Березневі вітри

Івченко Михайло

Сторінка 2 з 6

Хі-хі-хі! Бачите, вміючи, все легко зробити...

Я тільки невиразно чухав потилицю. А старий лукаво дивився й говорив:

— Вам везе, як теляті. Тепер вам ще романчик для повноти враження. Телятка це люблять.

— Папаша, не бузіть!

— Нічого, серце! Це я від сердечної повноти. їй-право! Любо мені на вас дивитись!

Але я, не відповідаючи на його слова, спроквола чухав потилицю й казав:

— Це, значить, треба зразу вже й збиратись? От ти куме дія!

— Да, да, синок! Треба спішити. Куй залізо, доки гаряче. Хі-хі-хі!

Він запитливо й розважливо поглянув на мене й додав:

— Ну, значить, влаштовуйтесь! Прийдемо на новосілля.

Я попрощався з старим, заклопотаний справою переїзду.

Сталось усе на добре! Господиня моя якраз пішла до кіна. Я користуюсь з цього й поспіхом збираю своє збіжжя, складаю його в стареньку ковдру й, добре ув'язавши мотузкою, беру в руку й крадькома виходжу з будинку. В коридорі мені ще сіпають усередині микитки, але вийшовши надвір, я майже вголос регочу. Зваливши свій оберемок на плечі, я йду впевнено тротуаром.

За рогом я сходжу вниз, простую через майданчик і вулицю і, вибравшись нагору по той бік, заходжу до сквера й сідаю перепочити. В моє зашарене обличчя тепер журливо й хльоскаючи наспівує вітер. Дерева гудуть рівним колисково-весняним співом. А крізь їхні стовбури в просвітах виступають сіраво-зелені смуги криги на Дніпрі. Десь далі їх обрізують важкі тьмяні киреї неба. І тільки праворуч сунуть дві світляні пухнаті баньки світла, певне, десь від мосту.

А вітер, заметушившись, гостро сіпонув, заскиглив і пустився неспокійним голосінням. Я заплющую очі, щоб прислухатись, про що ж він голосить.

І раптом мені стає страшно. Невже земля споконвіку голосила такою невгамовною нудьгою?

Я мерщій забираю збіжжя, звалюю на плече й хутко йду, тікаючи від вітру.

На новім приміщенні зустрічає мене сам професор і трохи глузливо запитує:

— Ах, ви вже й прийшли?

Я відхекуюсь і нічого не кажу, тільки наївно й щасливо посміхаюсь. Запримітивши круглого килимчика, я мерщій витираю ноги, дивлюсь на блискучу паркетну підлогу й чекаю.

— А де ж ваші валізки, товаришу?

— В мене нема. Оце і все,— щасливо й певно відповідаю я.

— Ах, значить, omnia mea mecum porto 1 . Це дуже добре! Ну, що ж, заходьте, прошу.

І професор струнко йде поперед мене й, відчинивши двері, заводить до призначеної мені кімнати. З-за пузатої шафи визирає широке англійське ліжко, осторонь нічний столик, ще далі в глиб кімнати два столики, з них один, під стіною,— до писання, вкритий стареньким вицвілим папером, а за ними двері на балкон.

Я сконфужено кладу своє збіжжя в куток поруч плюва-тельниці просто на підлогу. Професор щось мені говорить, я мовчки киваю головою, почуваючи, що несила мені стримати посмішку, бо вона несамохіть кривить мені обличчя.

Все ж я обережно й широко ступаю кілька кроків, зазираю на балкон. Якась велична картина в осяянні міських вогнів западає мені в око. Але я, боячись нею захопитись, блаженно озираюсь і дивлюсь на професора. Той байдуже й холодно стежить за мною, ніби бачачи мене всього наскрізь, і запитує:

— А ви давно почали писати вірші?

— Ах, вірші?—досадно зриваюсь.— Та, здається, ще з дитячих літ. Ще як худобу пас, тоді вже щось в'язалось.

— Значить, ви селюк?

Я, не розуміючи, дивлюсь на нього.

— Ви, певне, з села?

— Ах, з села. Аякже. Я з села.

