Двадцять п'ять років українського театру

Людмила Старицька-Черняхівська

Сторінка 3 з 22

Подумайте!" Од цих слів просто сказився "Киевлянин". Посипалися передовиці з приводу слів "Пирятинского пророка". А позаяк "Киевлянин" тоді ще мав повну віру в можливість "остановить хохломанськое дело", то одразу ж кинувся на передову на той час українську позицію — на український театр. Він одразу своєю специфічною інтуїцією зрозумів краще за всіх істориків літератури, яке значіння в житті народів, і особливо народів пригнобленних, має рідний театр. Треба було завважити адміністрації, що злочинний рух росте тут, у місті, під її крилом. Почалися дописі про театр. "Киевлянин" вибивався з сил, гукаючи "caveant cónsules"5. Скандал в театрі на останньому спектаклі "Гаркуша" дав йому добру нагоду доводити, що українці користуються українським театром на те, щоб виявити свою ненависть до всього "русского".

"Поклонники малороссийских пьес ("Киевлянин", № 29) не ограничились овациями, устраиваемыми далеко не по заслугам малорусской труппе. Рев, стон, киданье на сцену шапок, даже пальто (?) (отчего не сюртуков, брюк и сапог) — все это производит неприятное впечатление на беспристрастного зрителя, тем более, что этих оваций удостаиваются даже такие исполнители и исполнительницы, которые годятся только для ролей статистов. Но эти господа пошли дальше и обратились к свисткам против русской артистки". А річ була ось в чім.

Д[обродій]ка Летар, водевільна артистка російської трупи, добре бачила, які збори почали вже давати українські п'єси, і схотілося їй взяти на свій бенефіс повний збір. Не знаю, якого походження була вона, але української мови зовсім не тямила. Та що з того? Артистці російської трупи, мабуть, здавалося, що українська п'єса — це сама остання єрунда і що як там не коверкай ту нещасну українську мову — все єдно "дурні хахли" почнуть вітати по щирости.

Не справдились надії.

Як зараз бачу цей спектакль. Звилася завіса, — на сцені сиділа "хороша Сотничиха". Якась балетна зелена єдвабна спідничка була на ній, куценький корсажик, перехрещений на грудях шовковими шнурами, шовкові чулки, черевички на високих підборах... На білявій голівці, правда, маячило щось на зразок кораблика. Почалась дія. Од першого слова пані Летар стала помилятись, коверка-ти українські слова, наголоси. Це знеповажливе відношення до української мови почало дратувати молодь... Чим далі розвивалася дія, тим більше коверкала мову гарненька, білява лялька, що мала уявляти з себе Сотничиху. Крім мови, всією істотою своєю, своїми рухами, своєю грою — вона цілком не відповідала своїй ролі; вона перебігала підтюпцем, злегенька по сцені, маніжилась, манірничала, уявляла якнайкраще ту "кисейную барышню", про яку Пегасов каже у Тургенева, що йому завжди хочеться "потянуть ее оглоблей по ребрам". Мабуть, таке ж темне, глухе, несвідоме ще бажання починало зростати серед публики, що залила темною юрбою аж до самої стелі ввесь театр.

Зачиналося щось недобре... Закипала буря...

Звикле вухо вже розпочуло б у тому невиразному, тихому ще гаморі, що зривався то тут, то там, грізні згуки обурення.

У перших рядах крісел сиділи "почтенные сенаторы и старцы" — лисі жуїри, прихильники актриси. І до української п'єси, і до української мови байдужісенько було їм, — вони прийшли подивитись на свою "диву" в новій ролі і знайшли, що все це вийшло в неї "очень мило", і Цей costume paysanne6 надзвичайно личить гарненькій

21 0 440 641

ляльці: голенькі ручки, шийка і ніжки, стиснені шовковими панчішками — c'est charmant7. Ледве впала завіса, з передніх рядів крісел почулися оплески, а діріжор звівся на своїм місті, держучи на срібній таці оксамитну подушку з якимись фермуарами, коло нього стояли капельдинери з квітками і дарунками. Розп'ялась завіса, і разом з Кропивницьким-Гаркушею вилетіла, мов пташина, рожевенька "дива" вклонитися публиці за оплески й дарунки.

Цього було вже занадто.

Як подих осіннього вітру в зголілому лісі, розлігся по театрові свист різкий, болючий, що ніби розшарпонув все повітря. Публика заметушилась. Передні ряди почали гнівно озиратися на гальорку і ще дужче плескати в долоні, а молодь... "От них же первый есмь аз", — щиро озвалася на гасло. Нечуваний ґвалт знявся в театрі: передні ряди партеру плескали в долоні, — гальорка і молодь лютували. Посвисти, тупання ногами, гадюче шипіння глушили оплески партеру... А діріжор все стояв з дарунками в руці, не знаючи, що йому чинити. Аж ось розіп'ялась завіса (всередині великої завіси зроблено було такі драпіровки, що розпиналися, коли артистові треба було вийти вклонитися) — і перед очима публики виявилася високомелодраматична сцена. Пані Летар лежала долі, мов непритомна; біляві коси спадали шовковими пасмами з чола, Кропивницький підтримував її за талію одною рукою, а другою підносив їй дарунки, які непритомна пані одпихала рукою. Казанцев виступив на крок наперед і голосом "розвінчаного короля" озвався до театру: "Полюбуйтесь на вашу жертву! Доктора!! Доктора!!"

