Пришестя

Дрозд Володимир

Сторінка 8 з 35

Віри Пуделевої батько сусідував з нами. Він перший прибіг, коли вже усе вогнем обійняло. Серед ночі, одягнутий. Так я і кричу: "Боже ж мій, рятуй нас, відкривай вікно!" А він так нехотя усе робить. Дак мій чоловік коца на голову накинув та постіль мені викинув. А я дитя однесла в город, полишила там. А чоловік то постіль викине, то скриню витягне. Докуль коц на голові не зайнявся. А тади я бачу, що полум'я у вікно поперло, Боже, кажу, ніщо не треба, як чоловік згорить у хаті. Тут стріха узяла і бухнулася, жар по кісточки. Борис бачить, що погибель, закутався коцом та як скочить у вогонь коло вікна, тади у кущі поповз, руки і ноги попік, і на милицях довго ходив, і в Роїще, в лікарню, попоїздили, і хлоп'я наше обпеклося. Усе ж було позамикано, од злодіїв ховалися. Покуль задвірки одімкнув — повітря гаряче як війнуло, у мене косинка геть згоріла, я дитя притулила, дак голівка спеклася чисто, водянки повискакували, страх такий, на ручечці. А сусіда наш так нехотя пішов од хати…

Узяли ми та й недогарки тії продали. Купив Пінчук. А ми нащо — одному батьку і другому? Перезимували якось, аж на тобі — тридцять третій. Голод. Уже ж діватися нам нема куди, пухли. Останні рубці продали, та вже ж якось підтримували одне одного, щоб від голоду не подохнути, сяк-так вижили. На тобі — тридцять четвертий наступає, давай їхать на переселення. Миколай корову продав, у Мотрі Сірого йон жив, та й каже до мого: "Я тобі дам на білет, ніде хужей не буде, як у Петрушині отутаки". Завербувалися, поїхали на Херсонщину. А я одна, із малим на руках зосталася. Думаю, тольки я і бачила свого чоловіка. Миколай Мотрю свою таки й покинув. А я уже й не знала: ждать його чи не ждать. Мішок житечка йон мені залишив. Я теє житечко у скриню всипала, і одежина там кой-яка. Дак улізли, обікрали мене. Жито із скрині витягли, не дали мені і з печі злізти. Отак проти неділі прокинулася, лежу тихенечко, коли крутьолочка — круть, скрип. А гачечок плохенький на дверях був. У мене уже і душа в п'ятках. Я одразу — проба! — на всю хату. А яни утрьох — двері сіпнули і влетіли. Я ні жива, ні мертва — сиджу в самім куточку печі, і дитя коло мене. Замок на скрині одкругили, житечко у два клунки висипали, одежу перебрали, де луча, де плохша. Останній шматок хліба одняли, іду до батька та плачу. А вже Борис приїхав по мене, по двору батьковому ходить. Почув про сеє, сміється. А у нього така вдача була, що б не сталося, погане чи добре — тольки сміється. "Поїдеш, — каже, — зі мною, там хужей не буде, якось житимемо". Дак і я з дитям поїхала на Херсонщину. Мо', з рочок ми там пожили, а далєй — урожай увесь згорів, сушина така була, треба додому тікать або там загибать. Йон мене відправляє: "Їдь сама". А я одвічаю: "Куди ти мене саму із малим дитям відправляєш, я ж не можу сама доїхати. Під тином уже не будемо, а поїдемо до батька мого". Так і зробили. Отоковалися, йон давай уже на роботу в колгосп, і я. Пожили трохи уже в свекра та в мого батька, а тади побудувалися. Самі все, нам ніхто нічим нічого. Тольки б жить, дак війна, і — нема з ким. Володька, як Миколай у прийми одійшов, цеглини давай носить, та й сам у Чернігів поїхав, та й досі. Город ранєй у нас був маленький, а тепер розбільшився, тольки я уже не подужаю його порать. А помочі нема. Одне до одного, у хаті все валиться. Попросила Олексія Отроховича вікна перев'язать, геть перекосилися, йон постукав, дак яно усе негодноє, зогнило, трам сів на комин, хата у землю увійшла.

