Пришестя

Дрозд Володимир

Сторінка 3 з 35

А над усім тим — незворушна блакить небес, чудернацьки розмальована білястими хмаровиннями, які міняться, кучмляться, колобродять у герці з вітром-верхняком, ніби й зараз ось, цієї миті пензель Майстра в шаленому натхненні розмальовує неоглядне полотно. І душа твоя на якусь хвилю ніби залишає тебе, пливе в небеса, невидимим оболоком розпростоюється над тобою, інших слів не знайду, а тіло проймає солодкий, благовійний трепет. "Господи, який же ти незрівнянний, геніальний Майстер!" — шепчу я крізь щасливі сльози. Уже давно я не випрохую у Нього хоч якогось знаку, що Він є, чує мене, комашину земну. Бо знаю: оця неймовірна краса сотвореного Ним і творимого Ним світу, краса, яку не просто відчуваю, бачу, чую, а всотую, вбираю у душу свою, і є знак, що Він є і що Він чує мій зухвалий поклик, мою німу молитву. Обезсилений спалахом, усе ніби ватяне — і тіло, і душа, бреду зеленою полівкою, що покотисте збігає в лісистий яр, до Зеленого озера. Мій пес, мій Жульєн, зачувши слід зайця, чорною, меткою почварою стелиться по зеленому, скошеному схилові пагорба. Заєць на лисогорі, ніби дражнячись із нас, спинається на задні ноги, завмирає на мить, а потім, виписавши півколо, мчить в шалину. В озері срібною райдугою сплескується щука, потривожені хвилею жаби в очереті зчиняють лемент. Загогулисто, лунко, печально перегукуються у верховітті осокорів та верб іволги, а гай стиха мудро розмовляє з вітром. І перестає бути вигадкою, химерією, письменницькою фантазією давня мрія моєї душі після смерті тіла навіки залишитися на цьому зеленому Острові серед моря узвичаєної людської суєти, людських пристрастей, на цих пагорбах, у цих полях і перелісках. Моє тіло ще чеберяє по стежці над озером, а душа поволі розпросторюється по зарослих акаціями, дубками, кленами згір'ях, вона уже розчиняється, тоне в зелених хвилях живого світу, народженого Землею і Сонцем, і вже кожне дерево, кожна травина — це я, і кожна рибина в озері, і кожна жаба, і кожна іволга у верховітті — це я, і ця зелена стежка в зеленому тунелі гаю — теж я…

Безсилля слів. А можливо, тому, що тут — таємниця, перед якою безсилий куций людський розум, непроглядна завіса між тимчасовістю людського гостювання на землі і вічністю, тут — бездонна прірва між смертним тілом і безсмертною — вірю в це, попри все — вірю! — душею.

Але саме у ці свої пронизливі миттєвості на порозі пречуда, порозі, якого нікому із живих не дано переступити, я душею — найближче до Хлопчика з фотографії сорок п'ятого року. Бо те, до чого я тяжко доросту на схилі літ, він уже мав — від народження, ще не усвідомлене, не осмислене, зате незатьмарене жодними сумнівами і копирсанням у словах та міфах, зате живе, природне, від Бога.

Повертаючись подумки до своїх предків, що їх вихопив з темного потоку часу перепис другої половини вісімнадцятого століття, конструюю схожий перепис кінця сорок п'ятого року двадцятого століття. Якби такий перепис справді був, запис звучав би, приблизно, уже сучасною, без давніх канцеляризмів, мовою так: "Село Петрушин Чернігівського району Чернігівської області, біля болота Свин, за вісімнадцять кілометрів від міста Чернігова… На території села розміщений колгосп "Шлях до комунізму", є семирічна школа, клуб, бібліотека. Двір старий, у ньому хата одна, один, плетений із ліси, сарайчик. У цьому дворі живе колгоспник Григорій Дрозд, народжений у Петрушині, сорока семи літ, дружина його Параска Матвіївна, народжена в Петрушині, сорока п'яти років, у них діти: дочка Люба, дев'ятнадцяти літ, дочка Марія, шістнадцяти літ, син Володимир, шести років; у них орної землі та інших угідь нема, а є город біля хати і садок, має корову одну, курей семеро, промислів не має, а займається в колгоспі ремеслом колісним; він, Григорій ДРОЗД, із середняків, але виявляв класову несвідомість, до колгоспу вступив одним із останніх". Можливо, додалася б і така фраза: "Був розкуркулений".

Розкуркулювати особливо не було чого. Лише батьків — швидше внутрішній — спротив колективізації спричинив те, що обійстя розтягли. Так потім називали те розкуркулення в нашій родині. Спадкове — ремісники — і прадід, і дід Іван, і батько мій, що навчався робити колеса до возів у Халявинській ремісничій школі. І прадід, і дід збирали бригади теслярів, сокирників, плотників, як у нас казали, брали підряд у Чернігові. Залишки старого Чернігова, що їх не встигло ковтнути сучасне багатоповерхове, бетонове місто, оті усі дерев'яні, зелені, під червоними бляшаними дахами будиночки, на берегах Стрижня, від Котів до П'ятикутків, то слід моїх предків на землі. Дід Іван приходив додому тільки на свята, приносив дітям в'язанку бубликів, про це згадував батько. Чернігів ріс, зате власна хата вгрузала в землю. Була клуня, був хлівець, землі — лише коло хати, соток шістдесят, половину городу дід засадив садом. По межі садиби, прямокутником, у два ряди — вишні. І вишні, і яблуні, і груші, і волоські горіхи — усе добрих чернігівських сортів. У діда з бабою було четверо синів і дочка. Григорій, наймолодший, залишився в батьковій хаті. Наталку віддали заміж у село Звеничів, Денис пристав у прийми у сусідній Чортирийці, Андрій відбив у чоловіка сільську вчительку і переїхав до Остра, близько Києва, Василь скінчив школу лісничих і все життя пропрацював у містечку Корюківка на півночі Чернігівщини. Наприкінці двадцятих років саме Василь виписав у лісництві деревини на нову хату моєму батькові. Поставили зруб, накрити не встигли, почалася колективізація. Зруб муляв очі місцевим начальникам, його забрали в колгосп, доточили сільський клуб. У шістдесяті роки той зруб порятував життя багатьом моїм односельцям. П'яний колгоспний шофер розігнав машину і вгатив нею у пристінок, викладений з нашого зрубу. Деревина була добра, дуб і сосна, стіна не впала, не розсипалася, тільки нахилилася. У клубі було повно людей, показували кіно.

