Пришестя

Дрозд Володимир

Сторінка 7 з 35

Сиї уже пішли додому, тади чоловік починає мене навчать. Починає навчать, а я звикла уже розписуватися так. Йон іншим оборотом навчає. Я кажу: "Не так!" А йон калошею по голові мене, і все, і розійшлися. Нічого з тою наукою у нас не получилося. Дак грошики пенсійні прийшлося получать, а я і не розпишуся, їй-бо. А тут іще із чоловіком то ревність, то гавненність, уже ж думаєш — чи ти сьому їх учиш, молодайок хутірських, чи чому, що попало…

Се ми ще до колгоспів училися. Ми тади ще в колгоспі не робили. Ми останніми пішли в колгосп. Ми, Будаші, Сашок Малащин, Явдак, Миколай Галанков, щось зовсім уже мало зосталося. Нас уже розбурали, уже й хліви забрали, сінці одірвали. Аби коня не одняли — нічого, жили б. Се ж одноосібники роблять і колгоспники роблять — красота. Поїдемо ми, і як воно велося, що дозволяли косити осюю траву во всю. Кінь добренний у нас був, сіна накосимо, у город одвіз, грошей привіз і усякої всячини. Ну, а в жнива, туди, де жну, мене забирає чоловік, їдемо. Колгоспники, хоч яка погода, шайками стоять, заздрять, думають: "От уже, як останеться сам собі хазяїном, так нігадки буде". А далєй уже сиділи ми сиділи, аж посилає мене Халимон у підводчики. Ну, я ощетинилася. Їдемо, я його із воза штовхаю, бо я — хазяйка. Він тоді мене у контору. Та як напужали, що завтра і з хати витуримо. А ще далєй, отам, де Платониха, жила монашка. Прийшла до нас та й просить: "Перевезіть мене у Чарниш, там мої родичі". Олексій поїхав, аж вертається на своїх двох, із пужкою: "Уже нема у нас коника…" Ми того дня і заяву до колгоспу подали. Корову од нас давно забрали. Пішов жалітися у город, так віддали. Але корова пропала, молочко ж було, так ніхто її в колгоспі не доїв. Ми її зарізали. Прибігли з колгоспу по корову — корови нема.

А тут ще й город одрізали. Вийдеш за хату — аж страшно. Ну, та вступили ми до колгоспу. Довго я звикала. Вийшла вперше з людьми у поле — наче дичина. Люди регочуться та кагаляться, позвикали вже, а я далеко отак одійду, та ніби боюся. Прийшла після роботи додому, плачу: "їй-бо, болєй не піду…" Так Олексій мені каже: "Ну що ти, Тетяно, справді, ну де ж нам подітися, дітися ж ніде. Люди ж роблять, а ти — що?" А далєй як стала робить, то і звикла, уже й дома не можу, до людей тягне. Іду, і получала ще й прем'я за роботу. Ранєй млини навколо села були, багато млинів, вітряні. У Отроховичів аж три вітряки було. Де Артемова клуня тепер, млин стояв. У колектив млини порозбурювали. А один вітряк зостався. Дак мого Олексія у млин посадили, йон умів, од батька вивчився. Дак ми не сильно і голодували. А люди навколо мерли, як мухи. По семеро на могилках лежало, і нікому ховать було. Як здохне коняка в колгоспі, вивезуть її на скотомогильник, шкуру обдеруть, люди голодні слідом біжать і тую скотину дохлу на шматки, як звірі, рвуть. Отакеє було. А ми — нігадки. Було і сеє, і теє, і бджілок Олексій глядів, медок у нас не переводився.

