В результаті теракту вас щойно вбито, президенте!

Чемерис Валентин

В РЕЗУЛЬТАТІ ТЕРАКТУ ВАС ЩОЙНО ВБИТО, ПРЕЗИДЕНТЕ!

Аби уникнути можливих кривотлумачень чи порівнянь, автор змушений сказати таке: оповідання "В результаті теракту вас щойно вбито, Президенте!" написане у 1990 році. Конкретно, в Ялті, в республіканському Будинку творчості письменників ім. А. П. Чехова, що стоїть на крутій горі над морем — звідси в оповіданні південь, кипариси, море, портовий маяк — його було видно з лоджії. (Правда, наступного року оповідання трохи допрацьовувалось). Наголошую це тому, аби підкреслити: автор тоді ще не працював в Адміністрації Президента України і будь-які паралелі та аналоги з особою чи долею Президента України, про якого автор писав роман-есе "Президент", у цьому оповіданні будуть зовсім неправомірними. Більше того — недоречними. Прообразом (але тільки прообразом!) президента з оповідання став тодішній президент тодішнього Союзу Михайло Горбачов. Тоді, у 1989-1990 роках не вщухала тривога за його долю і за долю перебудови, здавалось, що ось-ось адепти совітської імперії, секретарі та члени ЦК КПРС із своїми "компетентними органами" та численною партноменклатурою і бюрократією спробують здійснити державний переворот, аби усунути від влади неугодного їм Михайла Горбачова і, знищивши розпочаті ним переміни на краще, відновити тоталітарну імперію сталінського зразка.

Отож ще раз: ізоляцію президента в оповіданні автор видумав у 1990 році, а через рік вона й справді відбулася ("епопея" в Форосі), тільки в деталях є деяка різниця. Але автор не писав твір про чиюсь конкретну долю, автор написав просто фантастичне оповідання, відчуваючи тривогу за молоду тоді демократію.

Автор, 1994 рік,

м. Київ.

З аеродрому Президента везли в "Жигулях". Досі він їздив лише в супроводі цілої автоколони чорних броньових лімузинів, перед у якій вів незмінний "Мерседес" із службою безпеки, а замикала кавалькаду "швидка допомога", теж броньова, з лікарями і найновішою реанімаційною — на всякий випадок — технікою, що, як запевняли, і мертвого може поставити на ноги. І ось — "Жигулі".

Генерал-лейтенант державної безпеки, він же начальник особистої охорони Президента вальяжно розвалившись на передньому сидінні поруч із шофером у чині полковника (обидва вони — і генерал-лейтенант, і полковник — були у цивільному), як завжди витійствував і, як завжди, сам собою милувався під час того витійствування.

— "Жигулі", пардон, задрипані, так би мовити, ширпотреб для простого люду, будівника ... е-е... комунізму, як ще недавно патетично величали наш затурканий народ. А тому ніхто з так званих демократів, а простіше кажучи, екстремістів і деструктивних сил навіть не здогадається, що в такій банальній тачці без супроводу машин спецохорони та державних лизоблюдів їде сам Президент. Індекс безпеки — найвищий. А взагалі — оригінально. Без зайвої скромності похвастаю: мій винахід. Його з першого обговорення схвалили компетентні органи. Просто і геніально. Ми їдемо собі в "Жигулях", а в цей час в іншому місті, що знаходиться звідси за сотні кілометрів, з тамтешнього аеродрому, на якому відкрито і, як-то кажуть, з помпою приземлився особистий президентський літак, мчить із заштореними вікнами броньовий, вражаюче-розкішний, відомий всій країні президентський лімузин — в супроводі, звичайно, спецмашини охорони. Певний, що наші доморощені любителі терактів, себто так звані демократії, мать їх так, екстремісти, космополіти, зрадники батьківщини та інші деструктивні елементи, котрі закусивши... е-е... оце саме...

— ... вудила, — не обертаючись, підказав шофер-полковник без будь-яких емоцій, певно, підказував вже не вперше.

— ...вудила, — і далі вправлявся в красномовстві генерал-лейтенант, — пориваються до влади, готові на все. Навіть теракт проти законного Президента, вперше вибраного в нашій країні після стількох десятиріч тоталітарного режиму. Так ось ці та їм подібні типи вже напевне в цю мить полюють за президентським лімузином, не підозрюючи, що він... порожній. А ми тим часом з найвищим індексом безпеки, показавши їм, даруйте, дулю, спокійно приїдемо до міста Н., де наш перевтомлений цілодобовою працею глава країни зможе нарешті хоч кілька днів відпочити, не ризикуючи наразитися на небезпеку.

— Звідки вам відомо, ораторе у званні генерал-лейтенанта, що я стомився і маю нестерпне бажання відпочити? — вперше за всю дорогу озвався високопоставлений пасажир "Жигулів".

— Президент не бажає, а його особистий лікар, наприклад, бажає.

Особистий лікар Президента теж у чині генерала, бо теж належав до все того ж всемогутнього відомства, що й начальник охорони. І коли він сказав, що Президент стомився і потребує відпочинку, то так воно й буде... Отже, везуть на незапланований відпочинок, а він думав, що його просто заарештували і тепер запроторюють кудись на край світу. Хоча ще треба розібратися: яка ж різниця між домашнім арештом і примусовим відпочинком?.. Невже вони таки зважилися? З обох боків, міцно його затискуючи, сидять два стандартні молодики — чи то ще охорона, чи то вже конвой?.. За "Жигулями" ніби так собі їдуть кілька "випадкових" машин із "п’яними" компаніями, що горлають пісень і, висовуючись з вікон, розмахують пляшками з дефіцитним зараз алкоголем... То невже таки зважилися? А втім, спокійно і ще раз спокійно. Зрештою, навіть програючи, він мусить зберігати гідність і витримку — це єдина зброя, що в нього ще лишилася.