— А документи у вас при собі?

— Документи, будь ласка!

Все своє ношу з собою (латин.).

Я кілька хвилин порпаюсь у себе в кишені, нарешті виймаю їх і подаю. Професор хватькома переглядає їх і, заховавши собі в кишеню, показує мені ще ванну й убиральню, а тоді виходить. Я хвилину прислухаюсь і чую, як у сусідній кімнаті він щось стиха говорить, а йому обзивається жіночий грудно-густий голос. Я ловлю себе на цім підслухуванні, гостро повертаюсь і берусь розкладати своє збіжжя.

Так я потрапляю зором на шафу, й зразу мені з глибини дверчат виступає збентежене, наївне, роз червоніле обличчя справжнього селюка. Чуб мені стирчить покошланими шпилями. Я плюю в руку й хочу уважніш пригладити його, а він мені щетиниться тепер уже справжнім їжатцем. Тоді я заходжуюсь пригладжувати його рукавом, і він неслухняно, але поволі влягається. Я ще ретельніш вдивляюсь у люстро, підсмикую, підрівнюю свою сіру барханову сорочку, потім нахиляюсь та починаю обтрушувати заболочені холоші штанів, і біля моїх ніг виростають купки пороху. Я збентежено дивлюся й озираюся боязко:

— Цього ж не можна, мабуть? От чорт, що ж його робити? Крадькома йду до дверей, заходжу до ванни і, проти неї

примітивши щітку, мерщій хапаю її і біжу підмітати сміття. Але що було робити далі,— не знав і важко роздумував, аж раптом хтось постукав у двері. Я застиг на місці з щіткою в руках і злякано дивився на двері.

Тим часом двері відчинились і до мене зазирнуло професорове обличчя. На стрижених вусиках йому промайнула дуже тонка посмішка.

— Ви, певне, ще не пили чаю, товаришу? Я завагався.

— Бачте, я вже пив. І потім, я чаю не дуже люблю.

— Коли ж ви пили?

— Та в обід.

— А, ну все ж таки, може, зайдете? Прошу вас. Професор мовчки бере мене за руку й веде до себе. По

дорозі він питає:

— Як вас звати, товаришу?

— Оксентій Пилипович.

— А мене звати Анатолій Павлович. Ось прошу сюди заходити.

Професор відчиняє двері, і я потрапляю раптом у кімнату, що, певне, править і за вітальню, і за їдальню, бо просто до надвірної стіни стоїть посеред неї м'яка мебля якогось блакитно-руд авого кольору, а ближче, в бік до середньої стіни, їдальній стіл. Я боязко озираюсь і раптом помічаю біля самовара жінку, певне, дружину професорову. Вона привітно киває головою й ліниво простягає руку.

— Прошу вас сідати.

Я ніяково сідаю й засоромлено дивлюсь на господиню. Професор моститься поруч мене й звертається до дружини:

— А ти знаєш, Інно, Оксентій Пилипович поет. Дружина підозріло оглядає мене й хитрувато посміхається.

— Ах, так! Справді?

— Самий справжнісінький! Навіть друкується.

— Да? Це цікаво. Що ж ви пишете?

— Дрібниці, знаєте, так собі!

— Ну, не скромничайте! Певне, у вас там великі поеми. Може б, ви щось і нам прочитали? Справді, прочитайте!

Я густо червонію і боязко дивлюся на неї, не знаючи, що й відповідати. Але професор виручає:

— Ні, ні! Ти, будь ласка, не конфузь Оксентія Пилиповича, а то він ще втече. Да, да! Я гадаю, він призвичаїться і тоді ощасливить нас своїми творами.

Мені подано шклянку чаю, підсунуто якісь коржики, варення, масло, ікру.

— Прошу вас, будь ласка!

Все ще обережно я підсовуюсь ближче й беру шклянку, а тим часом скоса позираю на господиню. Світло з лампи над столом падає їй з-під білого абажура просто в обличчя, вусики в куточках губ горять золотими волосинками; під вухами, де ледве посилано дрібним ластовинням, так само ясніло золотим пухом, а її трохи почервоніле обличчя посміхалось спокійно-сердечною посмішкою, що рясно відсвічувала у великих лісово-сірих очах, і вони по-жіночому довірливо дивились на мене.