А тади ото сяя війна почалася. Ну, думаємо своїми дурними головами, визволителі прийшли. Як німці вступали, я кошик яєць винесла, по одному роздавала. Уже німці ввійшли, а колгоспну пасіку ще розтягали. Меду понаносили, хто скольки хотів. У Артема, йон сторожував на пасіці, бочки меду стояли. А тади один німець, солдат, напився, вікно вибив і примушував Артема з Артемихою по вулиці марширувать. "Айн! Цвай! Драй! — кричить. — Айн! Цвай! Драй!" І щоб ноги вище піднімали, показує. Дак яни, Артем із Артемихою, як гуси, попоходили вулицею. Реготу було. А в Аркана, що у Рачихи жив, п'яний німець стрелив і поранив. Далєй на порозі ліг і заснув. Артем з Артемихою у хлівці ночували, разом із скотиною. А тади ж стали молодьонків у Німеччину забирать. І Віру Карусьову, і Сашка Артемового. І се ж Любу, сестру твою, только яна якось що втекла і довго ховалася. І нашого ж сина. Дак Олексій пішов у німецьку комендатуру за сина просить, відпустили, а тади ближчей забрали — у поліцаї. Тади сильно у поліцію сватали. Одежа у поліцаїв красивенна була, за все красивеє і пішли. А которих — силою. Тади зібрали їх і кажуть: "Поїдете на партизанів!" Куди діватися. Се ж і Гаврило Реп'яхів із Хутора, і Сашок Малащин, і наш син. Дак побили їх партизани сильно. Динякового Омельку геть покарбували, йон добровільно записався у поліцаї. Гаврилу руку одірвало, вирвався, лікувать повезли. А Омельку — того хоронили привселюдно. Староста і всі біля нього начитували. А наш, нігадки, вернувся, не зачепило. Дак поліцаї деякі відступили з німцем. Наш не став із німцями відступать, додому прийшов, на засторінок поліз, сховався. Бо ми уже знали, що у Стасях отаких людей побили, як німець відступив. Се ж ми самогонки понаганяли. Як вступила наша перва лінія, побігла я у солдат за самогонку коня куплять. Що ж думалося, що ми тепер самі хозяїнуватимемо, що колгоспів уже не буде. Сам Сталін нібито обіцяв такеє. А Марія Карусева письма читає солдатам та й каже: "Он того матка пішла, що в поліцаях був і на партизан ходив". Осе так, уже мені і не до коня. Солдати підбігли: "А де твій син?!" — "Дома". — "А чого дома?!" То я швиденько осюдою, поза городами, та попередила: "Утікай, куди видно!" А юно, як перва лінія іде, так треба не показуватися. Коли Марія Карусева уже веде їх, начальників. Дак йон у копиці сіна, за акаціями три дні пролежав. Далєй приходять: "Нехай німецьку одежу несе!" Одніс, і його одпустили. Се сьогодні одпустили, а завтра усіх їх погнали на перву лінію, на фронт. Которих на перву лінію, которих у тюрму. Наш синок і поранений прийшов із фронту, а вісім годиків своїх погодя одсидів. Отакая жисть наша була. Хоч круть, хоч верть, а під черепочком — смерть…

Ольга Богулиха ще жива. Принаймні, жива була, коли я востаннє навідувався в свій Петрушин, на похорони Мотрони Тихонівни. У церкві вона тулилася до півчих і підтягувала своїм тріснутим старечим голоском. Півчі непомітно відштовхували Ольгу плечима, там своя конкуренція, півчих садовлять за поминальний стіл, і щось перепадає від попа. Але жила вона уже на іншому кутку села, у хатині якихось родичів, що переїхали до Чернігова. Уже не було на світі її старшого сина Миколая, і онука не було, Володьчиного сина. І не було хатки на Хуторі, розсипалася на порох, як і Палажчина, тепер там бур'янище. Хатка стояла на узвишші, а до вулиці скочувався просторий, зелений, зарослий споришем двір. І хатка Ольжина, і двір, і садок біля хати — то все моє дитинство. І досі часом сниться мені, як повертаю крутьолку, відчиняю двері, оббиті ганчір'ям та соломою, і ступаю босими ногами на земляну долівку. А від мене під піл тікають цибаті болотяні птахи, що зимували в Ольжиній хатині, їх, підранків, приносив із болота її син Миколай, чередник. Усе дитинство дружив я із її молодшим сином — Володькою. Уже працюючи в Олишівці, у редакції районної газети, провідав сестру та батька. Із Петрушина вантажівкою віз мене Халявинським шляхом Володя Богуля. Він шоферував у Чернігові і теж вертався на роботу. Був ранній передосінній ранок, сонце золотило верхів'я верб вздовж шляху. "У тебе є женщина? — запитав Володька. І з гордістю повідомив. — У мене є женщина…" Дитинство наше закінчилося. Володька побудувався в Чернігові, більше ми з ним не здибувалися. Миколай ще раніше пішов у прийми, на Низ. Ольга доживала віку у своїй хатці на Хуторі, поки хатка і завалилася. Синам вона не вельми треба була. Особливо невісткам. Із невістками вона не зживалася. Одну зиму няньчила онука у Володьки, але напровесні повернулася на Хутір. Десь у ті роки, ще в хатці на бугрі, я і записав на диктофон її балачку…

