— А ми — гуляємо!
— Що ти затявся зі своїми гульками? — спалахнув Гриць. — Теж мені знайшов заняття. Гульки та гульки! Гуляти теж колись набридне. А ти жодної книги не прочитав. І ким ти виростеш?
Шмигик-Мигик з гордістю вигукнув:
— Ясно ким — гулякою! Тут тобі не твоя Лоцманка!
Шмигик-Мигик аж підстрибнув на радощах і побіг геть. Гуляти.
ПРИГОДА П’ЯТА
— Постривай, Шмигику! — кричав Гриць. — Ти мене привіз на свою чудернацьку планету, то одвозь і назад у Лоцманку. Не хочу я у вас більше жити! Переплутали все і раді!
На вулиці з’явилася куля, смішно застрибала на своїх тоненьких довгих ніжках. Шмигик-Мигик підняв руку, куля спинилась. Не озираючись, Шмигик-Мигик скочив у неї, зачинив дверці. Коли Гриць добіг, куля вже почала підійматися.
— Та почекай, кажу! — Хлопець вчепився руками в ніжку кулі, хотів було її утримати і відчув, що… летить.
Стрибати було пізно. Внизу пливли дахи будинків. Учепившись обома руками, Гриць підтягнувся і зажмурився від страху. Чи ж надовго вистачить сил висіти отак? А куля здіймалась усе вище й вище. Місто лишилося позаду, а попереду виднілася зелена рівнина з гаями і чагарями. Зовсім, як біля Лоцманки. Та ось куля пішла на зниження, і в Гриця трохи відлягло від серця. Ще трохи — і куля м’яко застрибала на галяві. Розчепіривши пальці, Гриць беркицьнувся в траву. А коли звівся, то Шмигик-Мигик уже був далеко.
— Стривай! — крикнув Гриць. — Ти ж куди?
— Гуляти! — підстрибував приятель. — Цілий день гулятиму, де захочу, а ти повертайся у свою Лоцманку і зубри уроки. Ха— ха!
Підстрибуючи, як м’ячик, хлопчик побіг. Кинувшись за ним, Гриць побачив щит. Ще здалеку прочитав:
СТІЙ!!! НЕБЕЗПЕЧНА ЗОНА! СЮДИ ЗАЛІТАЄ УЛУМ-ТУЛУМ!!!
"ОСОБЛИВО НЕБЕЗПЕЧНИЙ ДЛЯ ДІТЕЙ!!!"
Хто такий Улум-Тулум, Гриць не знав, а Шмигик-Мигик пробіг мимо щита із загрозливим написом і зник у чагарях. Він же не вміє читати! І Грицеві стало шкода всенетаківського приятеля. Ще в пастку до Улум-Тулума потрапить.
Зненацька навкруг потемніло, війнув вітер, ніби хто замахав величезними віялами. Гриць звів голову й вжахнувся: над ним летіло щось чорне, страшне, здоровецьке. Воно розмахувало страхітливими крилами, ворушило волохатими кривими лапами, наче хапало щось у повітрі. Метелик!..
Гігантський метелик, певне, вдесятеро більший за нього, Гриця! А слідом за велетнем летів трохи менший метелик. Теж оксамитово— чорний і теж з білим черепом на спині.
Гриць похолов.
Ну й дива! Як махне крилами — трава лягає. А лапи які волохаті — бррр!.. Як у павука. Тут Гриць пригадав, що і в Лоцманці часом з’являється метелик, "мертва голова", але звичайний, маленький. Гриць ще позавчора ганявся за ним по горбах і портфель загубив. А тут метелики більші за людей! От би спіймати такого метелика та принести в школу! Вся Лоцманка прибігла б дивитись. Та що там Лоцманка! Із самої академії приїхали б учені по такого метелика, ще б і назвали його так: "Гігантський метелик Грицька Зінька".
Гриць зітхнув. Ет, спробуй такого спіймати, як він більший за найбільшого у їхньому селі дядька Полікарпа. Такого метелика хіба що на машині привезеш…
— Тату, спіймай мені хлопчика, — раптом запищав менший метелик.
"Чи мені вчулося, чи тут метелики й справді розмовляють людською мовою?" — подумав Гриць.
— Навіщо тобі той хлопчик? — озвався великий метелик.
Голос у нього був неприємний, тріскучий.
— У моїй колекції немає такого гарного хлопчика.
— Ну, гаразд, синку. Де наш сачок?
Волохатими кривими лапами метелик взявся за сачок. Гриць злякався і чимдуж кинувся тікати.
— Лови його! Лови-и-и! — заверещав малий метелик.
— Від нас не втече, — протріщав великий.
Гриць плутався у густій траві, а позад нього вже свистів вітер. То летів гігантський метелик.
— Та що ви робите?!! — обурювався Гриць. — То діти ловлять метеликів. Діти, а не метелики дітей!
Над головою в Гриця просвистіла якась сітка і впала в траву. Сачок! Він у сачку! Ех, не треба було летіти на цю планету!
— Спіймався, спіймався! — аж верещав з радощів малий метелик. — Витягни його, тату, і ми посадимо цього хлопчика в коробочку…
Гриць помітив між сачком і землею щілинку, шмигнув туди і…
ПРИГОДА ШОСТА
… бридкі волохаті лапи цупко схопили хлопця за сорочку, підняли вгору. Хлопчик безпомічно заборсався в повітрі.
— Нічого екземплярчик, — проскрипів великий метелик, уважно розглядаючи Гриця великими очима. — Цей хлопчик прикрасить нашу колекцію.
