Ладимир

Дрозд Володимир

Сторінка 3 з 3

Не хочу на язиках теліпатися.

— Телицю, скажеш, помагав... — Він засміявся, узяв з її рук і опустив у кишеню куфайки півлітру, а з другої спрагло ковтнув. — А здорово він...

— Хто?

— Та не Степан же, із Степана вже тирса сиплеться. Бугай...

— Тю, дурний, мелеш язиком.

— Я не тільки язиком можу...

Вогонь нуртував у тілі. Ладимир лапнув обвислі Марущині груди, зареготав:

— Хоч вузлом на спині зав'язуй...

Марушка відсахнулася, ударила по руці. Ладимир одпив з пляшки, тоді узяв жінку на оберемок, наче мішок з фуражем, і поніс до ліжка під стіною. Марущині зуби вп'ялися в його руку, трохи пляшки не випустив. Ладимир кинув жінку на долівку:

— Тю на тебе, хоч уколи тепер приймай од сказу! А Степана ти не кусаєш!..

Марушка повзком шаснула до ліжка і клацнула вимикачем. Лампочка спалахнула над столом, відбившись у широкому лезі ножа, що лежав біля цеглинки сірого хліба. Ніж зблиснув у Марущиній руці, і довга та худа, наче полотняну сорочку нап'яли на хрестату телеантену, жінка з безтямними круглими очима пішла на Ладимира, Ладимир, підтримуючи прокушену руку, позадкував у сінці. Хатні двері з хряскотом зачинилися перед його носом, і по той бік дверей брязнув залізний гак.

— До бугая б тебе!.. — безсило лютуючи, гукнув Ладимир, але в хаті мовчали.

Він хвилю постояв, прислухаючись, і подався геть. Але скоро і жінка, яка не далася йому, і її корова, і розмокла, грузька од весняних соків земля, що хтиво хлюпала під чобітьми, і вогка, тепла, аж задушна ніч злилися в його хмільній уяві в чудернацький образ бугая з запопадливою рахманною мармизою Степана. Те привиддя уперто маячіло в свідомості, ніби дражнилося. А може, про Марушку і Степана люди добрехали, раптом подумав Ладимир. Насправді ж Степан, як і він сьогодні, вечорами тягає з ферми дерть Марушці. Думка була страшна, бо, твереза, вона тягла за собою інші думки, ще тверезіші. Ладимир затоптав її у багно, проте думки вислизнули з-під чобіт, і він ухопився за відчуття голоду та всіляко роздмухував його. Ладимирові знову, як тоді, в Степанихи, запахло смажениною; з безсилої та безадресної злості скипала кров.

Ноги, здавалося, самі понесли його по кривулястих хутірських вуличках, а потім через городи та луг до ферми. Поблизу телятника Ладимир ще раз приклався до пляшки, а недопиток сховав у кишеню. Прикульгав сторож, покахикав біля загону і подався на центральну садибу. Ладимир намацав біля стовпа шворінь, він ще зранку примітив його, хоч ні про що таке не думав, і підважив екабу разом із замком. З дверей сарая парко тхнуло перепрілим силосом та гноєм. Ладимир одв'язав Мишка і потяг за ланцюг, проте бугаєві не хотілося залишати тепле лігвище, а може, відчував уже смерть свою. Ладимир нагріб з мішка під стіною дерті в шапку. Мишко на дерть звабився і, важко сопучи, почалапав із сарая. Прошкуючи до лісу, Ладимир з бугаєм обігнули курник, але кури вчули опівнічників, засокорили, забили крильми. Проте переполох скоро влігся, і нічна тиша, завинена в густий туман, наче в повсть, облягла їх. На обрії, крізь чорноту ночі, проступав ліс, і тут уперше бугай збунтувався, уперся передніми ногами в розмоклий луг і стояв як укопаний. Поцобкавши півшепотом, Ладимир зло садонув його носаком чобота в пахвину. Бугай крутнув головою, вирвав ланцюг з Лади-мирових рук і погойдався в ніч. Спершу чути було, як чвіркае під його ратицями луг, а відтак захлюпотіло і стихло. Мишко втрапив у болото, вода сягнула черева, і він далі не пішов. Стрибаючи з купини на купину, Ладимир добрався до бугая і вивів його на сухіше.

Тут тільки він доп'яв, що бугая треба забити, для того ж і виводив його, а забити чим він не має.

