Вперше за усі літа, відколи у Халеп'ї, я серед дня купався в озері, вигрівався на сонечку, почитував пригодницьку повістинку, був нормальною людиною. ("Хто це, дурний, улітку пише! — повчав мене колега. — Не треба вдавати із себе генія. Будь нормальною людиною і влітку — відпочивай, скільки того життя?..") Односельці, приходячи на озеро, на гатку, як у нас кажуть, дивилися на мене з подивом (уперше бачили мене біля води) і співчутливо, наче у хворого, запитували: "Що це з вами, Григоровичу?" І я кожному вибачливо пояснював, що тільки-но дописав книгу і тепер маю повне право відпочити, як усі люди. Я витримав такого, пляжного, буття і таких розмов годин зо три. Відтак згорнув ковдру і похилитав на свою Яблуневу вулицю, до свого кабінету. Невдовзі я уже сидів за письмовим столом, над новим своїм романом "Спектакль". Можливо, я був би певніший у собі, якби не оця, справді-таки — графоманська, звичка до щоденної, щохвилинної праці. Генії — вони творять з надзвичайною легкістю, занотовуючи на папері те, що надиктовується їм вищими силами з небес; графомани ж, загвинтивши під сидінням стільця гайку, як полюбляв казати ще в Олишівці, районному містечку, бухгалтер редакції, працюють у поті чола і усього тіла…
І ось я — переписую, правлю, відшліфовую текст роману "Листя землі". Це хоч і тяжка, але уже звичайна літературна робота, вона не вимагає колишньої духовної напруги. Як і раніше, ми із моїм єдиним, принаймні в ці останні роки, чотириногим товаришем Доктором Жульєном щоранку бредемо по Витачівській дорозі в поля, але уже я не розмовляю з богами, уже небеса зачинилися для мене. Уже в душі моїй— порожнеча, і струни, які єднали мене з вічністю, поки працював над "Листям землі", обірвані. З небесами можна розмовляти, коли душа — наповнена, коли ти сам почуваєшся творцем, над яким єдине верховенство і влада — сам Господь. І лише тепер починаю я сповна розуміти, скільки життєвої енергії відбирало у мене моє щоденне писання. Я вже не один раз згадував слова нашого поета сімнадцятого століття Величковського про письменницьке ремесло: "Пишуть три пучки, а болить усе тіло…" Коли я підводився з-за письмового столу, після десятигодинної праці, мене вистачало на єдине— дійти до розкладайки під грушею. І ось енергія, яка впродовж п'яти років виливалася на папір рядками роману, зануртувала в мені. Яка прекрасна нагода для дослідників психології творчості вивести цілком наукову формулу! Для цього досить було б виміряти кількість витраченої мною енергії на власній садибі. За три-чотири тижні, доки я не писав, а лише правив написане, я зробив на ній більше, аніж за попередню п'ятирічку. Я посадив яблуневий сад (правда, взимку, поки я займався громадською діяльністю і працював над статтею "Чи бути завтра українській літературі", його геть з'їли зайці і козулі, але то вже — інша розмова…). Я посадив малину і смородину. Я розчистив схил над Жолудівкою. Разом із сусідою, у якого — бензинова пила, я звалював велетенські сухі берести, клени та груші в підніжжі Московської гори. Я рубав колуном такі крижасті колоди, на які досі боявся і глянути. Сусіда здивовано усміхався: "Ось які твореники творить з вами, Григоровичу, перебудова!.." Справді, творилося зі мною щось дивне: кров предків, споконвічних селян, зануртувала в мені, я ставав сільським господарем…
Боже, скільки путящого я міг би у житті своєму зробити, думав і думаю, якби не викладався увесь на той проклятущий папір! Мої колеги по літературі, які сьогодні стали політиками, заповзятливо, щойно я переступав поріг Спілки, утверджували мене у моїх сумнівах. "Напишете ви десять книг чи двадцять — яка різниця?" — цілком резонно запитував Дмитро Павличко. Павло Мов-чан підступав здалеку: "У тебе вдома є повне зібрання Діккенса і Тургенєва?"— "Є. Діккенс — у двадцяти томах, Тургенєв — у восьми", — згадував я, не розуміючи, до чого йдеться. "А ти їх часто перечитуєш?" — наносив удар по моїй літературоманії Павло Мовчан, народний депутат і активний громадський діяч.
