В бур'янах

Васильченко Степан

Сторінка 8 з 9

Іде, плаче:

"Що мені тепер робити на світі? До кого звернутися за порадою? Піду топитись!" — Глянув навкруги: жаль світу ясного... — "Буду хоч як жити, аби жити. Сонце всім світить рівно".

І пішло Тарасове життя без пуття, без шляху битого... Найнявся пасти вівці. Сам сяде з книжкою в рові, а вівці — в спаш. Довідались, прогнали. Прочув про це дядько, кличе хлопця до себе: іди, будемо коло землі хазяйнувати. — Воли стоять у плузі, а погонич — у бур'яні хату кривобоку малює. Смоки з булиги вирізує...

— Ні, не буде й хлібороба з тебе. І хлопець ніби не дурний, тільки, мабуть, на свою стежку не втрапить. Ну, спробуємо ще стельмахувати!

Велять одно робити, а він сів малювати хату, співає. Не вийшло з Тараса і стельмаха.

— Ні, коли ледащо зародиться, то так ледащом і зостанеться. — Почали всі, як один: ледащо та й ледащо. Ото нехай би сидів у школі та й усе.

Тільки ніяк Тарасові було вже вертатись до школи. Колись Шевченко зайшов у церков, щоб хоч здалеку побачити Оксану. Бугорський саме вичитував псалми, хижо раз по раз оглядаючи церков. Коли побачив свого "раба", на мить мов удавився, блиснув очима, посварився із рукава кулаком і знову заторохтів.

— Ні, в школу нема повороту. Радять знову, — іди, он піп наймита шукає, це якраз для тебе служба, піп такого й шукає: або дурного, або калікуватого, або ледачого — аби дешевого.

Думає Тарас: "Ну що ж, ледащові хочеться теж жити в світі", — і пішов до попа за кухонного попихача.

— Тарасе, винеси свиням! Тарасе, посип курям! Тарасе, води принеси! Та швидше повертайся! У, ледащо! — гуп у спину. Пішов Тарас, похилившись. "Нехай! Так і треба ледащові". Попершу було, як стане дуже важко, Тарас почне згадувати Оксану. Сяде десь у куточку, заплющивши очі, пригадує... Полегшає. Показатись десь їй на очі — соромився. "Наобіщав усячини, а сам пішов до попа в наймити". Далі перестав згадувати: не вартий я того, щоб про неї згадувати. Краще забуду.

Аж раз увечері іде через міст і чує за спиною:

— А зажди, Тарасе, я щось скажу тобі! Озирнувся — вона, виросла, струнка, як очеретина, очі ще чорніші стали, а з-під хустки вибиваються кучері. Серце забилось, рвуться і сміх, і плач, на очах сльози... Стоїть, дивиться на нього, а в очах і жалощі, і сміх, і радість.

— Ну, як же твоя, Тарасе, мальована хата? Я дожидаю. Вже, мабуть, забув і думать, — засміялась. Так і згорів Тарас, як на огні. Не втерпіла:

— Та ти в цій свиті, як довгопола Марина.

Затулився рукавом, далі од неї.

— Тарасе, Тарасе, я ж у жарт. Я ж, їй-богу, не хотіла, Тарасе, зажди, щось скажу...

Тарас бігом, у вуличку, зник... Приходить додому, плакать йому хочеться... Хвастун! Попихач попівський! А ще до Оксани... Змалюю хату... Теж маляр найшовся! Взяв свою скриньку під лавою, вийняв свої малюнки. Давно вже, як не бачив їх... І раптом така взяла туга, така жага малювати, що аж руки затремтіли. Здавалося, що він оживе, одужає, як почне малювати, переміниться... Знову забилося серце:

"А спробую ще раз". Чув він багато гарного за хлипнівського маляра: "Піду до нього! Піду, впаду в ноги, буду прохати, буду благати: вивчіть мене на маляра, хоч абиякого, хоч поганенького, аби тільки на маляра, — а я вам вік того не забуду". Вирішив, аж повеселів, поживішав. Другого дня й пішов, ніч не спавши.