Ладимир повів бугая довкола Марущиного хутора у Ріг, де жив. Дорогою Мишко ще двічі виривався, відбігав на десяток метрів убік, але безпросвітна темрява лякала, і він покірно вертався на людський голос. Ніч єднала їх. Так доплуганилися вони до мосту через Жерело, яке влітку пересихало, а тепер, розповнівши, сіріло широким заочеретяним плесом. Тут, на мосту, він намацав товсту дубову палю, що її шофери, взимку возячи з лісу ломаччя, поклали для певності між трухлих дощок. Процурпеливши ще трохи бугая, Ладимир облюбував видолок над річкою, допив горілку (пляшку кинув у Жерело) і обплутав ноги бугаєві кінцем ланцюга. Прип'ята голова Мишка трохи не торкалася землі, і він голосно всапував її дух разом з духом молодої трави, яка густою щіткою, наче шерсть на бугаєвім карку, вишпиговувала з лугу. Ладимир узяв палю обіруч, розмахнувся (він давно ні про що не думав, довколишній туман, здавалося, проник крізь пори тіла і клубочів у мозку) та ударив Мишка між рогів. Бугай обліг, кров хлинула з ніздрів на лугову парость, ріг буртавив торф'янистий берег. Двома ударами Ладимир добив бугая.

І тільки тоді у Ладимировій душі закалатав, розганяючи хмільне очмаріння, страх. Він випустив з рук палю й побіг, навпростець, через водопілля й городи, до своєї хати.

Біля обійстя він зупинився, переліз через тин. На веранді світилося. Із дверей хліва на притрушений потерухою двір падало пасмо світла: на перевернутій бочці посеред колишньої їхньої хатки, а тепер хліва чаділа гасова лампа. Поблизу лампи стояв сільський ветеринар у заюшеному кров'ю цератовому фартусі. Кров скрапувала з фартуха і з червоних, наче в рукавичках, рук. Галька пронесла через двір в оберемку ще мокре, в пуп'яшках теля. Десь у кутку хліва витомлено зітхала корова, яка розтелилася цієї паркої весняної ночі. Галька поклала теля на солому посеред веранди і знову пішла у хлів. Ладимира, розіп'ятого на причілкові, вона не побачила. І тут у голові його зацвірінькало, закаркало — він знову, як і третього дня, коли перепив, розумів мову птахів. Тепер птахи кричали в самі вуха, аж щеміли перетинки: "Посадять! Посадять!" Підстьобнутий тим лементом, він шаснув по хаті, гублячи ковтяхи болота:

— Матка, де ніж?

Краєм ока бачив, як сполотніла, обмерла мати.

— А де, може, діти занесли, — мовила далеким, чужим голосом.

Він пошастав по мисниках, знайшов ножа.

— Куди се бо ти? — гукнула мати.

Але він не відповів. На веранді побачив мішок з насіннєвою картоплею. Картоплю висипав у куток, а мішок узяв під пахву. Слизнув попід хатою на город. Біля перелазу закурив — цигарка тремтіла в руці, наче язичок каганця на комині. Мати приходила з ферми пізно ввечері і пряла ночами біля каганця, бо їх було четверо і кожного треба було одягти хоч би у полотнянку. Самопрядка шуміла, наче тала вода в канаві за городом. Удосвіта мати варила бульбу в мундирах, пекла деруни на кобзяній олії і знову бігла на ферму. Він затягся гірким димом дешевої цигарки і побачив худу, як тичина, материну постать, що, здавалось, безшумно пливла по городу на пасмі розмитого вогким туманом світла з веранди, наче на човнику з кросен. Ладимир зім'яв цигарку і поспіхом югнув у ніч, уже вишиту на сході червоною заполоччю зорі. Колись, підпаском, він скрутив на лузі голову гусакові і приволік додому в полотняній шаньці. Ранком мати провела його по селу з гусаком за плечима — люди вигонили корів, діти ішли до школи, було невимовне соромно. Відтоді і допоки не почав лити, він не брав чужого. Тепер йому хотілось, аби усе це — сварка з Галькою, Марушка, мандри з Мишком по нічному лузі — виявилося лише сном. Але у видолку над Жерелом сіріло розпластане по землі тіло Мишка, і берег був темний від крові. Він подумав, що оббілувати бугая не встигне, а оббілує та візьме в мішок самі стегна, решту затягне в Жерело. Ладимир черкнув ножем по халяві і присів навпочіпки, але від гострого запаху крові його занудило. Він вирішив, що оббілує наступної ночі, за день у холодній воді бугаєві нічого не станеться, підвівся, щоб відтягти Мишкову тушу в річку, і побачив крізь сіру досвіткову млу матір, яка, розгортаючи сувій туману, сходила у видолок. Ладимир випустив з раптово зів'ялих рук ніж і поплуганився попід очеретами до містка, раз по раз озираючись. Люди виходили з дворів, гуртилися біля лавки, їхали в поле, сотні людей, тисячі людей, і кожен дивився на Ладимира, що ніс мертвого гусака. Мати постояла біля бугаєвої туші (туман з'їдав її голос, а може, вона мовчала, бо вже не мала що сказати синові) та й собі пішла понад Жерелом.

І Ладимир побіг, тікаючи од матері. Він біг швидше й швидше, кількома стрибками перетнув місток і кинувся з укосу у багнище, де ще розкошувала ніч.

Село на узвишші, по той бік річки, прокидалося, вбираючись у яскраві разки електричного намиста.

Проте Ладимир уже не бачив того пробудження. До нього зліталися відьми, і не було від них рятунку.

1971

1 2 3