Землі дзвонять

Івченко Михайло

Сторінка 2 з 7

1-і, бодай тебе, Прокопе, а мерщій женитися!

— Вередуєш усе!

— А чому ж мені не вередувати? Я ще хочу жити. Сестра повернулася гнучким станом, обплела руками голову і так, звившись угору, на хвилину застигла.

— Чи то ж я не знаю, яке мені життя буде? Хоч тепер візьму своє!

— Гляди, щоб не проґавила!

— Що мені! Хочеться, братіку, ще жити. І почути, як місяць горить уночі. Ось вип'ю до денця — тоді піду!

Вона говорила тихо й щиро, встромившись широкими зляканими очима в глибінь ранішніх туманів. За хвилину вона ніби схаменулась, втомно простягла руки, якийсь час постояла в задумі. Тоді кивнула головою й побігла до хати. Ніч швидко танула.

V

У суботу надвечір десь пробелемкав піп. Я попрямував був Д.О церкви, але пізніш звернув убік, сів під оградою й став дивитись на село.

Воно розляглось перед очима над трьома ярами, а далі йшли левади та лани. Над ними ліг порохнявий захід. В сонці вирізьбились кам'яні постаті вівчарів, густі рухливі плями овець. Десь хвилясто лягали кучеряві руна житів.

Із долини йшли лункі звуки обірваних голосів. Орачі вертали з поля, хтось кликав неслухняну свиню.

Хвилинами наставала велика тиша — червоніли ріллі, заніміли гаї й дерева.

У вечірнім поросі чую думку, що йде над селом, над цими землями: тисячоліття пройдуть над цими ярами! Помахом крила хтось навіяв спокій на ці землі — і вони понесуть його в далечінь віків.

На ставу заґерґотіли гуси, прилетівши з поля. З далеких ярів втомно вертає додому худоба.

Хай благословенні будуть тиша й спокій!

Тоді тихо вертаю додому.

VI

Ця історія сталась, мабуть, несподівано. Я не знаю, як почалась вона, тільки чув шамотіння на хаті. В ту саме пору маленька братова лялька голосно плакала в хатині. Але до неї ніхто не обзивавсь.

Я був пройнятий якоюсь думкою й непомітно для себе вийшов на леваду.

Та коли повертався звідти, з сіней чутно було страшенний крик.

— Нащо ти ватянку рвала, паскудо? — До когось присікувався менший брат, Павло.

— Та вона ж стара,— обзивалась невістка.

— Яке тобі діло?

— Чим же мені дитину зодягати, а хоч прикутати?

— То ти лізла красти?

— Я не крала. Я тільки з краю обірвала. В їх суперечку встряла мама:

— А лихо, лихо! Та чом же ти не попрохала?

— Уб'ю собаку, щоб і не воняла тут! — кричав брат. Я прислухався, вагаючись, куди мені йти.

В цю саме хвилю з луки поза хатою, захекавшись, біг старший брат Харитон. Швидко перескочив тин, влетів у сіни.

— А, собаче коліно, доки ви мучитимете?! Доки ви різатимете? !

Голос матері. Та цить, навіжений! Харитон. Мовчи, сучко стара, а то так і вмиєшся юшкою!

Павло. А ти не дуже! Чуєш? Геть відціль! Ти чого тут сидиш?

І Мати. Та вже ж осівся, коверзує собі! Коли вже зди-Шаємось!

і Харитон. Я ніколи відціль не вийду. Брешеш, падлюко, |аівидше подохнете всі!

Щ Мати. А бодай ти головою наложився!

І Харитон. Мовчи, сучко!

і Мати заголосила. Хтось важко тупотів.

І Біжу до сіней. Мати, схилившись, охопила голову руками

їй стогне. Брати, зціпившись, водяться по сінях.

Я не знаю, звідки мені приходить такий грізний голос, але ,я щосили кричу:

— Годі! Ви!

Вони обидва раптом опустили руки. Павло якось знизився, застогнав і вибіг із сіней. Харитон підняв подряпане, закривавлене обличчя й дивився люто на мене.

— Звірі ви, а не люди! Мало очей не видряпали один одному.

Харитон. Не дуже злякались.

