В останні хвилини

Івченко Михайло

Сторінка 3 з 3

Благословлю їх для Нової Людини, вільної від землі, Людини-Царя.

Напружено-підозріло вслухалися хлопці.

Не було клопотів, стремлінь. Ходили всі безсилі, зморені, нудні. Микола захворів.

Лежав на канапі, встромивши в стелю хворобливі очі. Тихо, в'яло бренькала на роялі Льоля, чекаючи Віктора. Лише професор був заклопотаний. Порався з колбами, ретортами, переливав щолоки, кислоти.

— Чого ви всі такі нудні? —запитав якось Віру.

— Так собі,— неохоче відповіла.

— А я б хотів перебратися в інший світ,— з захопленням говорив професор.— Полечу на зорю, на іншу планету. Там, Вірочко, збудуємо нове господарство. А звідти на другу. І так буду літати, сплітатись з великими силами Космосу.

Очі горіли блискучим, фосфоричним сяйвом.

— Тату, голубчику, ти хворий. Ти хворий, любенький мій! Припала до нього, цілувала сухі руки.

— Хто, я? Ні, ні. Я полечу туди.

— Таточку, ти хворий.

На мент застиг в очах зосередкований вузлик.

І раптом злякався, безглуздо розвів руками і тихо заплакав. Припав до Віри й хлипав. Здригувались худі, гострі плечі, тряслися руки.

Сиділи гуртом коло каміна. Стиха радились.

— Так далі не можна. Се вже смерть. Сьогодні тато, завтра Коля,— говорив Василь.

— Треба прохати востаннє Льолю,— зауважила Віра. Василь устав, пішов викликати Льолю.

— Льолю, так далі не можна. Ти не хочеш нічого знати. Льоля здивовано підняла брови.

— Тато збожеволів, ми вмираємо. Що ти маєш робити?

— Чим же я допоможу?

— Ти сестра нам чи?.. Микола піднявся, став між ними.

— Васю, не треба, не треба. Мовчи... Василь хвилювався, важко передихав.

— Льолю, вибач мені... Але ти сама бачиш, що робиться. Прошу як сестру, маму, Бога... кого хочеш... Ти мусиш випрохати у Віктора харчів.

— Не в моїй силі, братіку, зрозумій мене.

— Се дурниці, Льолю! Ти мусиш себе і нас врятувати.

— Ти хочеш моєї смерті, Василю? Микола схилив голову.

— Я розумію тебе, Льолю. Ти хотіла збудувати радість на руїнах. Тато теж... А ми...

— Ні, Колю, ти помиляєшся. Я просто хочу смерті з усмішкою на устах. Здається, на це я маю право?

Пригнічено всі мовчали. Сумно скиглив у кутку Дідро.

Пішла Льоля з Василем. Ішли поволі. Не сказали й слова. Перед самим будинком Льоля спинилась. Хвилювалась. Закусивши губи, напружено думала. Далі звернулась до Василя:

— Може, не треба, Василю?

— Тяжко, сестро?

— Сил не маю.

— Але мусиш, люба.

Льоля пішла. Василь напружено чекав. Дивився в молочні простори, полохливо радів.

Вийшла Льоля розпатлана, з широкими, здивованими очима. Постояла хвилину, щось пригадувала. Далі затремтіла, перекосилось обличчя. Кинула ключа. Сама побігла.

— Льолю, Льолю! Куди ти? Почекай!

Льоля тікала. Спотикалась в снігу, падала. Вставала і знову бігла далі. Майоріла в повітрі чорна намітка. Наче прапор перемоги.

Василь глянув на ключа. Не впізнав. Дивно було, чого ця маленька річ попала в руки?..

І чому Льоля втекла?

Замахнувся й кинув у сніг.

Почув страшенну втому в ногах. Сів на сніг і дивився в тумани. Шепотів щось тихо, інтимно.

Льоля ставала меншою. На білих просторах, холодно-блискучих,— як вітка. То припадала до землі, то випрямлялась і йшла.

Гналась за зіркою, що спустилася низько над землею.

24. VII 1919

1 2 3