Доля моїх воріт і загорожі, виявляється, вирішувалася в далекій Америці. Американському професорові Григорію Грабовичу трапився мій роман "Спектакль". Книга, мабуть, сподобалась, бо професор із доповіддю про неї виступав на міжнародному симпозіумі в Італії. З Рима він прилетів до Києва. І тут йому заманулося зустрітися з автором "Спектаклю". Із Спілки мене попередили, що американський професор пан Грабович за день-два відвідає Халеп'я, де творився згаданий ро-
25
ман. Уранці я розповів про скорий приїзд заокеанського гостя своєму сусідові. "Справжній американець?!" — перепитав вражений сусіда і уперше за сімнадцять літ нашого сусідства глянув на мене з неприхованою повагою. Це уже — в крові нашій. Колись мені подзвонила незнайома жінка і сказала таке: "Оце я була в Болгарії, там продається ваша книга. Мене запитують: ви знаєте такого письменника, він — із Києва? А мені соромно признатися, що — не знаю, не чула. А тепер хотіла б щось ваше почитати. Якщо вас читають за кордоном, то, мабуть, ви справді щось цікаве пишете…" "Звичайно, справжній, живий, стопроцентний американець, ще й професор", — підтвердив я сусідові. І поїхав у риб-колгосп, щоб купити свіжої риби. Американці — теж живі люди і хочуть щось смачне поїсти. Зачувши про скорий приїзд американського професора, голова рибколгоспу задумливо мовив: "Бачу, що ваш, Володимире Григоровичу, авторитет виростає до міжнародних масштабів. А це уже — політика, обличчя держави. Без воріт і залізної загорожі сьогодні вам ніяк не можна…" Коли я вертався з рибою додому, сусіда уже підмітав нашу вуличку. (Випадково, дещо згодом, я був свідком, як того ж професора Грабовича очікували в Ірпінському будинку творчості: старанно підмітали усі алейки — американець їде!.. Отже, мої земляки — не виняток). Сусідка поспіхом, ніби заходилося на дощ, знімала з дроту коло своєї хати постійно діючу виставку випраних панталон і підштаників.
За якусь годину примчали вантажівкою робітники з рибколгоспної майстерні і вкопали на межі моєї садиби залізні стовпи. Надвечір з'явилася огорожа. А раненько-вранці, після, як виявилося, безсонної ночі, майстри навішували на стовпи зварені з броненепробивних металевих листів ворота. Сільська Рада розпорядилася терміново побілити паркан вздовж траси і, звісно, на вулиці Яблуневій. Востаннє їх білили, коли відкривали пам'ятник на Букринському плацдармі і через село мав проїхати Володимир Щербицький. Через трасу біля крайніх хат напнули червоне полотнище із закликом і запевненням: "Наша мета — перебудова!" На стіні дитячого садка замаячіло: "Перебудову суспільства починаймо з перебудови власної свідомості", а на воротах тваринницької ферми— "Хай живе інтернаціоналізм!" До сільської лавки завезли ковбаси трьох сортів. Але розпорядилися, щоб
26
до приїзду американця в Халеп'я ковбаси не продавали, лише виставили зразки у вітрині. У мене весь день не зачинялася нова залізна хвіртка, приходили сільські жінки, запитували: "Та коли вже приїде той американський професор?! Ми у черзі за ковбасою стоїмо, але не продають, очікують…" Сусіда виголював косою бур'янець попід парканами і навіть — вздовж Жолудівки, де ніколи, за всі роки радянської влади, не косилося… Це не завадило йому через якусь годину, випивши з професором чарку, зробити офіційну заяву про те, що тільки відсутність наказу Сталіна завадила нам у сорок п'ятому витурити американців з Європи, та й нині, якщо тільки щось, ми готові воювати із світовим імперіалізмом за світле комуністичне майбутнє усього людства. "Коли я тверезий, я такий маленький-маленький, — вибачливо пояснював наступного дня. — А тільки вип'ю — наче лев стаю…" Це теж — у крові нашій.