Завіса впала. Ґвалт вгамувався.

Таким скандалом закінчились перші українські спектаклі в Київі. Але скандал той виникнув з найкращого, найсвятішого почуття. Даремно "Киевлянин" силкувався довести, що "хохломаны" навмисно підстроїли скандал, аби знеповажити "русскую артистку". Сліпий не бачить сонця.

То була вогненна образа за знеповажливе відношення до українського слова; то була пекуча любов до пригнобленого свого рідного, яку розжеврів до полум'я український театр. Стара рана, роз'ятрена сльозою образи.

Спектаклі скінчились... Артисти попрощалися з киянами до осени... "Украинские спектакли, — писав співробітник "Труда", — и на целый месяц останутся предметом разговоров".

Він помилився рахунком: вони лишилися "предметом разговоров" на цілих 25 літ.

II

Історія українського театру — розірваний ланцюг. До останніх часів ми не знали суцільного малюнка поступового розвою нашого театру, ми мали тільки окремі розрізнені звістки.

Натура не знає ніяких катаклізмів, — вона кориться лише неодмінному, непохитному закону еволюції; так і життя людського духу не знає раптових вибухів, не зв'язаних з минулим життям, і в нім панує той самий закон еволюції, який керує й життям природи. Правда, в житті людськім єсть фактори, не відомі натурі. Натура приголомшує тільки те, що не має здатности до життя. В житті людськім нема такої логіки: в ній панує часами зла, нерозумна воля людини, — вона утворює утиски пе-ресліджування, заборони; вона приголомшує здорове, світодайне життя народів, припиняє його на деякий час. В житті людського духу панують більш сложні закони, ніж в житті природи, — але все-таки і ним керує загальносвітовий закон еволюції. Вогонь, засвічений самим життям, людям не загасити. Пригашене світло, що цілі століття ледве мріє, виривається нарешті велетенськими протуберанцями і несе світ і тепло у просторі віків.

Спираючись на ґрунт цього всесвітнього закону еволюції, посилкуємось переглянути історію українського театру. Не будемо наводити всіх дрібних фактів, спробуємо тільки уявити собі, чим заповнювалися ті великі порожняви між ріжними періодами життя українського театру, які давали можливість утворювати всякі теорії про "батьків" та "творців нової української драми".

Досить довго, аж до останніх часів, панувала теорія, яка вважала Котляревського "писателем, которым собственно начинается новая малороссийская литература" .

Наш високошановний учений П. Г. Житецький довів своєю науковою працею, що між старою і новою українською літературою не було порожньої прірви; він довів, що українська література, бодай і приголомшена, і придушена усякими заборонами, все-таки не переставала існувати і сяк-так задовольняла невеличкі на той час потреби своєї суспільносте. Звичайно, Котляревський відіграв першорядну роль в історії розвитку нашої літератури: він розсунув межі поетицької творчости. По теорії Довгалевського тільки народні типи мали право висловлюватися простим "казацким наречием". А в "Ене'іяі" Котляревського українською мовою говорять вже й царі, й герої, і взагалі "всякого стану і преложенства" люде. Ту літературу, яка обслуговувала до нього тільки місцеві провінціяльні інтереси, Котляревський вивів на широкий шлях загальнолюдських ідеалів і, таким робом, побільшив коло українських читачів. Але українська література еволюціонірувала і до нього й подавалась наперед поступовим шляхом, міняючи свої форми відповідно вимогам часу.

Як творцем української літератури, так вважають навіть і досі Котляревського "творцем нової української драми". Олімпіади її лічуть, починаючи од "Наталки Полтавки". Чи ж воно дійсно так? Чи справді ввесь зріст українського театру пішов од фантазії Котляревського, якому так раптом, несподівано, спало на думку написати українську п'єсу? Невже "Наталка Полтавка" не мала попередників, і од "шкільної драми" аж до неї вакувало поле української драматичної творчости?

Коли зоолог бачить два види, між якими немає безпосереднього зв'язку, він a priori зводить їх до одної гру-ґіи; дальніші дослідувачі знаходять кістяки вимерлих видів або одбитки їх в кам'яному вуглі і додають таким робом ті перстні розірваного ланцюга, яких не можна було попереду знайти.

Але природа пише на гранітних скелях літерами, яких не змивають тисячі віків! Чоловік пише на папері, і слово його не раз береться попелом-туманом... Найчастіше траплялося це, мабуть, в ті часи, коли літературою, "поетицьким художеством", займалися з ріжних причин, більше для власної втіхи; коли літературні твори не дру-

ковано, а більше переписувано прихильниками рідної літератури та переховувано по родинах. Таким часом була для нашої літератури друга половина XVIII століття. Якимсь чудом заховалися з тих часів тільки деякі письменні матеріали — поодинокі перстні розірваного ланцюга. Тому-то, як каже Самуїл Величко, не легко "домагатися совершенного о всем видения и правды". Ми на те й надії не покладаемо, — висловимо тільки з цього приводу деякі свої думки.

Український театр почав розвиватися од тих самих загальнолюдських причин, ґрунт яких лежить в самій природі чоловіка, од яких почали розвиватися і театри всіх народів. Уже в "танках" сміло можемо добачати зародок театральної дії.

1 2 3 4 5 6 7