Векша

Івченко Михайло

Сторінка 2 з 2

Ну, нічого, работай — пузо якось причепуримо!

Векша оселився в казармі. Він сподівався побачити чогось нового, але на стінах висів плакат з сіялкою Гельферіх і Саде й клаптик розбитої люстри.

Казарма була спільна для хлопців і дівчат. Звечора Векша збирався читати книжку або газету — якось він попрохав газет у конторі й приніс до казарми. Але вже о сьомій заходив доглядач і загадував гасити світло.

— Як же так, товаришу!—протестував Векша.— Нада ж просвіщаться, читать! Разві так полагається?

— А де я тобі візьму гасу?

— Так нада достать!

— Нада, нада! А де я тобі візьму? Ти знаєш, не виписують! У клуб іди, коли хочеш читать.

— А де ж клуб?

— Скоро одкриють...

— Та поки ж одкриють!

— Ну, підожди, не пропадеш!

Хлопці спали, як і раніш то водилось: укупі з дівчатами. До півночі вони хіхікали, жирували. А тоді, стулившись, обнявшись, засипали. Інколи траплялись дуже важкі сцени й дорікання. Коли одного разу запротестував Векша, його засміяли.

— Так постой! Как же ето! — говорив Векша.— Разві ето полагається? Разві так можна? Ну> коли ти хочеш, так женись там, як знаєш! А зачим знущатись з дівчини?

Але його вкрили гучним реготом.

Робітникам мусили давати добру страву, та замість цього варили куліш з червивим пшоном та старою олією.

Векша кілька разів підбивав робітників, та вони байдуже знизували плечима й мовчали.

Тоді він пішов до управителя сам.

— Ось що, товариш! — сказав він.

— А де ми з тобою свиней пасли, голубчику, що я тобі товариш?

Векша ніяково посміхався.

— Непорядки великі завелися,— хитав головою Векша.— Корма полагаються кращі, чому їх не дають? Нада, щоб світло було довше, щоб можна було й почитать, і поговорить про всякі штуки! А Ковгаль, як тільки повечеряють, зразу гасить світ. Ну й нащот женського полу — теж не полагається, щоб укупі.

Управитель голосно реготав.

— Нащо ж ми тоді, товариш-гражданін, воювали, свободу защищали? Хіба для того, щоб старий режим повернути?

Управитель поляскав по плечу Векшу.

— Ех, ти, Векша, Векша! Бути тобі харчкомом. Чом тебе не призначили за комісара?

— Та як же ж так? — не втихав Векша.

— Нічого, нічого. Поработай, брат, з голодним пузом! Надо восстанавлівать советское хазяйство!

Так і повернувся Векша ні з чим. Та йому_глибоко западала якась думка.

IV

На зимнього Миколи у селі був храм. Службовці господарства теж святкували.

То були переважно пани поляки, колишні службовці польських фольварків — пани коморні, пани рахівники, пани доглядачі, селекціонери й просто пани. Святкували всжладчину, свято влаштували у флігелі, де жив головний рахівничий.

Векша бачив: пан коморний звечора вивалив з комори добрий клунок цукру, за оселями верещала десь свиня, яку кололи к святу.

Свято розпочалось з полудня. Пан коморний приймав гостей, а пані одним оком помічала: у панни Зосі було вбрання кремове, шовкове, а в панни Ядвиги блакитне з блискучими камінчиками на поділках; у пана Стася штани в смужку, в пана Я ся — в кліточку.

— Прошу, прошу панство сюди заходити!

Векша з цікавості пішов з другим робітником і стиха зазирав в освітлені вікна.

Він довго тої ночі не міг заснути і все думав про все, що бачив, і ніяк не міг зрозуміти: чому то так пішло?

Він пригадував собі, як одного разу він кинувся з кількома товаришами на долину, де густо лягали набої. Тоді його серце лячно замирало і все ж десь раділо — хтось уклониться його смерті й подякує за краще життя.

V

Швидко на господарстві сталась невеличка подія: звільнили кількох штатних робітників, за що й чому саме це зробили — ніхто не міг сказати.

Але пізніш дізнались, що їх звільнено через Федорку, упра-вителеву покоївку. 4

Федорка ловка й моторна дівчина. Вона начебто й з хлопцями жартує, а потім за все розповідає управителеві. А той слухається й по її словах робить.

Векша розпалився. Він зразу хотів іти й вивести все на чисту, та швидко отямився.

— Ето ще не факт. Нада непремінно вдостовіриться. Потому, як ошибка вийде, нехарашо буде. Іменно, нехарашо.

Одного вечора він намірився пізненько з гуртом хлопців піти, як управитель ляже спати.

Вони підвели так, що перехватили швидку пошту і мусили з нею піти вночі, буцімто кучер щойно привіз з міста і повинен негайно вручити.

Векша вкупі " двома іншими хлопцями просиділи допізна в казармі, а тоді пішли до управителя. Вони постукались до куховарні, де їм нешвидко одчинили. В куховарні вони який час топтались, пильно оглядаючи всі закутки, Федорки вони ніде не запримітили, й тоді вирішили йти до управителя. Вони рішуче постукались до кімнати.

— Якому там чортові треба? Хто там? — сердито поспитав управитель.

— Пошта з города,— рішуче відповів Векша.

— Поклади на завтра!

— Нельзя, веліли самолично зразу вручить!

Тоді управитель одчинив з грюкотом двері. Хлопці зостались на місці, а Векша увійшов до кімнати.

Управитель був у одній сорочці, але в штанях і чоботях. В кімнаті було парко. Зі столу щось спокійно прибирала Федорка.