І справді, навіщо ми мережимо на папері оті рядки, витрачаючи стільки духовної, та й фізичної, енергії? Замолоду таких запитань я собі не ставив: мріяв про єдине — дожити до тої благословенної хвилини, коли побачу на прилавкові книгарні написану мною книгу… ТІ юначі ілюзії давно розвіялися. Тепер тверезо бачиш: твоя книга — лише листок у паперовому падолисті, що його подих історії котить по людському стовпиську. І все ж — пишеш. І — поки пишеш — майже віриш: є у всесвіті сила, яка водить твоїм пером. А як зветься та сила, не судилося тобі знати. Та й чи треба знати? Поки пишеш, переконуєш себе: ти — на "прямому дроті" із самим Богом, як та баба Феська. І — поки пишеш — знаєш: попри всі сумніви частина твоєї душі матеріалізується в слові, яким коротким у часі не було б життя того слова. І ще: твоя духовна енергія поповнює ноосферу, про яку писав Володимир Вернадський, а може — якісь інші духовні комори космосу, про які ми, земні смертні, ще й гадки не маємо…
Дозволю собі ще коротенький спогад про роки, коли я писав "Листя землі". Є коло Халеп'я, над Дніпром, гора Жомирівка. У часи дохристиянські на шпилі Жомирівки було поганське капище. Археологи про нього знають. Підтверджує існування капища на Жомирівці наприкінці минулого тисячоліття і славнозвісний Олесь Бердник, що, як відомо, не вперше зійшов на нашу землю, втілившись цього разу у бородатого велетня. Якось на пароплаві, що плив повз халеп'янські береги, я розповідав йому про давній язичеський храм на Жомирівці. "Я пам'ятаю, було, було капище…" — величаво і замислено кивнув Олесь Бердник. Як написав би істинний український романіст: стрічний дніпровський вітер несміло ворушив його довге, сиве волосся… Так ось, у часи християнізації Київської Русі капище було зруйноване фанатичними прибічниками нової віри (руйнування християнських храмів у тридцяті роки — не перший акт сумної трагікомедії на нашій землі; і старі боги мстяться…). А один із жертовних каменів скотився зі шпиля і — дивом дивним — зберігся. На ньому є ритуальні знаки. Нині камінь лежить у темному акаційному ярку на березі Зеленого озера. Одного осіннього ранку, коли бродив навколишніми перелісками, камінь владно покликав мене до себе. Звісно, не голосом. Але німий його поклик я чув майже реально: як мотузкою, потягло мене за очерети, в берег, гористою, ковзкою стежкою. Наблизившись, я в божевільній надії на чудо притулив обидві свої долоні до каменя: "Дай знак, що чуєш мене, відкрий хоч краєчок завіси перед таїною світу…" Але камінь був холодний і німий. Правда, Доктор Жульєн, що кожного ранку мужньо ганяв на полях довгоногих козуль і зайців, несподівано опустив хвоста і мовчки позадкував од каменя — на стежку. Таким зляканим я ще ніколи не бачив свого вірного тілохранителя і єдиного співрозмовника довгими осінніми вечорами у Халеп'ї. Сусіда пізніше виклав власну версію його переляку: у шелюзі, за каменем, чаївся дикий кабан. Можливо, і кабан, а можливо — і не було ніякого кабана…
Розчарований з німоти каменя, я обійшов довкола озера і зупинився на протилежному од каменя березі. Чуда не сталося, а поклик — лише плід моїх виснажених нервів. І раптом з улоговини повіяв над озером пружний вітер, полетіло з молодих дубів сухе листя, вклонився воді сивий очерет, збрижилася чорна шерсть на тілі Доктора Жульєна, і збрижилася од берега до берега вода в Зеленому озері, і хмари в осінньому, низькому небі заспішили, завирували. І був голос до мене: "Усе, що бачиш, що відчуваєш, — лише потік одної-єдиної сили, природи якої ти, людина, не здатна зрозуміти". Втім, не таке уже й надвідкриття, аби заради нього камінь мав кликати мене до себе…
І все це — і голоси, і божевільні думки, що сам Господь надиктовує тобі роман, і щоранкові на Витачівській дорозі та довколишніх пагорбах розмови, під здивованими поглядами Доктора Жульєна, з небесами, усе це — ДОПОКИ ТИ ПИШЕШ.
А дописав, поставив останню крапку — і ти тільки лушпиння, оболонка насінини, яка догниває в землі, біля молодого корінчика рослини, що вже проросла крізь скоринку землі і розтулила до сонця свої перші, ще такі ніжні листочки… І ось — звершилося!..
Заспокойся, підозрілий читачу, я не значу для вічності високими словами мить завершення мною десятої книги роману "Листя землі", я лише цитую. Або майже цитую, з пам'яті, бо немає під рукою часопису "Радуга" з нарисом-панегіриком, присвяченим моєму колезі Володимиру Яворівському. В одному з розділів нарису ішлося про завершення ним роману "Ланцюгова реакція" — гімну на честь мирного атома, запряженого мудрими ученими у воза чорнобильського реактора… Було це на початку вісімдесятих. Ми, майже безквартирні, а точніше — безкабінетні, декілька зим працювали в Ірпінському будинку творчості, очікуючи, поки завершиться будівництво письменницького "гуртожитку" по вулиці Чкалова. Ще не пробігла між нами чорна кішка політики, ще ми з Володимиром Олександровичем товаришували. Яворівський досить мужньо відстоював у "Вітчизні" мій багатостраждальний роман "Вовкулака", перейменований після чергового редагування у "Радянському письменнику" на "Самотнього вовка". Нова назва мала підтвердити ту офіційну думку, що в суспільстві розвинутого соціалізму хоч і трапляються "вовкулаки", але — поодинокі. Правда, сцени з вовчою тічкою, хоч і обчикрижені редакторською рукою, у тексті залишалися, заперечуючи тим самим нову назву. Але то вже для надто допитливого читача.
В одну з тих зим зависла було видавничо-комсомольська сокира над моєю "Баладою про Сластьона". Ми зуміли її дружним письменницьким гуртом одвести, за три дні надрукувавши позитивний відгук у партійній газеті…
І, хоч я хворів, тяжко вибираючись із своєї чергової духовно-тілесної кризи, жили ми весело і досить дружно Якось Яворівський поїхав машиною до Києва на роботу, не повернувся вчасно, потрапивши у страшенну хурделицю, і я пам'ятаю, як ми усі за нього вболівали. Ми з Володимиром Олександровичем багато жартували, обоє, під настрій, здатні були на гостре, дотепне слово, та й на розігри. І ось з'явився добрий харч для наших кпинів — номер "Радуги" з уже згаданим панегіриком. Кульмінаційну сцену, нагадую, переказую по пам'яті: тисячна сторінка— на друкарській машинці, і ось — звершилося, роман дописано, письменник виходить з кабінету, переступає поріг і — падає, знесилений…
І ось — звершилося! — і на моїм письмовім столі.