Хотіла я кріпко чоловіка свого, як на фронт ішов, до города, до Чернігова, провести, дак не прийшлося, маленький Володька на руках був. Тольки за хату Сашка Малащиного вийшли, там уже підводи стояли. Йон так кріпко, тяжко руку мені потиснув, поцілував мене і синка та й пішов. Навік. Скольки буду жить, жаліти буду, так хотілося далєй провести. Не прийшлося знать, де й голову поклав. Дак йому добро і честь за свою Родіну, а як мені було двоїх діток самій ростить, один Бог знає. Півсотеньку на двох було дадуть. А як німці увійшли, було і холодом, і голодом, усяк було. Добра од Сашка, ні од других поліцаїв ми не бачили. Хто голови поклав, а яни поповерталися і поробилися поліцаями. Другеє і тамаки, і тамаки живе добренно. Отакі перевертні. Прийшли по корову. Я плачу: "Залиште, дітки малі, молочка дітям хочеться". Ні, веди. Прив'язала до двору, не було сили вести. Прийшли, повели. А яна вирвалася коло двору Артемового — бігає. Я стою, плачу, що ой-ой-ой! А Сашок мені: "Не плач, червоні уже не вернуться, а ми — поможем". Дак помогли, півпуда одчіпного, з піском, та перегону виписали. Дак я пересівала, пересівала та в ступі товкла. А перегону і брать не брала. Самі ж яни, поліцаї, за німця добренно жили. Не знали, що пить, що їсти. Уїдали. І масла, і меди, і усяку всячину. А ми не жили, а одживали. А після німців похоронна на мого Бориса прийшла: такий-то пропав безвісти. Дак мені і досі обидно, що яни так написали. І наче ж грамотні люди, а про що бо яни так пишуть. Написали б: такий-то загинув. А то ж: пропав безвісти, печатними літерами. Якби ж я хоч чувствувала, знала, де йон лежить, де його кості хто пригріб. А чоловік — мировий був. У Володьки — уся його вдача. Як вип'є було, хіба що цибульку де витопче, а щоб облаяв мене, чи бив, чи матюкався — ніколи. Багато води втекло. Хоч погано жилось і живеться, та не получчає уже. Усякого переживала, нікому — і ворогові своєму — не побажаю. Се ж ще яно так, а коли снігами двері запечатає, ніхто за усеньку зиму і порога не переступить. Палажка Лозова ондечки, як хатні двері снігом замело з поля, привалило, місяць у халупині своїй зіпала, поки й не розтануло. Хоч кричи, хоч плач, хоч смійся…

5

В отакий світ я прийшов.

І піду з нього, не відаючи, навіщо приходив. Бо світ опісля мене кращим не стане. Хіба що частинка його віддзеркалиться у Слові. Якщо слово моє ще буде комусь потрібне.

