Легкий хліб

Михайло Івченко

Сторінка 3 з 4

Діти в панських розкошах бавилися. І дідові щомісяця й гроші, й харчі, й одіж надсилав. Кинув тоді дід і службу свою — пішов на покій. Гуляв з попами, грав з ними в хвильку, а в церкві любив поспівати на клиросі.

Один син пішов на Сибір, знайшов добрі землі і жив широко, товсте пузо нажив собі! А менший син Костя пішов чиновником — десь в акцизі був, до чинів високих доскочив.

Тільки один Микола зостався на дідовій землі — цілий вік довбався на ній. А проте й він не кидав мрій про легкий хліб. А як пішло? Хто міг сподіватись? Захворів Гаврюша на сухоти та й помер, і діти почахли, один за одним... Ходили останні дні обідрані, голі... Билася жінка, билася, та й сама пішла услід за Гаврюшею. А за нею й діти. Забили сина в Сибіру каторжани, що блукали в лісах сибірських, і все добро пішло на поталу. А чиновник від чогось повісився. І що й то приневолило на це, хтозна. Добивався дід, їздив у губернію, у всіх розпитував. Так ніхто нічого й не сказав. Начебто якась хвороба була в нього.

Пережив усіх дід. Он ціла низка могил на леваді, з хрестами й хрестиками. Померла стара його дружина Марина. Ходила в м'яких ботинках і носила кофту й спідницю з синього колінкору з білим ластовинням. Була пані й любила клопотатись з курми, що приносили дядьки за послуги дідові. Ось онуки, маленькі діти Миколині. Зостався лише сам Микола, як старий дуб. Діти пішли на поталу. І здається дідові Опанасію, що йому сором-таки, справді сором жити. Люди молоді,— жити б тільки та Бога хвалить, усі пішли на той світ, а його старого тут залишили. Навіщо, спитати б їх? Хтозна! Хто може знати долю людини?

Кілька разів підсипає дід тютюну в люльку й помаленьку додибує додому. А там довго ще вештається — сухі і білі губи шепочуть якісь слова — то дід розмовляє з своїми думками. А вони розходилися й довго, як мухи, не дають дідові заснути.

///

Микола кілька разів гостював у своїх братів, їв там і смакував добрі страви панські, кофій пив там, добрі вина куштував. А повертаючись додому, усім куріпчанам з захопленням розказував про це, голосно плямкаючи губами, наче й тепер почував добрий смак цих страв. Усе життя домагався, щоб завести і в себе такі страви. Але скільки не крутився, скільки не копався в землі, усе виходило якось так, що достатків на них не хватало. Та й жінка, окрім кислого борщу, нічого не вміла до пуття зварити. От і живи так!

Але в свято, коли Микола міг попоїсти борщу з м'ясом та ще й смачної локшини, на нього находив добрий настрій, і, спочиваючи після обіду, він любив помріяти, міркуючи про це вголос:

— Да-а. Ніколи з тебе, Палажко, не буде путньої жінки. Кандьору якогось наготовиш та й думаєш, що це добра страва. Да-а. А от якби ти попробувала доброї їжі, ти б тоді знала, як пани живуть. Да-а, брат, якби оце налисник та ще й у сметані. Слинка, суки, котиться сама. Папушники такі, розсуки, що вкусиш, а він сам розтає, як сахар, в роті.

Палажка на нього нападала, і він втихав, але ще довго мріяв, голосно зітхаючи, згадуючи ласощі.

Чому, власне, він повинен їсти мужичу страву? Чому Гаврюша й Костя їли налисники? Чому дід живе панком, їсть білий хліб, п'є щодня чай з молоком? Ну, хай, скажем, раніш, коли Гаврюша допомагав, ну а тепер? Тепер він, Микола, сам робить, як катюга, ніхто йому не помагає, а дід їсть усе ла-сеньке, тоді як він, Микола, сьорбає один кислий борщ.