Окрім зрубу, забрали клуню і хліви. Навіть ворота, і ті зняли, відтягли на Загальний двір. Од воріт залишилися дві ушули і дощатий дашок між них. Вони пережили війну, як не сутужно було з паливом. Мати казала, коли сестри пропонували викопати ушули і попиляти на дрова: "Невже ви хочете, щоб наш батько, ідучи з фронту, не узнав свого кубла та й пішов далєй?.. "Ми з дітьми ховалися під тим дашком від дощу, коли вже пізно було бігти на ґанок хати, що теж мав дощаний верх, напнутий на різьблені дерев'яні колони. З хати забрали усе, що можна було винести, ряденце — і те стягай з черені. Залишалась одна-єдина подушка, на ній спали сестри. Вранці прийшов Сиса з комісією, став коліньми на лежанку, смикнув подушку. Голівки сестер стукнулися об черінь. Той стукіт, хоч я чув лише розповіді про нього, досі стукає в моє серце, як попіл у серце фламандського героя з популярної колись книги. Моє одне з найперших, серйозних оповідань "Колесо" — відлуння того болю. Сиса, на пам'яті моїй, ходив у широчезному ворсистому галіфе, підшитому у матні і на сідниці шкірою. Понурий, злий, він усе життя протинявся в колгоспних підначальничках, а здох під тином, у вуличній ковдобині, захлинувшись багном, — п'янющий, повз серед ночі додому, але не доповз. "Осе вже наєвся і напився…" — казав мій батько. Батько був гордий, почувався в селі вільним митцем, майстром-колісником, чим більше його давили, тим впертіше опирався колгоспові. Один час працював у Чернігові теслею в обласному театрі, що, здається, і порятувало його від заслання в краї далекі й холодні. Усе життя згадував і дивувався, наче дитина, як у театрі із полотна, дерев'яного кола і лампи майстрували сонце, що сяяло зі сцени, ніби справжнє. Потім його знайшли і там, повернули в село. Закони були жорстокі, а колгосп потребував колісника. У голодівку тридцять третього сестри мої ліпили із землі "ладочки" і їли їх. Ті "ладочки" — теж печія біля пам'ятливого серця мого. Обоє померли порівняно молодими. "Хто винен?" — одвічне, риторичне запитання, на яке ніхто ніколи не дасть достовірної відповіді. Винуватити у всьому отаких, як Сиса, смішно і наївно, вони теж — жертви ідеології, яку нав'язали суспільству, і власної, природної жорстокості. Винуватити далеких, як боги, вождів? Але що змогли б зробити вожді без отаких, як Сиса? Власне, і вожді — породження Сис, жорстокості, заздрості і загребущості, які десятиліттями, а може, і століттями, акумулювались у суспільстві. Батько у всьому винуватив Бога, твердячи, що пастух череди відповідає за кожну корівку, за кожну вівцю в отарі, якщо вже він узявся пасти. У хвилини відчаю він вимахував перед іконами на покуті кулаком і докірливо запитував: "А Ти куди дивишся?!" Глибоко віруюча мати у такі хвилини сварила батька. Втім, по той бік смерті батько, здається, примирився з Богом. Він лежав у труні з таким просвітленим, умиротвореним обличчям, що навіть я, у ті роки, сімдесяті, принциповий, інтелектуалізований невірко, зрозумів: батькові за порогом смерті відкрилося щось таке, що нам, живим, не дано знати. Але вже й перед смертю батько просив хоронити його не з оркестром, як тоді увійшло у моду, навіть у селі, а з попом, і обов'язково занести до церкви. Хоч попів за життя недолюблював і насміхався з них. Шанував лише старенького панотця, який служив у Петрушині ще до революції, а потім, коли церкву революційне перетворили на колгоспний зерносклад, доживав у селі віку і частенько у нас гостював. Цей старий панотець, за свідченням батька, щось знав. Якось він зайшов до двору, а пес наш був відв'язаний і кинувся на нього. Панотець скрутив йому три дулі, пес скулився і втік у будку. Це вразило батька.

Колективізація обезкровила наше село, колись багатолюдне. І кодло Семирозумів, з якого наша мати. Один материн брат подався аж на Волгу, пропрацював усе життя на ливарному заводі, там, у Волгограді, і знайшов він своє останнє пристанисько. Сестри Ольга і Марія зуміли прилаштуватися у Чернігові. Тітку Марію я знав мало, після війни вона з нами не родичалася, хоч, кажуть, була дуже схожа зовні на мою матір, така ж рудувата, невисока на зріст, натоптувата. Тітка Ольга, навпаки, висока, ставна, справжньої козацької статури, та й характером — вроджена козачка. Висококваліфікована медична сестра, знана, шанована в місті.

1 2 3 4 5 6 7