Дуже скоро. Так, як було з колективізацією: наламали дров, поки товариш Сталін не втрутився. І зараз можливі перегини на місцях…
— А чи не вважаєш ти, що саме колективізація призвела до голоду?
— Якщо б ти не був мій син, — жорстко сказав Сидір Гаврилович, — і я не знав тебе, як самого себе, міг би подумати, що ти став ворожим рупором.
— Я читав Леніна, він застерігав проти поспішливості у проведенні сільських реформ.
— Отже, ти неправильно зрозумів Леніна. Володимир Ілліч ставив питання про кооперування на селі, й заслуга товариша Сталіна, що він провів ленінську ідею в життя.
— Але ж ти, тату, зовсім не розумієшся на економіці. Хоч це визнаєш?
— Так, у мене не було ні часу, ні умов для навчання, — з гіркотою визнав Сидір Гаврилович. — З вісімнадцятого по двадцятий весь час на фронтах, а з двадцять першого — у ЧК. Сам учився, ну, курси різні… Але ж ти закінчив університет, ми з матір’ю мріяли про це, шкода, не дожила… Однак зарубай собі на носі: учила тебе Радянська держава, і мусиш їй вірно служити.
— Служити — значить мислити!
— Виконувати волю й накази партії.
— А якщо бачу, що не туди йдемо?
— Ми йдемо до комунізму. Що б не трапилося. Шлях наш визначений на багато років уперед.
— На якійсь стадії можливі й відступи. Чи просто помилкові рішення.
Сидір Гаврилович різко повернувся до сина, обпік поглядом.
— Цить! Щоб я ніколи такого не чув!
— Тату, і відступи, й помилки неминучі. Це — діалектика.
— Не діалектика, а безвідповідальне базікання.
— Скажи ще — вороже…
— Так би й сказав, якби почув не від тебе.
— І санкціонував арешт? — Антон знову сів на тахту, підвів на батька запитальний погляд. — Але ж я хочу всім нам, розумієш, країні, трудящим тільки добра, а якщо за колективізацією прийшов жахливий голод, то чи не помилилися ми, переінакшивши село? Навіть за проклятого царату не було таких катастроф: загинули мільйони, а ти, заступник народного комісара, невже збайдужів?
— Але ж підвела природа…
— Яка природа? Що б не траплялося, Україна завжди годувала себе, а ми підмели селянські подвір’я, не залишили й зернини, хіба це правильно?
— Була безвихідь…
— А може, головотяпство? Чи навіть більше — ворожі підступи?
— Чиї?
— Над цим я і думаю.
— Усі найважливіші питання вирішує Центральний Комітет.
— Знаю: а там помилитися не можуть… І все, що скаже Сталін, — істина!
— Так, товариш Сталін веде нас ленінським шляхом.
— Згоден. І шлях цей не торований, в ім’я кінцевої мети неминучі жертви. Та невже такі? Мільйони загиблих від голоду лиш на Україні…
Сидір Гаврилович сів біля Антона, поклав йому на плече руку, повернув сина до себе, зблизька зазирнув у вічі.
— У тебе похитнулась віра, — сказав із жалем. — Це погано. Навіть дуже погано. А віри я ніколи не втрачав. Ми починали ще з Леніним, а тепер бачимо, що діло його в надійних руках. Не можна жити без віри. Ми переборемо труднощі, може, я не доживу до перемоги, але ж ти побачиш усе на власні очі. Тоді згадаєш нашу розмову і збагнеш: в ім’я великої мети усе можливе.
— Тату, але ж це гасло єзуїтів!
Сидір Гаврилович невдоволено поморщився.