А ковбасу в лавці продавали уже наступного дня, коли од професора Грабовича і слід прочах. Продавали з "приданим" — по три обов'язкові банки морської капусти на кілограм…
Бажаючі відвідати Музей живого письменника збиратимуться біля воріт садиби. Там є лавочка, вкопана моїм сусідом. Зустрічатиме відвідувачів директор Музею, а за сумісництвом — сторож і тілохранитель письменника, доктор філології добродій Жульєн. Зачувши голоси, він мчатиме від будинку по вистеленій цеглою стежці і лунко, на всю Яблуневу вулицю, гавкатиме. Але не треба боятися, гавкіт Директора — це його дружнє вітання. Загрозливе гарчання — своєрідне освідчення в любові. Дочка моя ще називає Жульєна Крихіткою. Хоч насправді — це півтораметровий псина з головою як у доброго теляти, язик звисає з розкритої пащеки — наче червона пластмасова краватка, колись були модні на провінції. У глибокій пащі ікла не менші, аніж у вовка. У Жульєна— високе чоло мислителя, а очі — набагато розумніші од моїх. Хіба що окулярів бракує. Окуляри він терпить, лише коли треба сфотографуватися — для вічності. Вітаючись із людьми, яких добре знає, він каже: "Гар-р-р…", — стає лапами на груди і наполягає на поцілункові. Оця любов його до поцілунків при зустрічах нагадує мені достопам'ятних вождів застою. Окрім розуму, Жульєну не бракує і природженої доброти. А таке поєд-
27
нання у нашу складну епоху досить рідкісне. Не бракує йому і мужності, але мужність добродія Жульєна, так би мовити, вибіркова, як і в кожного справжнього інтелігента. Він надзвичайно мужній з козулями і зайцями, але не приховує страху перед дикими кабанами, лосями і сусідським півнем. Навесні, коли Директор ганяв з нашої грядки курей, півень обійшов його з тилу партизанським способом і так дзьобнув у зад, що доктор філології, підібгавши хвоста, безоглядно майнув по молодій цибулі на свій знаменитий диван. Відтоді Жульєн глибоко зневажає сусідського півня, і мені самому доводиться ганяти курей з городу. Жульєн — ще порівняно юний пес, але життєпис його досить драматичний і складний. Якби Директор займався політикою, він мав би для своєї автобіографічної книги набагато більше матеріалу, аніж деякі претенденти на високі посади, що, прокричавши три слова з державної трибуни, уже творять мемуари. Воістину, як писалося про Володимира Яворівського у передвиборній листівці: "Він мав тяжке дитинство, але ранню славу…" Драматичну біографію доктора філології Жульєна охоче вислухають відвідувачі Музею, навіть за додаткову плату. Сентиментальні історії про тварин із щасливим фіналом у наш жорстокий час діють на людські душі як лікувальний бальзам. Майбутнє нашої ринкової прози — солодкі різдвяні казочки…
Це ще Муза моя була при здоров'ї. А дочка, науковий співробітник Києво-Печерської лаври, ще й виконувала обов'язки нині створеного Товариства охорони тварин. Не минало й тижня, щоб у нашій квартирі не з'являвся новий пес, наближаючи нас із Іриною до передінфарктного стану… Десятки їх, загублених чи залишених господарями, перебували в квартирі. Іноді жили тижнями, поки Орися десь прилаштовувала свою чергову знахідку. Часом я істерикував: "Або — я, або — псарня в домі!" Тоді черговий пес переселявся до квартири моєї рідної тещі. І починалися довгі, утаємничувані од мене переговори по телефону. Нарешті дружина полегшено зітхала: "Прилаштували і цього…" А увечері, вертаючи з роботи, Орися приводила нове осиротіле щеня, І все починалося спочатку.
Цього пса Орися побачила на зупинці сімдесят першого автобуса, що снує по нашій вулиці. Можливо, загубився, а найшвидше — господарі його залишили і
28
втекли на автобусі. Він терпляче чекав, вірячи в людську доброту, бо, повторюю, сам від природи добрий. Орися діловито запитала: "Підеш зі мною?" Пес підвівся і пішов слідом. І прийшов до нашого письменницького гуртожитку. Тут Орися, пам'ятаючи про мою бурхливу реакцію на попереднього хвостатого гостя, завагалася. І натиснула в ліфті кнопку восьмого поверху, на якому мешкає наш давній друг і хрещений батько Павла Микола Григорович Жулинський. Нині Микола Григорович — член-кореспондент Академії наук, а тоді був "просто" доктором філологічних наук. Що вже казала Орися Миколі Жулинському, не знаю. Але у квартирі нашій вони з'явилися втрьох. Першим упевнено, як додому, ступив поважний чорний пес. Він розлігся на килимі посеред вітальні, поклав голову на випростані лапи, зітхнув і заплющив очі. Нарешті, мовляв, я добувся рятівного берега. Слідом зайшов, обережно і м'яко, природжений дипломат доктор філології Жулинський. За його широку, майже директорську спину ховалася Орися. Ірина все зрозуміла без слів. Вона ковтнула валідол і мовила пророче: "Жулинський! Якщо цей пес залишиться у нас, я назву його на твою честь — Доктором Жульєном…"
Але — ще не судилося псові стати Доктором. Бо, коли я трохи пізніше з'явився додому і побачив на килимі у вітальні ще один волохатий чорний килим, мені не допоміг валідол… Нам поталанило: не минуло й трьох днів колотнечі в квартирі (двоє псів!), як майбутнього директора Музею погодилася узяти наша знайома. Не для себе — вона мала родичів у Богуславі, їм потрібен був сторож. І був би Жульєн звичайнісіньким дворовим псом, сидів би на ланцюгу коло будки, а не директорував у Музеї живого письменника, потроху здобуваючись на світову славу. Але доля є доля. Що кому судилося, того не минути. Наступного дня знайома подзвонила і вибачливо призналася, що пес од неї утік. Вивела у двір, відпустила побігать, а він зник, навіть не попрощавшись, за англійським звичаєм. Орисі ми сказали, що її підопічний уже в Богуславі і там йому дуже добре…
Десь тижнів через три завітав до нас Микола Жулинський і каже: "А знаєте, я бачив того пса на Хрещатику. Сидів біля автобусної зупинки". — "Тільки не проговорися перед Орисею", — попрохали ми. А ще через тиждень відчиняються двері нашої квартири і впевнено
29
заходить знайомий чорний вродливець. Заходить, лягає на килимі у вітальні, кладе свою велику голову на випростані лапи, зітхає і заплющує очі. Слідом, звісно, Орися: "Піднялася на фунікулері, іду по Володимирській гірці, раптом, розштовхуючи людей, мчить до мене — він…" І тоді я сказав: "Це уже — доля. Тут нічого не вдієш. Треба змиритися". І сказала Ірина, наливши молока у миску: "Добродію Жульєн, звольте поїсти…" Доктор філології підійшов до миски, похлебтав і вдячно мовив: "Гар-р-р…" Зайшов Микола Григорович і промовив до нашого приблудця: "Я пишаюся, брате, що ти названий на мою честь.