Я. Ах, ти! Та коли ви, як звірі, тут, як я можу мовчати! Харитон. А ти що тут за суддя такий? Я (кричу). Мовчи ти мені! Чуєш?

Харитон. Багато таких найдеться! Поприїздить усяка приблуда й собі носа суне. Я. Мовчи мені!

Я замахуюсь палицею й біжу за братом, а він тікає в хатину.

— Та коли так, геть мені цю хвилю — йди куди хочеш. Щоб завтра й духу твого не було,— кричу я в хатині.

— Куди ж мені? Під тином погибати?

— Хоч і в болоті — мені байдуже! Годі вже! Чуєш?

— Ні, я звідси нікуди не піду,— тихо, але твердо відповідає брат.— Мені тут на цій землі сидіти.

— Так я вишвирну з кодлом твоїм.

— Брешеш!

В цю саме хвилю маленька лялька, розчервоніла, притиснулась до невістки, сховала рученята й, зляканими очима встромившись у мене, у дикий крик закричала:

— Мамо! Мамо!

Це був сливе нелюдський крик. Я поглянув ув очі ляльчині: вони поширились і божевільно дивились на мене.

— Мамо, мамо! Заховай мене, заховай! Ми раптом замовкли.

— Вона хвора! Вже третій день у неї жар,— винуватим голосом виправдувався брат.

— Чом же ти нічого не сказав? — докірливо зауважую.

— Хіба ж до того? Йому своє, а мені й без того сила клопоту.

— Я зовсім не хочу, щоб ти з хатини виходив,— тихо говорю, а сам виходжу геть.

Я ще довго ходжу по леваді; та голос ляль чин бренить мені погрозливим докором. Я стомлено думаю:

"Хто цьому маленькому отруїв життя? Хто йому зарані проклав не той шлях, що його ловлять маленькі рученята?"

У хатині в цю пору стиха блимав вогник, чиясь тінь перескакувала важкими зломами.

VII

Другого дня, в неділю, після одправи в церкві, приїхала сестра з своєю родиною.

Вона була так само струнка й уродлива, як і мати, та на обличчі їй лягли вже застарілі зморшки.

— Злидні справляємо, братіку,— сказала вона.— На роду нам написано — злидні справляти. Родимося з ними, помираємо в них. Я таки думаю: хто воно нам поклав таку кару? І перо йому не здригнулось, як він записував нашу долю.

— А ти б йому самогону зварила,— сказав Павло.— Тоді б він по-п'яному, може, й тобі непманську долю ставив. Я це одного бачив у місті! Так у нього, брат, шия, як оцей сволок. Якби ще одного — добрих волів мала б! їй-богу!

Сестра засміялась, та швидко й замовкла. Лише смутно в задумі кудись дивилась.

— А ти, братіку, як живеш? — заговорила до мене. Я. Так! Не знаю, що й сказати. Швидше — погано. Сестра. Постарів уже дуже, лисий став, зубів немає. Павло. То йому там за науку повибивали. Сестра. А я то думала. Хто найщасливіший у нашім

роді, як не ти. Боже! Колись ізнявся й полинув, як орел, шукати кращої долі. Та подивлюся було на карточку твою — такий ти ловкий та чистий! Та защемить тоді серце — і сама знялася б та полинула! А тепер воно виходить, нікому не судилося краще жити. Я тихо кажу їй:

— Це тому, сестро, що вп'ялися в землю. Як берестина по підгір'ю. Та як нас не сіпає, а ми цупко тримаємось.

— Бо земля нас годує, бо земля нас чарує.

До нас знову встряв Павло:

— А коли б вирватись од неї. Коли б злетіти й плюнути та сказати: ти думаєш, що щастиш нам, що нами керуєш? А ось ми тобі свої закони пропишемо! Що б тобі сталося?

— Цього ніколи в світі не буде, братіку! Бо вона тебе як павутинням обплутала й пестить. Ось я йду вчора лісом, а дубове листя під ногами шелестить, жолудь виблискує, пахне тобі ловко. Так мені, братіку, молодо стало. Ніколи ми не старіємо, думаю собі. А що тоді треба? Га?

— Може, й твоя правда! Якби заховатись, щоб ніхто не чіпав,— кажу я.