— Під час громадянської війни ми розстрілювали біляків, не з’ясовуючи їхніх провин. Уяви собі, іноді навіть трибуналу не мали часу скликати. Можливо, серед них були люди, які б, зрештою, перейшли до нас, проте час диктує свої закони. І тепер ми набираємо розгону, і тепер не маємо часу, наш поїзд мчить без зупинок, а ми стрілочники й маємо забезпечити йому вільний шлях. Головне, досвідчений машиніст, а у товариша Сталіна тверда рука, ясний зір і мудра голова. Він сам знає, коли пригальмувати, коли перепочити, проте, упевнений, не скоро, та й не вимагаємо перепочинку, є ще порох у порохівницях і у нас, старих, а у вас енергії має бути принаймні ще на п’ятдесят років.
— Чого-чого, а енергії вистачає.
— От і закінчимо цю розмову… — Сидір Гаврилович подивився на сина уважно, й тривога майнула в його очах. — Без розмов, — попередив, — маємо робити свою справу без зайвих розмов.
— Здогадуюсь…
— Сьогодні до мене має прийти твій ровесник. Тямущий хлопець, із сільських комсомольців, заочно навчається, а вже слідчий. Наша зміна — колись, може, стане наркомом.
— І він не сумнівається ні в чому?
— На нього можна покластися, і я сам клопотатимусь про присвоєння йому наступного звання. Капітан у неповні тридцять років, хіба погано?
— Чотири шпали? — не повірив Антон.
— Він заслужив їх.
— У вас секретна розмова?
— Старшому лейтенантові Сокирку доручено розслідувати справу Романюка.
— Тоді я залишусь. Ми домовилися з Ольгою піти в кіно, але кіно сьогодні відкладаємо, хочу побачити твого мудрого слідчого — можливо, мені вдасться переконати його, що чесніших і відданіших за Миколу Олексійовича просто не існує.
— Я просив Сокирка розібратися об’єктивно.
— А наказати вже не можеш?
— Романюк — мій друг, і незручно…
— З якого часу стало незручно захищати друзів? Дивна логіка: можна клопотатися за будь-кого, тільки не за друга… А хто ж краще знає людину, коли не друг? На фронті можна затулити друга від кулі, а поручитися за нього незручно?
— Але ж це можуть розцінити як вигороджування… А в моїх руках зосереджено немалу владу…
— Ну й що? Я б силою своєї влади звільнив друга.
— Не так це просто.
— Чекай, чекай, — перервав Антон. — А цей Сокирко знає, що ти протегуватимеш йому?
— Хочеш сказати, що саме цим я намагаюсь вплинути на долю Миколи Олексійовича?
— Якщо подивитися збоку…
— Не знає й не знатиме. Я не використовую свого службового становища…
— Ти в мене найкращий, — цілком серйозно ствердив Антон, — і що більш я набираюся досвіду, то більш хочу бути схожий на тебе. У твердості й незламності: заздрю, як це не дивно, твоїй прямолінійності — ми виховані трохи інакше…
— Шкода. Я намагався виховати тебе справжнім солдатом партії.
— Найкращий солдат той, хто усвідомлює наказ.
— І беззастережно виконує його.
— Ми вже балакали про це…
— Бо в цьому — сенс нашого життя.
— Проте зараз прийде твій Сокирко, а заступникові наркома якось несолідно самому ставити чайник…
— Мені казали, що тільки лакеї соромляться подати пальто гостеві.
Задзеленчав дзвінок, і Антон зауважив не без єхидства:
— Добре, що літо… А то б я подививсь, як ти намагаєшся зняти шинелю зі свого підлеглого і як він відбивається від тебе.
Сокирко повісив кашкет у передпокої, долонею пригладив русяве волосся й запитально глянув на Онищенка. Той висунув наперед Антона.
