Аве, "Крайслер"!

Андрухович Юрій

Я навіть бачу, як після цілоденного виснажливого копання останньої ями старий бездомний птах довго миється в пахучій воді, одягається в останню сорочку, востаннє молиться і потім лягає в ліжко, немов у човен, що понесе його до іншого берега буття. Він лягає у смерть, щоб уже не прокидатися, він нікому не скаже вже ані слова. Ні, навпаки, — він лягає, щоб навіки прокинутись і нарешті почати розмову з нами.

ABE, "КРАЙСЛЕР"!

(Пояснення очевидного)

"Особи з яскраво вираженими ознаками

дебілізму до розваги не допускаються".

Напис на запрошенні.

1.

Минає вже дев'ятий рік від того часу, коли Ірванець раз і назавжди з'ясував для себе, що жодне з моїх очей не є скляним. Це сталося в Ірпені, взимку, навколо лежали високі сніги, це був єдиний у моєму житті (і один із незліченних — в Ірванцевому) семінар для молодих. Ми стояли в сутінках посеред якоїсь алейки, і Сашко плів усілякі небилиці про своє тяжке дитинство, в якому, мовляв, не було нічого світлого, крім піонерських таборів і мастурбації. Тіні поетів минулого і кагебістів прийдешнього нечутно пропливали повз нас, прислухаючись до кожного Сашкового схлипу...

Минає вже десятий рік від того часу, коли шахтарський поет Віктор Неборак надіслав мені до війська свого першого листа не зовсім правильною українською мовою. Лист, як і все інше в Неборака, був шанобливо-зухвалий, тобто ввічливо-нечемний, автор його звертався до мене на "ви", але наголошував на власній значущості вже з першого рядка: "Добрий день, Юрію! Пише до вас Віктор Неборак — власною персоною". Оце "власною персоною" зробило мене, на той час сержанта совєтської армії, майже щасливим...

Минає вже вічність від того часу, коли ми зійшлися втрьох і було вимовлене фатальне й сакральне, універсальне і карнавальне — Бу-Ба-Бу...

Чого нам хотілося? Що намагались ми осягнути цією неписаною угодою на трьох? Відповісти стає все тяжче. Деякі акценти й нюанси вже просто забуто, давно скинуто двадцятип'ятирічну шкіру, в якій ми красувалися по всіх перехрестях Львова ~ самовпевнені і не відомі нікому, за винятком певного кола найближчих друзів, яке, щоправда, і тоді вже нараховувало з півсотні всіляких монстрів.

І все ж — чого нам хотілося?

Здається, що спершу то була не стільки естетика, скільки спосіб виживання. Або естетика як спосіб виживання. Чи навпаки. Іншими словами — спроба бути максимально вільними у загалом невільній ситуації. Триматися поруч, відчувати лікоть, як серцебиття.

Але що за банальщина поперла з мене? Який там лікоть! Ми просто любили читати вірші один одному, і не тільки один одному — варто було нам із Ірванцем на день-другий заскочити до Львова (чи то пак "в містечко Париж"), як за нами трьома вив'язувався довжелезний хвіст щонайменше із п'ятнадцяти суб'єктів, серед яких переважали люди дотепні й великодушні (з-поміж них я завше пам'ятатиму етнічних німців Кауфмана і Коха). Проте траплялося й деяке нав'язливе бидло. Мова, однак, не про нього.

Мансарди і пивниці були нашими. І майстерні були нашими. І самвидав, і Антонич, і Калинець, яких я, до речі, саме тоді якось побачив разом, удвох, — це сталося 7 липня 1987 року, коли відзначалося 50-ліття Антоничевої смерті. Майбутніх біографів відсилаю до Неборакового вірша "Янівський цвинтар", вміщеного у збірці "Літаюча голова".

А ще нашими були вино і пиво, коньяк і кава та деякі інші об'єкти, від яких шумить у голові.

Нашим був час. Він сприяв. Ще ніколи ніхто з поетів не мав такого сприятливого часу. Свободи зовнішньої ставало все більше, ми відкривали в собі все більші ресурси свободи внутрішньої. У вісімдесят п'ятому році Ірванець не міг би ще безкарно показати свій голий зад зі сцени Львівської опери — та його просто не впустили б туди! Але в дев'яностому він уже запросто зробив це і навіть викликав бурю оплесків.

Демократизувалася мова української поезії, мужнів її словник. Вимальовувалися перші "перса", за ними вже виднілися "дупи" і "курви". Ось-ось мав виринути перший "прутень", а далі вже й просто — "рускій мат". Зараз, коли цього добра на кожному кроці, ми іноді чуємо свою провину. Що ж, апостоли завжди перебріхують вчителів, Свобода дісталась їм майже задурно — вочевидь, це щось на зразок кисневого отруєння.

Мова, однак, не про них, а про те, що нас усе-таки об'єднало. Це не в останню чергу було місто. І конкретний Львів, і місто як таке, і Місто як абстракція. Місто взагалі Адже ми всі — даруйте на слові — поети-урбаністи. Щось там, правда, є в Ірванця про якусь хату в якомусь селі. Але це було вже так давно, що стало неправдою.

I тут маємо перший камінь спотикання. На кожну абстракцію — своя обструкція. Особливо в нашому роздертому агресіями, поспільстві, де кожен виробив собi священне право не любити ближнього.

2

"Література — це Храм!" — харамаркнув мені якось один розгніваний письменник.

Нічого не заперечую проти храму. Хоча з такою ж часткою істини можна стверджувати: "Література — це Лікарня Література — це Школа! Література — це Фабрика Література — це Вокзал! Література — це Пароплав! Це Бордель! Це Смітник! Це Нужник!". Стверджувати про літературу можна будь-що. Вона стерпить. І храм стерпить і нужник.

