Семирорзум

Дрозд Володимир

Сторінка 4 з 13

Візьме у Філарета коней та з міста дрібноти різної навезе, а потім перепродує втридорога. Давно вже було, давно — й пригадувати страшно. Син їхній хутора не захотів лишати, колгосп переїздив, так і зостався самітником, тепер лісникує...

— Там і живе, де хутір був?

— Там-таки. А Семирозум — золоті руки. За те й прозвали Семирозумом. Усе, бувало, майструє. Бісиків нам з Іваном із дерева навирізує, ми й тішимось, малі були, а що дитині треба — в животі голодно, так хоч цяцьки.

— А де ж зараз брат ваш?

— Іванко? Так він далеко, аж десь біля Амуру. Полком командує. До війни і на фронті — літав, потім ранили в груди, так він уже не літає, тільки командує. Приїздив улітку із сім'єю, жінка така поважна, вчителька, і два сини, один уже великий, на інженера в Москві учиться. Пожили у мене два дні та й далі поїхали. Відпустка в нього... Я невісточці надумала скатерку вишити, у сусідки, Наталки Сидорової, хотіла перезняти — така ж гарненька: хатка під шифером, ялинки, озеро, а по озеру лебеді плавають. Та мені невістка, та ж, що вчителькою, Іванкова, і каже: "Ви ліпше мені квіточки вишийте, які ото колись вишивали..." Що, думаю, з тих квіточок, і помилуватися нема чим, та вже коли хоче квіточок, хай будуть і квіточки, оце почала, думаю за зиму вишити, а десь на літо вони знову обіцяли завітати, у Крим їхатимуть...

— А батька свого, Івана, добре пам'ятаєте? Мені дід Кирик дещо розповідав...

Коли ми, нарешті, наговорились і моя голова паленіла від почутого, за вікном темнів пізній вечір.

*** *** ***

Антипка безп'ятого і Гуркала-розбишаку виточив з дерева та подарував Любці дядько Семирозум.

Антипко — з тих чортів, що весь час під ногами вертяться, наче цуценята. От і довертівся: бог двері причинив і п’ятку бісику дверима одчикрижив, ще й ногою деменув, коли той вискнув, — хіба до Антипка богові? Коли мати злі, коли в них роботи багато чи полиці порожні, так, бувало, зголоднілого пса Бриська стусонуть, що той через два пороги у двір кумельга летить. Відтоді й кульгавить Антипко. Але ж навіть кульгавому чортику, виточеному з цурпалка, сумно весь день висіти край лави, довго й ліниво гойдаючись на випростаних руках, коли Любка штовхне його. І він з нетерпінням чекає вечора: мати піде до сусідів, Іванко засне, набігавшись за змієм, тільки Любка не спить, слухаючи ніч.

Під вікном, де бузок, бродять сині тіні, миші шкребуться під полом, б'ється вітер у пічне віконце, в димарі бушує. Антипко ковзає з лави, вертиться на долівці, розминаючи затерпле тіло і креслячи висолопленим язиком, ніби вогником скіпки, червоні кола. Трохи притомившись, стрибає на лежанку, ближче до Любки, чемно подає волохату, з твердими подушечками пальців — зовсім, як у Бриська, — лапку:

— Добрий вечір, Любко! Як тобі жилося весь день без мене?

— Та добре жилося, — розсудливо шепоче Любка, щоб не прокинувся брат, бо Антипко тоді налякається і знову стане дерев'яним цурпалком, що безмовно розгойдується край лави. — Знову Бугаїшин Роман своїми чобітками задавався. За тичку вхопиться, ногу підійме, а ми всі його підошвою милуємось. Підошва справжнісінькими цвяхами підбита, цвяшки мідненькі, шапки в них кругленькі, блищать, наче зірки в небі... І коли ти вже вгомонишся, Антипку?

Чортеня ані хвилини не всидить спокійно. То зранену п'ятку лиже, то за вухом чухає, то хвоста ловить, ніби дурний Брисько.

