Землі дзвонять

Івченко Михайло

Сторінка 6 з 7

Еге, коли б я був звіром! А мені за все, що тільки зроблю, обкипає серце! Ні, ти не слухай, брате, моїх теревенів! Будь мені рідний, скажи хоч одно слово тепле! Тоді я для тебе сам розірвусь. Га? Чуєш, брате?

Він сидів і тихо плакав. А я тримав його, як малу дитину, й заспокоював.

XVI

Після того я щось кілька днів зовсім не бачив Харитона. Де він подівся з дружиною, я не знав. Ми всі оселились на пасіці в Павла.

Сьогодні сестра одходить до начміліції. Вона ще зранку щось метушиться, бігає й плаче, а в перервах тягне якусь довгу й смутну пісню.

Пізніш вибігає з хати, й стає простягнута вгору, притиснувшись до берези, і щось пристрасно, скам'яніло шепоче.

До катраги приходить заплакана, але зовні спокійна.

— Ти вже йдеш? — поспитала мама.

— Сестро, люба! Таки береш цей тягар на плечі?

— А що ж мені робити, братіку? Га? Що скажеш робити?

— Це велика кара тобі, сестро!

— То треба взяти, понести до кінця,— тихо відповідає вона.

Вона помовчала, болісно-стомленими очима оглянула кат-рагу.

— Та ти не клопочись! Я ще прийду до тебе. Я ще житиму й житиму.

Вона оглянула мене уважніш.

— І ти нещасний, я бачу: он уже й лисенький. І лисенький, і щербатенький. Та я про це нікому не скажу. Дай я поцілую тебе, брате.

Поглянула на пучок засушених квіток.

— І вас, чорнобривці, вже більш не побачу... Вкінець уразливо скривилась, кивнула головою:

— Ну, я біжу. Мені тепер ніколи, братіку, дуже ніколи... Метнулась і зникла. Лише кілька стрічок у косах зоставили

довгий слід.

— На вінчання, доню, на радість родові! — тихо сказала мама й заплакала.

Павло якось уникає нас. Він забивається кудись у кущі й там щось робить. Коли вийшла сестра, я виразно почув хрипкі голоси з сопілки. Тоді раптом, мовби зірвалась, розправилась довга й смутна пісня й тихо пішла поміж кущами.

Вона хвилинами обривалась, але чимраз виростала й дужчала.

Я не в силі одірватись од неї, йду просто дерева. Брат сидить під кущем дикої троянди й з насолодою, з радісним поглядом смокче сопілку.

Угледівши мене, виймає сопілку й дивиться п'яно й захоплено.

— Сестра одійшла од нас назовсім,— кажу я.

— Куди?

— До начміліції.

— Ну, що ж! Що їй більш робити?

— Хіба тобі байдуже? Він замислився.

— Мені тепер усе байдуже.

— Чого ти нас уникаєш?

— До кущів більше звик. Вони мене слухають і не глузують.

— А хіба ми глузували?

— Та потрошку.

— Все руйнується, брате,— кажу я.

— Ще є пасіка,— відповідає він у задумі,— а коли й її розтягнуть, я тоді піду голий на кущі. Буду жити звіром, та ніяка свинота не стане знущатися. Ось що! А що мені тепер? Га? Мені нічого не треба.

Він помовчав, кудись упірнувши своїм зором. Тоді послинив сопілку й почав награвати. Пісня його щодалі дужчала, бадьорі хвилі рвались із смутної мелодії, немов тікали кудись у простір.

XVII

Зовні це був звичайний жебрак, у зеленому обірваному плащі, в рудому, незвичайно потертому кашкеті. Та дивувала одна палиця — з нанизаними обручиками роговини, з великим дзьобом якогось птаха.

І ніс у цього чоловіка так само великий, гострий, а сині очі розм'яклі та посоловілі. Добродій привітався й признавсь:

— Учитель місцевої школи Іван Тхоренко. Іду з сусіднього села. Ходив, щоб дядьки поле приорали.

— Ну, й що ж? — питає мама.

— Та що, зайшов по дорозі перепочити, води напитися та й погомоніти.

— Ну, а поле як?