Довго думав над цим Микола й порішив не дати дідові молока до чаю. Зразу хотів не дати й чаю, та згадав, що чай у діда свій, і цукор свій, тільки вугілля й вода його, Миколи. Однаково з діда мало толку в господарстві. Нічого не робить, тільки даром хліб їсть.

Дід любив, прокинувшись зранку і вмившись, крикнути Палажці:

— А що, дочко, бика подоїла? Ну, давай молока.

Але якось одного разу, коли він прокинувся й почав кричати, йому ніхто не відповів.

Він здивувався, одчинив двері в хату. Палажка вешталась коло печі.

— Ну, що, дочко, молочко готове? —запитав він.

— Молока немає, тату,— сердито відповіла Палажка.

— От тобі й на! Хіба бик брикався, чи що?

— Нам і самим нічого їсти, а тут ще й вам щодня. Де його набрати? Та й доки воно буде? — зарепетувала Палажка.

В хату увійшов Микола.

— Чи чуєш, сину, що Палажка каже? Я думав, що бик перекинув, а то Палажка так брикається, от тобі й на!

— А я, тату, те ж саме скажу,— грубо закричав Микола.— Ви одні п'єте й молочко, і страву ласеньку, а ми не знаєм, що й до хліба взяти. Більше так не буде. Мало нам молока, нехай і вам не буде, як знаєте. Роблю, роблю, а їсти нічого, а ви гуляєте та в карти з попом, а все щоб вам ласеньке.

— Так я ж старий чоловік, слабий, сукин ти сину! А землю чию ж ти обробляєш? Що ж би ти робив, якби тобі землі не дав? На чім би ти хліб їв?

— Е-е, що земля, тату? Хіба таки за вік не заробив її? А що толку з неї? Роби й на вас, і на себе. Усе одно ніякого з вас толку немає...

Покивав дід головою та й пішов до себе в хатину. "Що за лиха година? — клопотався він.— Наче навмисне хочуть тебе вижити. То тютюну по весні не посадила Палажка, то молока не дають. А то, гляди, ще й чаю не будуть готувати. Чи не було б тобі добра, ще й виженуть. Ні, таки треба йти звідціль. Піду в монастир,— хай собі живуть як знають".

Дід довго топтався по хатині, перекладав свої речі, кілька разів чистив піджака й чобітки, навіть, коли настав вечір, не пішов до попа Серафима запустити в хвильку.

А як тільки полягали всі спати, дід зав'язав в білу хустку деякі речі, надяг білого піджака, перехрестився до темної запорошеної божниці й тихенько вийшов з хатини. Зайшов зразу до могилок і, впавши на коліна, довго шептав молитви.

Чому саме такий невдалий рід у нього? Чому всі пішли на поталу? Ось онука Ганна, дочка Миколина. Здорова й красива дівка. Боже, як пишалися всі нею!

"За князя оддам тебе",— жартуючи, казав дід. А Ганна не вбереглась. Породила дитину та й задушила під стогом соломи. А з сорому й сама повісилась.

А ось Петрусь, теж Миколин син. Тішив як усіх, на жарти всякі майстер був. А підріс, пішов шукати легкого хліба. Найнявся в контору до пана писарчуком. Сидів там, люди хвалили. А потім переманили його в волость, давали там цілих три карбованці на місяць. Повертався колись під свято додому. Хуртовина стояла страшенна. Занесло снігом серед поля. Знайшли через кілька день. Під стіжком лежав підв'язаний мотузочком, в тоненькій сукняній свитці. А обличчя ясне й усміхається. Тільки дві сльози на очах.

— Хліба легкого, синок, шукав, та й дошукався,— шепче ДІД.

І всі шукали легкого хліба, і всі прагнули його та й знайшли. Кинули землю рідну, та й помстилась вона за себе. Одцурались від неї, образили її, а вона скарала...

А мо', й гріхи чиї? Мо', й його, дідові, гріхи за все? І за те, що дітей штовхав на легкий хліб, що й сам ним жив. Випоров колись, як був урядником, одного селянина так, що той і захворів. А потім селянин виявився невинним. І здавалось, що то він мстить, жорстоко, увесь вік, мстить за себе дідові Опанасію.