Але як храм, то храм. Тільки якщо вже храм — то з живими людьми, а не зі священними коровами.

Священних корів у нас більше, ніж в індусів. Це збочення до постаменту, брили, закам'янілості, забронзо— і бонзовілості, опущених долу вусів і насуплених кущуватих брів уявляється мені чимось на зразок дитячої національної релігії. З неї можна тільки вирости. Але можна й не вирости — затверднути в ній, запливти маразмом. І почати проповідувати якусь чергову графоманську версію світотвору: від духовної республіки до духовного хуторянства включно Версію, можливо, й симпатичну — якщо вона належить п'ятирічній дитині, а не п'ятдесятирічному переросткові.

Найбільшим гріхом, найглибшим тавром на шкірі Бу-Ба-Бу завжди залишатиметься наша спроба розтопити цю брилу пісної недовченої поважності на всьому українському. Спроба перевірити згаданих корів на предмет священності. Це породило безліч конфліктів, але й безліч порозумінь, котрі при зіставленні з конфліктами, безперечно, переважатимуть.

3.

Десь починаючи з вісімдесят сьомого року, коли Неборак опинився в Києві і побачив там уперше оригінал крайслера імперіала (1), а потім показав його мені, ми вирішили, що цей автомобіль створений спеціально для нас. Закутані в чорні куленепробивні плащі, в капелюхах, насунутих на темні окуляри, ми під'їздили улюбленим крайслером під стіни всіляких письменницьких закладів. Ми виходили з крайслера, лунко клацаючи його — ні, не дверцятами — дверима! — і, стискаючи під куленепробивними полами безвідмовні портативні шмайсери, входили досередини, підіймалися сходами, вривалися до кабінетів. Ми вбивали секретарів, редакторів, цензорів, коректорів. Ми ґвалтували друкарок, прибиральниць, буфетниць, готельних покоївок. Ми грабували сейфи рідної літератури. У нас не було нічого святого. Навіть погруддя Леніна вперше винесли зі спілчанської зали під дулами наших скорострілів. На своїх вечорах ми змушували публіку до наркотиків і групового злягання. Публіки від цього робилося все більше. Ми перевернули догори дном віковічну піраміду моральних цінностей. Нас завербували в Москві, Нью-Йорку, Стамбулі, Варшаві й Тель-Авіві, хоча насправді ми працювали в інтересах Саудівської Аравії. За нами слід у слід ходив натовп рекетирів, мінял, сутенерів та німфоманок і співав нам осанну. На виданих нами книжках проступали якісь заборонені символи, а також спеціальний чорний надрук "Их разыскивает милиция".

І от — нині. Нині суспільство пожинає плоди цієї бурхливої восьмилітньої діяльності. Крива злочинності неухильно зростає. Рівень життя населення неухильно падає. Виплекані поезією бубабістів дванадцятилітні інфіковані СНІДом фіндюрки породжують мутантів і вампірів. Незідентифіковані сатаністи викопують на опівнічних цвинтарях тіла загиблих партсекретарів. Сини повстали проти батьків, брат пішов на брата, а матері продають доньок до анатомічних театрів. Схоже на те, що осягнуто саме дно жахіть.І все це — наслідок того, що колись Неборак дозволив собі легковажно написати "встромляєш в неї спис тюльпанний". А ще раніше Ірванець написав, як обіймає в кущах певну знайому санітарочку і як він любить "мокру під нею вітчизну свою". Андрухович же взагалі — переклав Самійла Немирича, а ще раніше сказав уголос "какаду"!..

І горе тій землі, що приводить на світ таких гевалів, горе!

4.

Гей, схаменися, голубе, що за дурниці ти верзеш, зараз осадите ви мене. І про кого, про бубабістів, про цих приємних молодих чоловіків, які навіть напитися по-людськи не вміють? Це вони з автоматами? Це вони грабували сейфи? Що за дикі фантазми!

А я, між іншим, спотворив тільки форму. Бо за змістом суть усіх інвектив щодо нас передано точно: гангстери.

Якось так уже склалося, що для оцінювання певного явища значно зручніше підшукати для нього вже знайому шухлядку, аніж конструювати нову. А тут сама назва натякає на щось непристойне, спорзне, хуліганське — Бу-Ба-Бу. Саме так: бабу би! І вже маємо шухлядку, задля визначення якої навіть не конче вчитуватись у їхні рядки чи відвідувати вечори: епатаж, футуризм, жовті метелики, "пощечина общественному вкусу", спалення Рафаеля, срака-дошка тощо.

Заявляю на це з усією відповідальністю: нічого подібного ніколи не було в наших намірах! Епатаж буржуазії? То покажіть мені спершу цю буржуазію, де вона і хто вона. Може, це пролетаріат? (Кажуть, одна двірничка і справді якось ридала над моїми віршами — щоправда, то була львівшька двірничка). Трудове селянство? Вожді письменницької спілки? Партійці, патриції та кей-джі-бі? Кого нам епатувати? Суспільство в цілому? Це яке таке суспільство — чи не те часом, в якому дев'яносто відсотків не читає зовсім, а з тих, що все-таки читають, дев'яносто відсотків не читає по-українськи, а з тих, що все-таки читають по-українськи, дев'яносто відсотків не читає поезії?

Спробувати епатувати таке суспільство наважився б хіба божевільний. Зрештою, поезія має в собі щось від божевілля, це,правда. <;> Але наше божевілля виявилося в іншому. Бо ми заповзялися ліквідовувати хоч деякі порожнини у тому роздертому на шмаття і розрідженому просторі, котрий іменується українською культурою.

1 2 3 4