— Знайомтесь, старший лейтенанте, це мій син Антон. Працює в молодіжній пресі…
Відчувши міцний потиск, Антон пройнявся до гостя приязню, хоч і настроївся скептично. Гадав: комсомольський висуванець, таких вистачало й у них в редакції — не вміють написати й замітки, зате із сількорів, раніш за них усе переписували, тепер самі навчають. Проте Сокирко, хоч і був у гімнастерці зі шпалами, анітрохи не дер носа, всміхався доброзичливо, але в очах у нього, як здалося Антонові, зачаївся переляк. Зрештою, так воно й мало бути: заступник наркома для простого слідчого — бог, звик бачити його у формі з ромбами, а тут — у самій сорочці з короткими рукавами й легких парусинових штанях…
— Ви не дуже поспішаєте, Іване Макаровичу? — запитав Онищенко.
Сокирко подумав: коли б запізнювався на поїзд або на побачення з коханою, все одно ніколи б не признався. Поїзд завжди буде ще один, а з дівчатами також нема проблем — не одна, то друга, а от побути в Онищенковій квартирі, попити з ним чаю, порозмовляти, увійти в довір’я — такий шанс випадає тільки пестунчикам долі. І ще слід ближче роззнайомитися з Онищенковим сином, можливо, потоваришувати, он як батько дивиться закохано, певно, ні в чому не відмовляє, і, якщо розумно вести себе, можна швидко просунутись по службі. Принаймні обійти Сашка Попова й Миколу Суярка — цікаво, якими очима дивитимуться, коли очолить їхній відділ?
Та й що відділ — це тільки трамплін, а як добре попрацювати ліктями, можна видряпатись на самісіньку гору.
Нараз Сокирко уявив себе на місці самого Онищенка Й подумав, що це — не така вже й безнадійна мрія. Адже товариш Сталін сказав: кадри вирішують усе… Геніальна думка, а він, Іван Сокирко, наче створений для просування. Чистюсінька біографія: сільський комсомолець, з бідняків, активіст, непримиренний і послідовний, має класове чуття, можна просвічувати як завгодно й де завгодно, роздивлятися під мікроскопом, ніхто не знайде жодної плямки.
Від цієї думки Іванові стало тепло, й він подивився на Онищенка відданими очима, як на батька. Втім, чого так на власного батька дивитися? Старий пияк, пропах самогоном, хоч і лізе на всі трибуни, починаючи від сільрадівської: вивчив сотню правильних слів і маніпулює ними вже літ п’ятнадцять. Єдина батькова заслуга в тому, що Іван з чистою совістю пише в анкетах: із селян-бідняків, а в автобіографії обов’язково наголошує; його батько, Макар Сокирко, — один з організаторів колгоспного руху на Фастівщині, брав участь у розгромі та знищенні куркульських банд.
— Прошу… — Онищенко показав рукою на двері вітальні.
Іван на мить завмер, помітивши омріяний килим з шаблею, і вмостився на краєчку тахти; боком, з самого краю, вже цим виказуючи поштивість до начальства.
До кімнати зазирнув Антон, по-змовницьки підморгнув Сокиркові.
— Зараз я зварганю чай… їсти хочете?
Іван енергійно захитав головою, їсти справді не хотілось, голодні часи минули, й гастрономи були завалені ковбасою та шинкою, не кажучи вже про цукерки й тістечка. Проте Онищенко, певно, вважав, що молодому й неодруженому ніколи не завадить підкріпитися — наказав синові:
— Зроби бутерброди. У буфеті є сир та ковбаса, лимони, а чай завари міцний.
Антон підморгнув Сокиркові ще раз і зник. Іванові від цієї фамільярності потеплішало, і він вмостився зручніше. А Онищенко не сів, обперся спиною на одвірок і дивився очікувально.
Зненацька Сокирко зрозумів: оті дві чи три секунди, ота пауза, після якої він почне розмову, справді можуть стати для нього вирішальними. Власне, він уже прийняв рішення, більше того, обставив усе так, щоб комар носа не підточив: зранку викликав на допит Романюка, потім пішов на прийом до свого безпосереднього начальника майора Кушніра й доповів, що, мабуть, справа не варта виїденого яйця.