— Дак се ж ми уже перед війною сею на Хутір перебралися. Построївся йон, Борис мій, два годочки пожив, пішов на фронт і голову поклав. Зруб купили ми у Листвені, у вдови, клуня була. Непутящеє деревйочко. Але в своїх руках. "Поштукатурю, — казав, — і добренько буде". Хіба ж думалося-гадалося, що се на всю жисть мою горісну йон будує? Плотник був такий, що усе геть сам умів: і стріхи крив, і в колгоспі робив, і по людях ходив, із батьком. Батько його теж був майстер. А як оженилися ми, то жили у тому ж дворі, що й батько його. Пожили років півтора, мо', і два. Дак Миколай, братеник його, середульший, кріпко погано життя своє вів. Жінок по багату мав, дітей розпространив багато усюди. Ну й життя у нього таке пішло, що нас уже ідуть описувать. Трусять нас, і ми через нього горюємо. Батько до Бориса і каже: "Через що ти будеш таку неприємність переживать? Ти — на все робітник, бери собі порося, овечку яку і одходь. Без зла, без лайки, по-доброму щоб". Ну, ми ще трохи потерпіли. А далєй дійшло до того, що Миколай, як нас удома нема, залізе у скриню, хліба набере із пуд, і які грошики, діне хтозна-куди, проп'є. А йон, братеник Борисів, кріпко горілочку любив. Доходило, що й за груди вони одне одного хапали. Я ж плачу, дитя мале уже у мене стало. Піду до матки, пожаліюся і думаю: "Ну як же се його жить та що?" Дак вони одне одного посмичуть та й помиряться, свої, а мені — і не підходь. І до того дійшло, що ми відділилися.

А в Загальному дворі, що біля Хутора, де ото ти дитиною усе свинок пас та книги прочотні глядів, отамочки Ковганкові хати стояли. Кімнати такі хороші. У тому дворі свинарня була. Борис звернувся до начальників, що жить нам нема де, а вони сторожем його ставлять. А він і каже до начальників: "Я сторожувать буду. Але продайте мені хати ці. А буде в жисті поворот новий і хазяїн на них знайдеться, то я — вийду". Начальники погодилися, оцінили тії хати у дві чи три сотні. Купили ми під зиму і вселилися, перетягли усе своє. І за сторожа уже Борис мій. Сторожує се він, а щеня кожної ночі аж охрипне, лелече так, лізуть у комори, ключі підбирають. Одганяє Борис, не дає руки вмочить у колгоспне. А не даєш лапи вмочить, так що ж, спалить тебе треба.

Нажив вороженьків. Підпалили тії хати, і ми чистенько ж попеклися, такеє горенько перенесли. Уже ж наче зиму перемучилися були. Коля маленький був. Телят маленьких у хату позаводили, штук семеро може чи болєй, я уже їх напуваю молочком, ну, і дитя моє, нігадки, молочко теє п'є. А навесні і запалили нас. Гомоніли на Ковганка, але і сяк, і так. Допитували і Чайку Василиху, і Аркадієвого Василя, що у Варки Радивилової проживав, ніби той полюбляв хати палить.

1 2 3 4 5 6 7