— І ніколи ти не зробиш, як я тобі загадаю! — визвірився на неї управитель.— Кажу ж тобі: воду неодмінно на ніч став.

— Та я забула.

Векша уважно оглядав їх обох.

— А то ось Векша скаже, що ти в мене ночувала,— жартуючи додав управитель.

— Ото й видумаєте.

— Бліх тільки напустиш мені!

Управитель захіхікав. Федорка вийшла з кімнати.

— Отаке дурне зілля! Хай воно сказиться! Хі-хі-хі! — сміявся управитель.— А ти, Векшо, справний! Ну, давай сюди, що ти там привіз!

Векша подав пошту, а сам стояв, у нестямі розводячи руками. Він сподівався побачити щось іншого, але те, що він застав, швидше збентежило, аніж у чомусь упевнило. Він,-похнюпивши голову, швидко вийшов з кімнати й розповів про все хлопцям.

Проте другого дня вони вирядили одного посланця до міста розказати про все профспілці.

За кілька день приїхав член комітету, кривий утленький добродій з гостренькою бородою та чванливим обличчям. Він ходив по казармах, до всього уважно приглядався, про все розпитував робітників і все записував у маленьку книжечку. Зустрівши управителя, він почав прилюдно дорікати йому.

— Іди ти к чорту! Мені он ніколи, а ви єрунду всяку городите!

— Ти що ж тут, лобуряко, дівчат портиш?

І член комітету голосно ляснув рукою по спині управителя. Обидва вони пішли з казарми, весело сміючись, а член комітету кумедно при цьому підстрибував. Другого дня член комітету виїхав, заспокоївши робітників різними обіцянками, і все пішло знову по-старому.

VI

Приїхав культурник читати лекції. Був він русявий, обличчя жовте, попід носом потикалась ріденька, рижувата щетинка.

Читав він про історію землі та про зорі; читав довго й нудно, й багато робітників до кінця лекції встигало добре подрімати. Зо всіма поводився лагідно й чемно, а Векші цілком подобався:

— Оце так чоловік! Іменно таких нам і нада!

За кілька день культурник од'їздив додому, й Векша заохотився його одвезти.

Дорога була далека — їхати важко. На шляху стояли глибокі, застиглі калюжі. Зі сходу дув сердитий вітер. Векша студив руки, тулився в стареньку шинельку й стьобав коней. Але час від часу він обертався й починав довгі балачки про теперішній лад.

Він за все докладно розпитував, розповідав власні пригоди, і культурник знехотя відповідав йому.

— А як нащот Совєцькой власті ви думаєте?

— Та що ж? Воно власть, як власть...— відповідав культурник.— Тільки, конечно...

— Ви хіба не вірите?

— Нельзя сказать, щоб не вірив, тільки так...'

Векша скоса поглянув на нього й голосно засміявся. Цього разу він, здається, все зрозумів.

— Ви тільки, товаришу, швидше, швидше. Підстьобуйте конячок потроху.

— Нічого, поспіємо,— розважливо говорив Векша.

— Де там поспіємо, голубчику! Тут таке діло, щоб на базар на завтра. Кажуть, плічка завтра дешеві будуть! На святки треба купить.

Далі їхали мовчки, кожен думаючи про своє.

Ночували знову в тітки. Тітка так само лагідно й привітливо приймала, шанувала білими галушками, самогонкою, поклала обох на солому спати, а сама ще довго гомоніла.

У тітки ще звечора сиділи якісь здорові парубки, жартували з дівкою, що пряла пряжу, та й "тьотю" злегка зачіпали. А коли полягали спати, Векша чув на полу голос тітчиного чоловіка:

— Ти будеш довго мені жирувати з хлопцями? Знаю, я все знаю, що ти робиш! Ти думаєш, не бачу? Брешеш! Як кобила ржала, коли обнімав!

Та "тьотя" швидко зашепотіла, й чоловік стих.

Виїхали вдосвіта рано, культурник поспішав на базар.

Було темно й сіро. Надворі стояв густий туман. Під колесами бовтали калюжі. За який час десь заманячіли вогоньки міста.

І раптом сталась несподівана річ.

Віз ускочив поміж кригою в вузенькі колії й застряв. Спочатку коні сіпали, а далі рішуче стали, скільки не бив їх Векша.

У Векші черевики були порвані, підошви підв'язані мотузками.

Він подивився на них і сумно захитав головою. А далі звернувся до культурника:

— А чи не могли б ви, товаришу, як-небудь пособить?

— Що саме?

— Та треба вилізти та піддержати воза.

— О, ні, цього ніяк не можу! Промочу ноги, застуджусь! А чому б вам цього не зробити!

Тоді Векша поволі підняв ногу й показав черевика.

— Хм! Ото біда! Ну, то як знаєте, товаришу, а виїхать треба. Та й на базар щоб не спізниться.

Тоді Векша зіскочив на горбок, хвилину постояв, а далі махнув рукою й пішов.

Трохи пізніш він заскочив до хати на хуторі, постукав, щось сказав і пішов.

А культурник сидів на возі й чекав.

У груди Векші студив вогкий вітер, поли шинелі тріпотіли. Але Векша йшов швидко, розмахуючи рукою.

Вогні міста, чимдалі яскравіш, вставали з туману.

Векша вже думав: він неодмінно вступить на завод. Там гурт робітників, там можна жити дружно й весело!

І Векша посміхався цій думці.

Інколи він піднімав голову, витягував губи й, здавалось, гострим лицем нюхав повітря.

Лютий, 1924 м. Київ

1 2