— Хм, поле! Поле так. Ось приходжу в один двір, кажу: так і так, дядюшка, а він на мене: зирк, зирк! А тоді й кепкує: чого це ви, Йване Пилиповичу, немов по шматки. По шматки ходити — то святе діло, нема тут ніякого сорому! А він тільки скоса дивиться та радіє. Старцями, каже, всі поробились, урівнялись. Ну, а мені байдуже. Хай кепкують! Коли старець із старця кепкує, яка то обида буде?

— Так-таки зорють? — запитує мама.

— Зорють, тьотю! Ще світ не перевівся,— радісно повторює гість.

— Ну, і що ж ви, раді цьому? — запитую я.

— Я радий? Я тепер усьому радий.

— А чому?

— Та тому, що світ ще не перевівся.

— Що ж вас так тішить?

— Нове життя твориться!

— Як там твориться воно! Коли воно розлазиться,— а, Господи! — сердито обзивається мама.

— Ото саме й твориться! Зараз люд злидніє. А пройде ще трохи. Ось побачите: стануть всі старцями, голими, звірами! Земля тоді вкриється ревом, звіриним ревом!

— І ви радієте з того? — запитую я.

— Радію, голубчику! Ви ж подумайте. Ми всі пнемось створити нове життя! Та як ми створимо його, коли цупко тримаємось за кожну дрібницю. У того штанці старенькі, в тої стрічка, очіпок. А треба, щоб нічого старого не зоставалось. Щоб людина зовсім була дика й гола.

— Що ж вона робитиме, така дика людина?

— Авжеж, авжеж! Побігає вона по полях диких, по лісах, нажереться падла, гадючини, тоді, може, порозумнішає й зуміє краще збудувати собі життя. Я ось сам. Що біднішаю, то веселішаю! Йду я собі легко, радісно. Знаю, як земля парує, як билина росте, й радію... Радію жити...

Він вийняв люльку, поплямкав і пішов од нас. На прощання сказав:

— Ось попробуйте, дорогий товаришу, порвати з усім! Тоді взнаєте, як то легко стане. Першому ранкові ви всміхнетесь по-дитячому.

— Не знаю, як це можна зробити.

— Хе, як зробити! На сьогодні життя — це велика скорботна книга наша. Треба в ньому знайти радість, бо вдруге не будете жити, бо вдруге не взнаєте радості.

— Та хіба в дикунстві ото радість?

— Тільки через звіра чоловік знову стане освячений.

Небо налилося морозом. Воно все в маленьких іскрястих коралях. Гострі промені посплітались і заволокли глибінь у золоту сітку.

Ліс уже зовсім оголився. Тонкі дубчики заплели мереживом далечінь. Вони як полохливі дівчата, що засоромлено збираються лізти в воду.

Я п'ю ніч цю, гостру й колючу, і моє серце наповнюється краплинами вогнів і тихою любов'ю до землі.

Я сиджу на пасіці коло катраги й бачу, як полохливо тремтять сині вогні зірок, і чую їх шелест.

Тоді вгадую давні дорогі слова з Уівуа Впагаії:

"Хіба мій Бог— не вічний марнотратник часу? Він кидає зірки й планети у вихор безкінечних змін. На потік видимий він пускає паперові човники віків, навантажені його фантазіями".

Мені стає легко, мов крізь душу пройшла вся прозорінь морозяного неба.

Я тихо кажу в isva ВЬагаІі:

"Любий друже! Сьогодні в морозі замерзають краплини моєї крові й муки мої у маленькі краплини вогнів, у вогняні тумани. Морозяне небо наповнює мене холодною радістю.

Дух мій іде на гори. Благословляю найтихший шелест пожовклого листу на березі.

Чому ти мовчиш? Я щодня з замиранням серця чекаю відповіді твоєї... Та тепер я знаю.

Мій шлях стелеться тільки назустріч тобі.

Сьогодні пісня моя ллється разом з криком мого народу. Нехай кричить: за його прекрасні землі — тисячолітні муки йому!

Тоді він буде молодий та щасливий. І я цілую ці прийдешні молоді ранки його, вклоняюся його страдницькій путі в далечінь ".