Любці обридає його метушня, дівчинка згадує про Гуркала, що валяється десь у закапелку, нема коли з іграшками цяцькатись — до куделі мати садовить. А може, то Гуркало в комині бушує. Тільки подумала Любка, а вже падає заслінка, з димаря вишмигує Гуркало і з шелестом, хурканням, громом літає по темній хаті, аж стіни ходором ходять

Дівчині стає страшно, вона ховається під рядно, ближче до сонного брата. Кіт у закапелку прокидається, робить потягусі і дряпає стіну. На горищі гупає змерзлий, голодний домовик. Коли Любка наважується висунути з-під рядна голову, захекані Антипко і Гуркало сидять на лежанці. Гуркало чорніше ночі — увесь у сажі.

— Так у підошвах його чобіт цвяшки блищать, ніби зірочки, — знову каже Люба. — Ви б мені дістали хоч один-однісінький такий цвяшок, я його до постолика прив'яжу, і в мене зірочка буде.

— Це можна, — поважно киває головою Антипко.

А Гуркалові не терпиться.

— Х-у-у-р, х-у-у-у-р, полетіли...

Але Любка ще не все сказала, за день багато всього назбиралося. Добре, що є кому слухати.

— Так ви ще не все знаєте. Милувались-милувались ми тими цвяшками, а тоді розізлились та й набили Романа Бугаїшиного. А Роман у плач, у голос і поскаржився Бугаїсі, що ми з Іванком його одлупцювали. А Бугаїха сьогодні три наперстки солі не віддала матері за спрядену куделю. То ви як підете по цвяшки, ще й бугая їхнього налякайте, хай знають Бугаї, як матір кривдити. Вона й так у нас щодня плаче, за татком побивається.

— Х-у-у-р, ху-у-у-у-р! — не терпиться Гуркалу. — Помчимо до Бугая...

— Ми б помчали, так двері замкнено, — каже Антипко. В його переляканих очах стрибають зелені вогники: відколи без п'ятки лишився — дверей боїться, ніби Філарет злодіїв.

— Х-у-у-р! —хапайся за мого хвоста і в димар, — погримує Гуркало.

Антипко вагається, він хоча й бешкетливий, а лінькуватий.

— Я буду геть чорний від сажі.

— Я тебе всьогісінького вранці вимию, — обіцяє Любка. — І витру чистим рушником...

— Добре, — нарешті згоджується Антипко. — Тільки ти не забудь мене завтра вмити. Бо дуже соромно весь день гойдатись на лаві невмиваному.

Антипко береться за хвоста свого товариша, Гуркало надимає щоки і чорним клубком шугає в димар. Пічне віконце деренчить — надворі вітер. Любці стає трохи шкода Аптипка й Гуркала, але хай знає Бугаїха, як кривдити маму, ось повернеться з війни татко, він їм усім добре дасть...

З тими солодкими думками дівчина засинає. А добуток її дитячої уяви — Антипко та Гуркало — ще довго нишкають по нічному хуторі.

І сниться Семирозуму, ніби він власними руками створив усе, що існує на світі, — виточив з м'якого березового окоренка землю, долотом видовбав заглибини для озер та річок, обгородив береги патичками дерев, а деінде набив патичків густіше — хай буде ліс, а над усім тим дерев'яним царством нап'яв клапоть тонкої полотняної вибійки її білими зорями на синьому полі.

Легко ступає Матвій по землі, сягаючи чолом зір, господарським оком кидає навколо. Там замулилась річка, там порційна" гори дірявить небо, доведеться трохи стесати, м край неба охляло повис над деревами, наче боки бідарської корови напровесні, — треба підпорки нові ставити. Дістає Матвій інструмент свій — сокиру, струг, долота, всілякі свердла — і стає до роботи.

Семирозуму приємно думати, що без нього і земля ниділа б, і небо впало б, і взагалі не було б нічого, якби не його вмілі руки.