Але піду, щиро подякувавши Богові, що дав мені побачити і відчути красу сотвореного Ним світу. Мабуть, існують світи ще прекрасніші, немає межі винахідливості, геніальності небесного Майстра. Але і цей, у якому мені випало гостювати за нинішнього народження, випало пройти тяжкий шлях перетворення із гусені у метелика, із зернини у колос, вартий, попри усю гіркоту і незлагоди його, подиву та захоплення. Кажуть, учені мужі уже зважили душу, яка залишає тіло людське після його смерті. Навряд чи спромігся хто зважити душу, яка вселяється у тіло немовляти, щойно немовля з'явилося на світ. Так це усе чи ні, але якби подібні виміри існували, певен у єдиному: душа, яка колись залишить мою тілесну коробку, буде важчою, наповненішою од тої, що серпневого дня тридцять дев'ятого року невидимим згустком небесних дріжджів приземлилася на Хуторі. Бо увібрала у себе красу і болесті світу земного, перестраждала ними. А головне — не обірвала пуповини, якою зв'язана з океаном духовності, хоч і не дано людині знати достеменно, де той океан і чи є він насправді, а не лише нафантазований прагнучою вічності уявою людською. Я не стверджую, що цей матеріальний світ, у якому нам випало кублитися, лише ілюзія, але знаю, бо вірю, що є інші світи, у які ми і полинемо, залишивши на переробку невтомній природі смертні тіла свої. Мій добрий Янгол, порадник мій і охоронець від зваб земних, дозволив мені краєчком свідомості відчути, хай лише у сні, щасливе ширяння у космічному безмежжі, на тій дорозі, що чекає на кожного з нас, принаймні на тих, хто вірить у безсмертя душі і має що у безсмертя нести, має чим звітувать перед вічністю. Я пам'ятаю і пам'ятатиму завжди той політ крізь синю-синю просторінь назустріч яскравому золотистому сяєву. До того я літав у сні безліч разів, дивовижні кольорові картини відкривалися моїм очам, але усе це були земні картини, хоч і побачені іншими, новими очима. Земне тяжіння, хоч і пересилюване відчайними зусиллями моєї волі, не відпускало мене. Цього разу Янгол летів поруч, узявши мене за руку, і земля нас відпустила. Той політ крізь блакить — найщасливіший, найобнадійливіший спогад у житті моєму, якщо то ще було життя, а не щось інше, на означення чого немає слів у людській мові. Уперше (і востаннє) пишу про це. Пишу, мабуть, з дозволу мого провідника по небесній блакиті, бо усе, що я писав і пишу щиро, черпаючи з глибин власної душі, надиктоване і благословенне Ним. Уперше і востаннє, бо усе це — занадто моє і водночас — не моє, значиме для всіх людей, аби гратися в слова навколо незабутніх миттєвостей. Політ цей був, було відчуття легкості, щастя і прозріння, які не описати жодними словами, було відкриття, утвердження у вірі, що Земля — лише колиска для душ людських, гніздо, з якого вони вилетять, якщо здобудуться на крила. Бо тільки душам-бджолам, які не впорожні, а з добутком вертаються до свого вулика, доступна ця небесна дорога. Додам єдине для більшої психологічної точності цього приблизного опису: і тоді, і потім мені часом здавалося і здається, що поруч мене крізь небесну блакить летів не Янгол мій, а летіла душа моєї давно померлої Матері. У якійсь миті я навіть вгадував у майже прозорому згусткові енергії (як інакше назвати те, що не має назви у людській мові?) обриси її уже забутого мною (лише на денці пам'яті), але такого рідного обличчя. А може, душі матерів, які оберігають нас, дітей своїх, і після смерті земних тіл їхніх, і наші янголи-охоронці — одне і те ж, зветься воно те, що не можна описати єдиним словом — любов, яка не має часових і просторових меж?..

Безмежне синє-синє, без жодної цяточки хмар небо наді мною — перше, що зафіксоване пам'яттю Хлопчика. Хлопчика, якого рідні звуть Ябля. Бо так він каже на яблуко: "Мамо, дай яблю!.." Сад за хатою. Можливо, цей спогад — ще з колиски. Я лежу горілиць, наді мною синє-синє небо, по ньому котиться велике яскраво-жовте, аж боляче очам, яблуко-сонце, я простягаю до нього руки: "Ябля! Ябля!.."

І ще, уже десь наприкінці літа: по дну синьої чаші наді мною кружкома пливуть бусли, виписують коло за колом, повільно, прощально, сумовито, білі, з темними цятками на розпростертих крилах. Потім ковзають по небесному схилу і зникають до наступної весни.

І ще, це уже на межі літа і осені, уже сорок першого року.

5 6 7 8 9 10 11