З тихим шелестом одходить ніч. А на ранок до пасіки прилетів якийсь дивний птах і сів на молодого дуба. В ту ж пору пробіг вітрець, зашелестіло гілля, на річці гуси прокричали злякано.

В моїм серці пройшла тривога й радість. Я тихо запитую: невже це справді людові моєму вісник смерті? А коли заплющую очі, бачу: це тихо йде блакитний, голубиний день.

Ніби темними східцями встає він над лісами в небо, і хода йому легка, як льот дужої птиці.

Щодалі — синіє ранок, сивими кучерями прискає десь у заграві перший промінь.

Тоді яри й ліси наливаються молодими радощами. Новий день.

Я стою мовчазний, нерухомий і вслухаюся в нього. XIX

Звечора гуділи довгим зажуреним співом ліси. А на ранок випав сніг. Пухкими бавовняними шапками вкрилися землі. На темних, густих хмарах, обперезаних червоною каймою, молоділи ліси. Чутно було з лісу бадьоре цюкання дерев. Уперше за всю цю пору з лісу вийшов Харитон, червоний, захеканий, з сокирою на плечі, але бадьорий.

— Що ти тут робиш?

— Ліс рубаю. Будемо знову будуватись. Мені тут сидіти, мені дбати за землі. Виллю тут нові оселі, на долині хмелю розведу.

— Ну й що?

— Десять тисяч прибутку щороку. Ти розумієш? Треба вміти по-новому жити. Я тоді начхать хотів на всіх! Обгороджусь, брате, поставлю високого тина навкруги. Нема мені тоді ні до кого діла!

Я тисну йому руку й відходжу. Брат іде слідом за мною.

— Ти на мене гніваєшся?

— За що?

— За все, що я вдіяв тут?

— Треба вміти прощати людям!

Він полохливо блимає віями. Очі йому рясняться. Він раптом кидається мені на груди й цілує:

— Цього вже ніколи в світі не буде, слухай, брате!

Я мовчу. За хвилину одходжу, а він ще довго дивиться услід мені винуватими очима.

XX

Мама надвечір кудись збирається. Вона вийняла із скрині все, що зберегла на вмируще, одяглася, причепурилась. Очі їй дивились зосередковано й тихо

— Куди ви, мамо? — питаю.

— Пора вже збиратись.

— Куди, мамо?

— Піду, сину, землями; буду ходити поміж людей, годі мені тут сидіти!

— Що з вами сталося, мамо?

— А що ж сталось? Землі он кличуть! Чуєш?

— Земля порохнею сипле,— кажу я.

— Е, ні, сину, кличуть. Я піду, як собі знаєте.

Мама виходить із пасіки з високою палицею, з тихим святковим обличчям. Я проводжу її.

— То це ви навіки, мамо? Навіки розлучаємось?

— Може, й навіки, сину!

— Навіщо ми тут зустрілись, мамо? Невже ніколи не зустрінемось, не побачимось більше?

— Моє серце, сину, за муки мої розіллється на землі: як впізнаєш, то знатимеш, що то голос твоєї матері.

Вона вклонилась леваді й тоді пішла повагом по підгір'ю. Я кажу їй тихо:

— Мамо, невже це все? Невже ми тільки блискавки, тільки випадкові перехожі на цій землі?

Вона дивиться на мене глибоким пронизливим поглядом.

— Мамо, підемо разом. Я припаду до вашої порваної спідниці, й підемо разом.

— Ні, тобі тут зоставатись! — твердо, але тихо каже мама. На горі ми прощаємось. У мами впала одна сльоза, та вона

швидко зігнала її й пішла далі. Навкруги біліли пухкі шапки снігів, котився самітньо жовтий лист.

З лісу вийшов золотавий лис, перебіг на долину, зирнув на мене й зник.

На золотім тлі вечора мама йшла легкою, молодечою ходою. Швидко вона потонула в тумані. Тоді тумани заклубились, поп'ялися в ковтуни й посунули вгору. Мою душу обняла глибока радість.

Поблизу шелестіло стиха замерзле гілля. Ніби дзвонили замерзлі крапки та рясні інії.

А мені той дзвін впивався в груди.

Я кажу собі: радість мені сьогодні. Нема в мене більше своєї землі — вся земля моя..

1 2 3 4 5 6 7