— В тебе, Толь-Паль, сьогодні ніяких засідань, зачотів, нічого?

— Да, сьогодні я вільний,— відповів професор.

— Знаєте, це так рідко в нас буває, коли чоловік сидить дома. Я його цілими тижнями не бачу... І ми через те ніде не буваємо. І знайомі вже перестали до нас навідуватись. Що ти собі думаєш, Толь-Паль? Та тебе швидко обминати на вулиці будуть, як дивовище!

Жінка рясно засміялась, а професор важко ступив кілька кроків по килиму й ліниво зауважив:

— Нічого, Інночко. Ти уяви собі, що ми тепер живемо на безлюднім острові,— і буде тобі добре. Справді!

— Ну, і що з того поможеться?

— Вся справа в наших уявленнях. Зрештою й світ — це тільки наше уявлення, наше марево.

Але дружина насмішкувато поглянула на нього й ліниво кинула:

— Ну, ти завжди жартуєш. Буде тобі, Толь-Паль! Ти краще постав лампочку на рояль.

— А ти заграєш, Іннусь? Правда? Це буде прекрасно.

Професор мерщій кинувся лагодити рояль. Дружина швидко встала від столу і, підійшовши до рояля, стала переглядати ноти. На хвилинку вона спинилась, важко замислившись. Тоді рішуче рвонулась і сіла до рояля.

Світло від рояля м'якими притьмарено-густими смугами розливалось по кімнаті; було тепло, лагідно й затишно, тим-то й легко якось. Звуки рояля м'яко заколисували мене, і я, заплющивши очі, застигав у дивній дрімоті.

По тому професор заходився мелодекламувати, а ми з дружиною йому плескали. Професор чомусь тепер ніяковів, червонів, прокашлювався й пояснював мені, що в нього сьогодні чогось хрипкий голос. Нарешті впрохали й мене, і я прочитав одного вірша. Червонів, соромився, збивався з ритму, а коли скінчив, мені так само заплескали. Професор підійшов і, глянувши на мене, сказав:

— А у вас, знаєте, є якась така іскра. По-моєму, талановито!

— Талант, Толь-Паль! Що там говорити — справжній талант!

І дружина рясно й дзвінко засміялась. Востаннє вона програла якусь річ і по тому заходилась мити посуд. Професор тим часом сів і, позіхнувши, взявся читати книгу.

Я відчув, що пора розваги в професорській родині скінчилась, і, подякувавши, попрощався. Обоє ґречно побажали мені "на добраніч", і я вийшов.

В себе в кімнаті я мерщій роздягся й упав у ліжко. Я взяв читати якусь книжку журналу, вперше за всю зиму почуваючи, як обіймає мене тепло,— та чомусь не читалось. У відчинену кватирку голосив весняний журливий вітер, і коли я заплющував очі, мені здавалось, що хтось на прядці виводить довгу конопляну нитку, а прядка гуде й виспівує.

Я насунув ковдру, жбурнув книжку, погасив світло. Байдуже — нехай виспівує! А що, коли б пані професорша закохалась у мене? І її золоті вусики впилися в мої губи? Що б тоді було? Ет, чорт! Я повернувся на другий бік і потонув У сні.

Ні, мені таки й справді пощастило. їй-богу! По-перше, мене прийняли до організації революційних поетів, і голова тої організації, скоса, крізь пенсне оглядаючи мене, хвалив вірші і запропонував їх видати окремою збіркою. Я, звичайно, погодився. Він поглянув на мої ботинки "американ", на куці штани з чортової шкіри й сказав:

— А ви, товаришу, яку-небудь мову знаєте?

— Чому ні? Російську, трохи й французьку.

— Тоді беріться перекладати з французької.

— Так я ж тільки трохи знаю!

— Нічого. Вчіться!

Я взявся і тепер цілими днями сиджу над перекладом, прію і проклинаю увесь світ.

1 2 3 4 5 6