— Треба в роді кріпко жити! Рід — це все. З родом ніколи не загинеш! Рід, братіку,— це сама земля. Вона його благословила, і гріх його ламати. Отож і в пісні співається: "Ой вирву ж я з рожі квітку, та й пущу на воду; пливи, пливи, з рожі квітко, аж до мого роду".

— Може, й так,— тихо погоджуюсь.

— Я це така рада, що ми знову вкупці. За кілька років знову зійшлися. Та любо мені зараз, та тепло, що й сказати тобі не вмію. Спасибі, що ти до нас оце забився! Посидимо, погомонимо. Душа тоді розтане — розіллється теплим таким соком.

Після обіду сестра про щось шепотіла з матір'ю. Я чув голоси їхні.

Сестра питала:

— А чи не найдеться у вас, мамо, трохи полотна?

— А що тобі так треба, доню?

— Та на дітей ніяк не нашиюсь.

— А хіба взимку не наткала?

— Е, яке в мене ткання! Як сім'я велика, на всіх треба вправитись! Де вже там ткання?

— Нема й в мене, доню. А що є, то хіба собі трохи!..

— Ви все Лександрі та Лександрі!

— І, доню, кому казати! Адже ти взяла й корову, й телицю, Ще й кобилу дали! А що тій я дам, голубко!

Сестра лише важко зітхнула. Більш нічого вони, здається, не говорили до вечора.

Увечері зі сходу заволокло хмарами. Піднявся рвучкий вітер. Щодалі він зростав, і вже в темряві голосно шуміли верби.

Попід хатою хтось глухо затупав та швидко й стих.

Коли я вийшов на подвір'я, якась тінь довга й чудно зігнута Поп'ялась у світлі з вікна на шпиль і десь зникла між Деревами.

Я попрямував за нею. Вітер плутав мені чуба, м'яко й затишно шелестіла отава на луці.

Я пройшов кілька кроків і раптом став. В осичині на старому пеньку хтось сидів. Коливаючись, він щось приговорював:

— Ти нічого, нічого... Тут свіжий вітрець. Тобі легше буде.

— Що ти робиш, брате? — поспитав я.

— А, це ти? Хлопчикові погано,— глухо відповів Харитон.

— Що з ним сталось?

— Що з ним сталось? — байдуже повторив він.— Гарячка велика. Ось уже которий день. А це непритомний став був...

— То це ти на вітер? Іди швидше до хати.

— Там нічим дихати йому.

— Та тут же ти простудиш навіки.

Брат не слухав мене. Вітер голубив густі отави й білого чубчика хлопчикові. Розчервоніле обличчя важко сопіло. Брат, зігнувшись, тихо шепотів:

— Нічого, нічого. Ти ще видужаєш. Ми ще з тобою будемо нову хату будувати, правда?

Маленьке на хвилю розплющило очиці, з полегкістю зітхнуло й тоді знову почало хрипіти.

Брат помовчав, подивився навкруги розпачливими очима.

Та швидко за тим, притиснувши ляльку близько до грудей, тихо їй говорив:

— Ну-бо, диши! Так легше на груди буде. Тоді ти видужаєш. Ось побачиш, синку! Я тобі ковалів таких зроблю: червоних, зелених. І стукатимуть вони! Ти ось тільки видужай. Як ти думаєш — видужає він? — звернувся брат до мене.— Мені більш нічого й не треба: ні худоби, ні грунту, анічого. Ось побачиш. Адже ж він видужає, братіку?

— Іди швидше до хати,— кажу я.

— Я зараз піду. Ось зараз... зараз...

В цю саму хвилю підійшла до нас мама. Вона швидко наблизилась до Харитона й рішуче сказала:

— Ось неси його до хати.

— А тобі що тут треба?

— Мені, сину, болить. Болить мені, що ти так заплутався.

— Та яке тобі діло? Я можу його зараз покинути, втопити. Що тобі з того? Йди собі геть!

Харитон поволі одвернувся, ще ближче притиснув дитину й, хитаючись, пішов до хати, щось шепочучи над дитиною. Ми мовчки пішли слідом за ним.

В яру шуміли верби густим, затишно-рівним співом, і бадьоро гомоніли на горі дуби.

І А в хату з розірваних хмар визирнув місяць — тоді в світлі %ото встало погрозливо-величне море лісу.

1 2 3 4 5 6 7