Подивився хлипнівський маляр на Тарасові малюнки, подивився на Тараса та й каже: "Еге-ге, козаче! Та з тебе буде маляр, та ще й путній маляр". Тарас і ушам своїм не вірить. "А тарасівський дяк он каже, що нічого з мене не вийде". — "А він звідки знає?" — "По долоні побачив". — "Плюнь ти тому дякові межи очі. Оставайся на кілька днів у мене на спробу, а тоді скажу останнє слово".

Побув Тарас на спробі у маляра в Хлипнівці два тижні. Маляр йому й каже знову:

— Як казав раніш, так і тепер скажу: будеш пильнувати, будеш учитись, буде діло — маляр з тебе родимий буде. За учня я тебе обіщав прийняти і прийму, тільки спершу зроби ти от що: сам ти кріпацький син, хлопець уже чималий. Щоб не було часом од панів нарікання, що я, не спитавши, беру в науку до себе їхніх кріпаків, сходи ти спершу про всякий случай у Вільшану до управителя, хай дасть записку на дозвіл.

Не чув на себе лиха Тарас, — біг до Вільшани, землі не чуючи під собою. Радий, щасливий, тільки сніг рипів під ногами щось веселе. Слухає, а воно: "Маляр і маляр". По дорозі забіг ночувати у Кирилівку. Були зимові свята. Сніг. Мороз. Висипали вечірні на небі зорі. В селі повно рипу, щебету, гомону, галасу. Думав: "Може, як буду іти мимо Оксани, спинитися, гукнути Оксану та сказати їй? Ні, хай як дадуть у конторі записку". Крім того, хлопцеві не хотілось показати знову себе Оксані у цій довжелезній свиті. Як піп у рясі. "Буду вертатись із Вільшани, зайду до Катрі — полагодимо свиту, підріжемо рукава, поли, позалатує дірки, що миші прогризли, то й можна буде надіти. Надіну ту сорочку з вишиваним коміром, що той раз покинув у неї, то й зовсім буде добре... А сьогодні краще не попадатись їй на очі". Щоб часом випадково не зустрінутись коло її двору, пішов іншою улицею.

Хоч було темно, Тараса впізнали по старій батьковій свиті, що теліпалась мало не по п'ятах.

— А, отче Тарасе? Пане піддячий! Іди до нас, Тарасе! — гукали часом з-під хат хлопці. Його в селі жаліли й любили.

Коло церкви сміх, галас. Менші й більші діти з усього кутка спускалися з гори великими саньми. Повно їх там, як натоптано. Хтось впізнав Тараса:

— Гляньте, "довгопола Марина" знову в селі з'явилась! Тарасе, де це ти був і досі, що тебе в селі не було видно? Що, вже книші попівські покинув та латаний кожух? — Хоч часом і сміялись із Тараса, проте жаліли його і любили.

— Коли вже ти скинеш завалящу свиту? Знову надів. Чого скинув попів кожух?

Тарас не ображався на сміх і на жарт одповідав жартом:

— Щось мені ті книші завадили, а кожух — роздивився — не на мене шитий...

— Ну, вже як і ця свита на тебе шита, то бодай уже тому кравцеві й очі повилазили! Регоче гурт, сміється Тарас.

— Ех! Та нехай же і той сирота у драній свиті раз спуститься з гори! — гукає він і, збивши на потилицю драну шапку, з розгону, на бігу, гуцає в саму гущу саней, падає горілиць на чиїсь коліна, на руки, на ноги...

Вереск, метушня, цілий рій блискучий навкруги очей, а між ними чиїсь засяяли, як зорі... Чиї це? "Оксана!" — впізнав Тарас, і все в голові завертілось. Що воно? Сани, здавалось, шуміли й свистіли на одному місці, на одному ж місці гуцалі зорі, заморгали, залупали, а на сани знизу мчали чиїсь ворота з кучерявою вербою... Так біжать-біжать, поки ворота стукнулись об сани і стали.