А думки пливуть клубочками й давлять діда. І в перший раз, кинувши жарти, дід щиро заплакав і почував в цьому теплу насолоду. Може, тут духи його рідних найближче зрозуміють його, бо й сам він однією ногою ступає в могилу...

Місяць вискочив із-за густої сітки дерев, а дід востаннє поклонився могилам і пішов у поле. А місячні промені снували молочно-зелені серпанки, і в мороці їх колихались мрійно-задумливі дерева, слали бліді тремтячі тіні. Пробігав тихий таємничий вітерець, шепотів щось листям, трусив роси й тікав у жита.

Житами плили хвилі туманів. А з них виходили пахучі, спокійно-задумливі шелести.

І здається дідові, що віковічно він злився з ними, кров'ю й потом дідів-прадідів, старих козаків-хліборобів злився він з ними, і тому легкі й радісні ці хліба, як мрії людські, в муках зношені.

"А в монастирі зразу,— думав дід,—тихо й благодатно. Кожного дня вранці й увечері сходити до церкви, поспівати на клиросі. А там гарячого чайку та й на спокій. Садки у них, та лагідно, та гарно так. Вийшов у садок, сів за столиком, студиш чайок собі, а тут тобі холодок, пташки співають.

Боже, як ловко, яка краса твоя Господня! Аж сльози підступають. От ти лихо!"

Куріпчанські лани кінчались коло хреста. А далі йшли ріллі зораної толоки другого села.

Дідові схотілося спочити, а до того ж покурити люльку. Сів він під самим житом, скинув картуза, обдивився навколо й почав шукати люльки. Поліз в одну і в другу кишеню, обшукав усі кишені. Люльки немає.

— Ти, розсукиного сина! Невже це я забув? А так і є. Забув дома, як збирався в монастир.

А курить страшенно хочеться дідові. Наче хтось попав за самого пупа, та й тягне, й тягне його. Аж витерпіти не можна.

Він став і якийсь час завагався. Направився було йти далі, та згадав, що можна буде взяти люльку і знову йти в монастир.

— А як же ж там з нею бути?

Вирішив було повертатись додому. Але потім знову спинився й пішов назад, нарешті став і довго над чимсь думав.

— Е-е, стара собако, нічого тобі рипаться, сиди як сидів в ріднім гнізді та й жди смерті! Нічого соваться!..— сумно сказав під кінець, надів картуза та й пішов додому. І що більше наближався, тим ясніш в сірім ранку випливали курпічанські оселі, сумні й обідрані.

Дома ще всі спали, і ніхто не запримітив, як повернувся ДІД.

А другого дня, коли тіні від берез перелізли до левади, дід Опанасій надів білого парусинового піджака, взяв палицю грушеву і, плямкаючи люлькою, потюпав до попа Серафима

Ідучи повз один двір, він звернувся до молодиці, що вийшла з хліва:

— Ну, що, Усте, подоїла вже бика? Чом же ти не принесла молока мені сьогодні?

— Таке й видумаєте, дідусю. Де ж у мене бик? — жартуючи відповіла молодиця.

— От ти, лиха година, ну хоч, мо кабана подоїла?

— Ха-ха-ха! Хай вам, діду, таке й скажете.

— Ні, ти таки скупа, Усте, я бачу. їй-богу, скупа,— і поплівся собі далі.

Піп Серафим ходив на дворищі і чомусь стогнав.

— Що з вами, о. Серафиме? — спитав дід Опанасій.

— Надо полагать, голубчику, вздутіє желудка проізошло. Чогось недоброго попробував, і сода не помагає,— жалівся піп Серафим.

Дід Опанасій тільки похитав головою, і вони обидва мовчки почали ходити, чекаючи двох інших партнерів на хвильку. Тільки піп Серафим голосно стогнав і гладив свого живота.

//V/// 1918 р.

с.

1 2 3 4