— Я вам не екземплярчик, я — Грицько Зінько з Лоцманки! — закричав Гриць, все ще махаючи в повітрі руками й ногами, марно силкуючись вирватися з бридких лап. — Та відпустіть мене! Ви все переплутали на своїм Всенетаку! Метелики не ловлять людей!
— Що він пищить? — спитав маленький метелик.
— Він пищить з радощів, що ми спіймали його для нашої чудової колекції, — відповів великий метелик і став запихати Гриця в коробочку.
Гриць опинився в такій темряві, наче замкнули його в глибокий льох. У пітьмі хтось раптом засопів.
— Хто тут? — злякано прошепотів Гриць.
— Я, Шмигик-Мигик…
— І тебе спіймали?
— Авжеж. Сам би я нізащо сюди не поліз.
— Ну й звичаї на вашому Всенетаку! — обурювався Гриць. — Подумати тільки: мене, Грицька Зінька, якого у Лоцманці бояться всі собаки, якийсь нахабний метелик запхнув у коробку!
— Мені з тобою, Грицю, зовсім не страшно.
— Дуже радий! — буркнув Гриць. — Та тільки від цього мені не легше. Ех, ти!.. Занесло тебе сюди! Хіба не бачив, що написано на щиті? Грамотій!
— Та я ж не вмію читати, — запхикав Шмигик-Мигик. — У мене п’ятірка за незнання.
— От і влипли через твоє неуцтво!
Якусь мить хлопці помовчали.
Коробка погойдувалась, наче пливла. Мабуть, "мертва голова" летить і тримає коробку в лапах.
— Слухай, Шмигику, нас і справді метелики спіймали для колекції? — обережно запитав Гриць.
— А для чого ж? У нас метелики Улум-Тулум люблять колекціонувати хлопчиків.
— А мене вони спитали? А може, я не люблю колекціонуватися? — Трохи подумав і зашепотів: — Ось що, Шмигику. Доки нас не перетворили на експонати для колекції, давай тікати, діяти.
— А що таке… діяти?
— Треба щось робити, поки не пізно, — шепотів Гриць.
— Але ж я нічого не вмію робити, — розгубився Шмигик-Мигик. — Я член шкільного гуртка "Невмілі руки".
— Знаю! — раптом радо вигукнув Гриць. — У мене в кишені ножик!
Він дістав ножик, відкрив його і на денці коробки заходився колупати дірку. Ось у пітьму блиснув промінчик світла. Дірка більшала, більшала і зробилася зовсім велика.
— Приготуйся, Шмигику, будемо стрибати!
— Тату, тату, — почувся раптом голос малого метелика. — Експонати тікають!
— Стрибай, Шмигику, бо експонатом станеш! — гукнув Гриць.
Повагавшись, Шмигик-Мигик стрибнув, за ним стрибнув і Гриць.
Стрибнув, відчув, що падає сторч головою, закричав і…
ПРИГОДА СЬОМА І ОСТАННЯ
… прокинувся.
— Де я? Невже й досі в коробці?
— Не в коробці, а в ліжку, — сміючись, мовила мама.
— То я встиг вискочити? А де я зараз? На планеті Земля? У Лоцманці? Чи на Всенетаку?
— Авжеж, не на Місяці, — засміялась мама.
— А м-метелик де? Той, що хлопчиків сачком ловить для колекції?
— Чи ти, бува, не захворів, синку? — мама помацала Гриців лоб. — Всю ніч щось бурмотів та все поривався тікати. І зараз таке щось кажеш… Хіба метелики ловлять дітей?
— На планеті, де я був, ловлять. І на уроках там за пустощі ставлять п’ятірки. Чесне-пречесне!
— Ну й вигадник же ти! — похитала мама головою. — Та досить жартувати, час іти до школи… Чи, може, ти не хочеш?
— Хочу, хочу! — Гриць зістрибнув з ліжка, схопив рушник і побіг умиватися. — Мамо, а де Шмигик?
— Хто?
— Ну, Шмигик-Мигик… Хлопчик з ріжками— антенами. Він мене возив на планету Всенетак.
Мати уважно подивилася на сина, а тоді сказала:
— Ну й наснилося ж тобі за ніч усяких див!
Гриць швиденько поснідав, зодягнувся, схопив портфель і миттю вибіг на вулицю. Ось вона, Лоцманка. Ось вона, рідна вулиця, що круто спускається до Дніпра. Далеко внизу голубів Дніпро. Легко стало на душі у Гриця, радісно…
Засвистів, застрибав Гриць, розмахуючи портфелем. Ні, що не кажіть, а на Землі жити найкраще? Хотів було забігти у вибалок, щоб половити там метеликів (а раптом пощастить і він спіймає знамениту "мертву голову"!), але передумав. Ще ніколи так не хотілося в школу, як після подорожі на дивну-предивну планету Всенетак.
Оце і вся чудернацька історія, що трапилася з учнем третього класу Грицем Зіньком.
Було так чи не було? Автор цього достеменно не відає, але Гриць уперто повторює: все, геть все, що він розповів, — чистісінька правда. Навіть сто та ще й один раз. Бо Гриць і справді, уві сні літав на планету Всенетак. А один дуже поважний учений, спеціаліст з космічних польотів, коли автор розповів йому цю історію, підтвердив: так, подібний космічний політ на іншу планету уві сні цілком можливий. І сказав, як по-науковому називається такий політ, але слово було таке трудне, що автор його й забув. А записати не здогадався.
А втім, коли комусь із вас, діти, заманеться повніше дізнатися про життя на планеті Всенетак про дивного хлопчика Шмигика-Мигика, найбільшого гуляки тієї планети, звертайтесь до Гриця.
Сам же Гриць заявив, що він більше і дня не хоче жити на дивній планеті, де все, геть усе не так, як у нас, а — навпаки!