— Приїхали! — хтось гукає, і всі починають вилазити з саней. Став на ноги Тарас, аж ноги чогось дрижать... Перед очима — гора, церковця геть-геть одбігла на гору, а над нею десь високо-високо зірок-зірок у темному небі, як золотого маку... Хтось рідний, радісний стоїть перед ним, удруге вже питає про щось — зразу не збагне, тільки одчуває, як радісно серце забилося. Сіпає його за рукав: — Чуєш чи ні? — Кидається, як зі сну. Перед ним — Оксана. Струнка, в новій свиті, в червоній хустці, аж дух забило. Ніколи ще такого не бачив.

— Що таке?

— Питаю: де це ти був, що не було видно тебе в селі?

— А ти б то скучала? — дивиться пильно. Густо почервоніла.

— А хіба ж ні! Я думала, що ти розсердився отоді та й змандрував із села. Де ти, питаю, був оце?

— Тепер я у Хлипнівці. Учуся на маляра.

— Таки на маляра?! — і очі в неї засяяли. Тарас нашвидку розповів, що затримка тільки за дозволом од управителя. Завтра зранку він піде у Вільшану. Оксана хотіла іще щось спитати. Гукнули звозити сани нагору.

— Ну, я ще тебе завтра побачу! — стиха кинула вона і почервоніла. Тарасові теж у лице вдарило жаром. Стиха:

— А де?

Трохи вернулась, щоб другим не було чути:

— У вербах, на ставу, — одними губами, і побігла вгору доганяти сани.

— На добраніч! — гукає він до гурту.

— До завтрього! — одгукується за гурт Оксана. Тараса понесло високо понад землею, і тільки десь унизу самі собі рипіли на снігу чоботи, приграючи і приспівуючи: "Маляр, Оксаночко, зірочко вечірняя... ясная", — без сорому. Завтра! А сам Тарас, спотикаючись на довгі поли, думав: "Нехай я й сирота, нехай і в драній свиті, а ж таки щасливий, трясця його мамі".

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Як прощались, думали — на час, сироті й щастя, що стрітися раз. А вийшло так: тільки вони й бачили одно одного довіку. Не на день, не на рік, а навік...

Не почуваючи ніякого на себе лиха, другого ж дня пішов у Ольшану... Оксана не виходила з голови: мріяв, що скаже увечері. "Що вона чула про мене?" Побачив здалеку високі палати. Забилось серце, мов щось почуло на себе...

Ох, палати, палати... Бодай ви уже й терном були позаростали!

Панська контора. Управитель пана, бита собака, послухав хлопцевої мови, подивився на нього та й промовив на Шевченкове прохання:

— Не оддамо ми тебе маляру, бо нам самим таких треба.

— Нащо ж я вам?

— Оддамо тебе в кухню до кухаря.

— А як я хочу в маляри?

Засміявся управитель, засміявся писар і всі, хто був у конторі. Видно, що ще не учений.

— Забув, що кріпак.

Управитель, пересміявшись:

— Ось як нагодуємо ми тебе кашею, то будеш дякувати й за кухаря.

Раптом одчув Тарас, що він — зв'язаний, і не зараз, а давно вже. Спробував борсатись — аж на ньому залізні ланцюги. Пригадались йому батько, мати, сумні розмови про панщину, про різки, про те, як на собак людей міняють, в карти програють розмови не дуже вражали хлопця — хотілось радощів, і він одганявсь од них, як од мух. Тепер лягли бони на нього всією страшною своєю вагою. Раб... невільник, довічний попихач. Не минеш того, не викрутишся. Сонце йому отьмарилось і світ потемнів, почорніло якось село, небо синє — і те помарніло... Прощай, малярство, Оксана, все... Одчув, як ніби наросла на ньому якась твариняча шкура. Стрепенувся, і в грудях забилось, в голові замутило. Коли так... Тарас чув, що багато панських людей то там, то там не видержували панщини і накладали на себе руки. Тільки дарма він рівняв їх до себе. Коли він прибіг до глибокого ставу і став над ополонкою, ноги в нього затремтіли, і якась невідома сила, здалося — Оксана, так турнула його од ополонки, що він летів від неї необзір, аж спотикався.

3 4 5 6 7 8 9