Нарешті і гора стесана, і річка поглиблена, і небо запнуте, аж полотно лисніє, — Матвій збирає інструмент і крокус далі, шкодуючи лише, що нема кому милуватись його роботою, всі загрузли в буденних турботах і не бачать далі класного носа.

Аж ось звідкілясь знизу доноситься розпачливе голосіння. Придивляється Семирозум: десь далеко внизу, на землі, копошаться люди не люди, комашки не комашки, обличчя всіх до нього звернуті.

— Ти змайстрував цей світ? — чується знизу.

— Я, — гордо відповідає Семирозум.

— Навіщо? — стогін котиться.

— Бо вмів. Бо руки мої годні до всякої роботи.

— Так нагодуй нас! — лине з землі плач дітей.

— Дай мені щасливішу, не наймитську долю!.. — озивається син Данило.

— Віддай мою молодість, якої не було,— приголошує Улита.

— Спокою, спокою! — гукає Філарет.— Землі і спокою.

— Кинь мені золоту копієчку, якщо ти зробив це: світ,— тягнеться до Матвія Денис Бугай. — Хоч жменечку золотих копійок.

— Їсти, їсти, їсти, їсти!.. — людський хор.

Криків більшає, згуки ростуть, переплітаються у єдиний болісний стогін, якому немає кінця-краю. Семирозум затуляє долонями вуха, але людський біль, людські муки в душі. Тоді він підводить голову і спочиває поглядом на соковитих яблуках зір. Як весело вони мерехтять, ніби нашіптують білими устами ніжні, зазивні слова! Який співчутливий погляд Місяця, звернений до зболеної, грішно землі! Ніби Місяць знає неабияку таємницю, ніби він може запропонувати людям щастя замість земної недолі. Дивиться Семирозум на білий Місяць-повню і чує, як гудуть золотисті бджоли над яблуневим квітом. А й справді — чому Місяць такий білий? А часом — червонястий. Десь є одвічний день, одвічне квітування садів, потім достигають яблука, вишні, груші і падають па долівку Місяця, тільки підбирати їх нема кому... Щастя, тиша — і жодного докорі творцеві! Він даремно вистругав землю з її долинами, лісами, живністю, людьми, все одно всіх досита не нагодуєш, усіх не зробиш щасливими. Краще вирвати з дум чужі й свої болі, нічого не чути, не бачити, якщо безсилий зараз стати в поміч. Навіщо йому земля, коли є небо?

Велетенські, пружні крила виростають на Семирозумових плечах. Він дужо змахує ними і шугає назустріч зорям. І диво дивне — небо розступається, глибшає, йому нема дна. Голубі хвилі неземного світла вколисують Матвія, і робиться йому легко та безтурботно, і в голубому сні потроху забувається багатостраждальна земля...

Пахне чебрецем сіно, важко зітхають у закуті коні. Зовсім, як люди. Коли б це не Філаретові коні, Данилові навіть шкода б їх було. Але все Філаретове — і сіно, і конюшні і коні, і чемерка, і сам Данило.

Він зводиться на руки, прислухається. Не рипають двері, не зойкає калюжа під важкими Філаретовими кроками — таки заснув нарешті. А може, біля вікна чатує?

Кажуть люди, десь у саду золото закопав глитай до кращих часів, тому й не спить ночами, боїться. Може, й закопав. Данилові байдуже до його золота, хай у труну з собою покладе. Данило знав, чому не спиться Філаретові. Боїться, що півня підпустять однієї ночі. Вже не раз посилав Данила за міркою жита до своїх колишніх наймитів і боржників. Піддобритись, відкупитись хоче. Але від усього хутора, від усього світу не відкупиться. Данило власноруч радо пустив би півня і пішов світ за очі, якби не батько з матір'ю. Бо живими в могилу зажене.

Данило обережно прочиняє двері і виходить у двір. Навіть не замикає за собою стайні, хай крадуть, коли знайдуться добрі люди.

1 2 3 4 5 6 7