуєте! У вас завжди спішна робота. Та ну-бо! Не цураймось!

Вона рішуче взяла мене за рукав і повела до вітальні. Я не встиг і отямитись, як вона кинула:

— Ну, от дозвольте вам показати нашого пожильця — поет.

До мене важко підійшов огрядний добродій і поблажливо простяг руку:

— Хикавка.

— Сідайте, товариство!

Хикавка, перевалюючись, ступив кілька кроків і повагом сів до круглого столика. Дружина професорова уважно поглянула на мене й показала на крісло навпроти Хикавки.

— Оксентій Пилипович пише прекрасні вірші,— сказала вона.

Але Хикавка якось скоса й зневажливо глянув на мене й байдуже сказав:

— Та тепер, здається, вся Україна пише вірші. Щось страшне діється. Ніби почуманіли люди. Подумайте,— знизав плечима Хикавка.— Де ж його паперу набратись? Хто його читатиме!

Я відчув, що мені все обличчя залило кров'ю. Але я наважився й насупувато, з гострим докором поглянув на Хикавку. Його широка тужурка й галіфе в широку американську картку, жовті блискучі краги, як і кругла, суворо окреслена голова промовили мені чимсь хижим, холодно-жорстоким. Сусіда струсив попіл з цигарки й важко замислився.

— Ну, що ж, по-моєму, то добре, коли так рясно пишуть.

Значить, є творчий дух, Іване Кириловичу,— м'яко заперечила дружина професорова.— Значить, люди прагнуть щось краще створити.

— Що ж тут доброго, Інно? Не розумію,— знизав плечима Хикавка.— Коли тисячі ледацюг і неуків взялися на всякий лад і маніру плутати словами й псувати папір, що ж тут доброго? І яка користь з того країні? Не розумію. Просто забавка! Дурниці!

— Я що ж, по-твоєму, треба робити? — поспитала професорова дружина.

— Ну, ясно. Розуміється, треба будувати країну, і по всіх дільницях. Тільки так вона й може стати культурною. А яка ж це культура, коли ми тисячами писатимемо вірші, а ходитимемо обшарпані, вошиві, вибачте на слові, брудні, смердючі? Сердечно дякую за таку культуру!

— Ти, звичайно, свій американізм зараз же. Я не згоджуюсь.

— Ну, розуміється! Що ж тут не згоджуватись, коли це ясно. Треба працювати, будувати, перекроювати, перерізувати, перетирати все, все, все!

Він помовчав, але, певне, сам був схвильований від власних слів і гостро додав:

— Ми нарікали на американців, маючи їх за тупих, обмежених міщан. Розуміється, це зовсім не так. І я сам в цім переконався, коли познайомився багато з ким з їхньої інтелігенції. То прекрасні культурні люди з неабиякими й духовними інтересами. Але як вони різняться від нас! Сьогодні він десь спочиває й читає найтоншого філософа-ідеаліста або якого там вишуканого поета. А завтра вже знявся й поїхав, і для нього нема меж і перешкод. Куди хочете! В західні провінції, в Бразілію, на Аляску. І всюди він сильний, відважний, завзятий.

"Американець" раптом устав і заходив широкими й важкими кроками по кімнаті.

— Я сам на власні очі бачив, як вони розробляли в первісних районах Бразілії ліси і закладали сірчано-залізні копальні. Розуміється, вони були жорстокі до нашого брата емігранта, але так нам і треба, принаймні й ми дечого навчились.

— Ти хіба і в Бразілії був?

— Ну, розуміється, ми там прожили щось біля двох років. Аж потім перебрались до Чікаго. І не шкодую, знаєш. Як не важко приходилось, а вийшло на добре. Тепер я принаймні інженер з американською запарою.

— Чом же ти в нас не будуєш?

— Я й будую. Чому ні? Але ти ж знаєш, те, що можна й легко зробити в Америці, в нас запровадити надзвичайно важко. Ми більше в паперах копаємось та віршами живимось.

Він раптом повернувся і, заклавши руки в своє американське галіфе, додав:

— По-моєму, вже й нам пора пуститься в мандри по світу. Годі пічкуритись, кохатись у млинках, ставках, вишневих молодицях і доморощених віршах! Треба опанувати світ! Ось наше завдання!

Професорша тільки похитала головою й зауважила:

— Ну, ну! Бажаннячка неабиякі!

Але вона, недоказавши, мерщій устала й пішла до великого столу, де вже служниця ставили посуд до чаю.

Інженер в задумі ходив по кімнаті й щось мугикав, зовсім байдужий до мене. Я взяв із столу якийсь альбом і почав розглядати його, роздумуючи, як би швидше втекти звідси.

Але дружина професорова незабаром покликала нас обох до столу.

1 2 3 4 5 6