Було вже за північ, як в’їхали в якесь затемнено (ліхтарі лише де-де тьмяніли — певно і тут, як і по всій країні, бракувало енергії та електролампочок) тихе містечко. Попетлявши вузькою вуличкою, що дерлася вгору і вгору, й обабіч якої тяглися підпірні стіни, викладені з дикого каміння, вскочили в просторий двір, що дещо нагадував тюремний, і зупинилися біля високого будинку з мармуровими колонами при вході — спасибі, подумав Президент, що хоч не військова база, що було б зовсім банально.

— Вдаючи, що ведете п’яного, швидко доставити об’єкт до ліфта і далі на вказаний поверх до вказаної в ордері кімнати ("У них навіть ордер на мій арешт уже є", — подивувався Президент), — скомандував начальник охорони молодикам, котрі з обох боків затискували Президента на задньому сидінні і щось буркнув у мікрофон, певно пароль.

Машини, що їх супроводжували "як випадкові", теж в’їхали у двір, з них повивалювалися "п’яні" компанії, що складалися з офіцерів держбезпеки і, вдаючи захмелілих, загаласували-заварнякали, розмахуючи пляшками та — для достовірного ефекту — кидаючи їх у дворі навсібіч.

— Пардон, пардон, — вже в спецкімнаті заспокоював генерал-лейтенант Президента, котрого аж тіпало. — Інсценізація з п’яними — вимушена. Заради вашої безпеки. До цього будинку постійно привозять місцеве начальство, коли воно перебирає на державних випивонах. Тут обласні та районні божки приходять до тями, похмеляються. Хто з них ще може, той грішить — для цього виділяються спеціальні державні шлюхи... Ось ми й спрацювали під тутешню, так би мовити, традицію. Привезли ще одного п’яного, як чіп, чина — хто на це зверне увагу? Бо інакше змовники могли б щось запідозрити.

— Які змовники? — втративши витримку, підвищив голос Президент. — За п’янство місцевих божків ми ще поговоримо, але де, звідки взялися змовники? Чому змовниками, якщо вони є, не займається служба державної безпеки?

Генерал-лейтенант несподівано кинув з викликом:

— На ці та на інші подібні запитання я відповім завтра. А зараз, згідно з протоколом, Президент має відпочивати, — і вийшов.

Президент промовчав, зберігаючи спокій. Хоч обурюйся, хоч протестуй — нічого не зміниться, бо він уже давно не належить ані собі, ані навіть сім’ї — державна особа. Як звелить його всемогутній начальник особистої охорони (з посилання на візу компетентних органів, котрі тримають у своїх руках не лише главу країни, а й саму країну), так воно і буде. Президент не має права без спеціального на те дозволу лікаря-дієтолога у званні генерала (він працює в медсанчастині все тих же всемогутніх компетентних органів) навіть крихту взяти до рота чи краплину води з будь-чиїх рук, крім тих, які для цього були уповноважені компетентними органами. Йому суворо заборонялося їсти те, що готувала дружина чи й навіть мати — як дружині, так і матері заборонялося готувати для нього їжу, бо теоретично допускалося, що дружина може отруїти свого чоловіка, а мати — сина. Для приготування їжі в численному штаті, що обслуговував Президента, були передбачені кухарі в чині не нижче полковників. (У складі того штату передбачалася людина, котра першою куштувала всі приготовлені для Президента страви, її ще називали "грибною людиною", тобто вона ставала першою жертвою у випадку, якщо в страві виявлялася отрута). Дружина розуміла, чому їй забороняється готувати для власного чоловіка і тому ніколи не готувала йому нічого їстівного чи питного, а ось мати Президента негодна була що втямити. "Раніше я мала право годувати свого сина, а тепер не маю?" — губилася стара. Їй пояснювали, що раніше її син не був президентом країни... "Ну й що ж, що не був? — дивувалась стара. — Але все одно він був моїм сином — що тоді, що те— пер... А хіба рідна мати може отруїти свого сина?.." Обурювалась: "Це ж треба до чого дожитися! Без дозволу тих дармоїдів у погонах (так вона величала численну синову охорону, що складалася з кількох груп офіцерів — кухарі, офіціанти, прибиральниці, садівники — Президент постійно жив на заміській дачі — різні Технічні служби і всі, всі вони мали офіцерські звання і всі підлягали коменданту, біля якого невідомо, щоправда, для чого, постійно вертівся ще й китаєць, власник "чорного пояса" з карате) мене, рідну матір не пропускають до синочка... Це він для вас Президент, а для мене, як був Мишком, так і зостався Мишком..."

Зітхнувши, Президент вийшов на лоджію, що висіла, наче люлька, між двома білими стінами і одразу хтось невидимий у пітьмі самовіддано забубонів у мікрофон:

— Увага! Доповідає третій. Об’єкт вийшов на лоджію...

Над будинком, як і над притихлим містом, висіло чорне, надзвичайно чорне небо. Навколо будинку щільно стояли якісь конусоподібні пірамідальні дерева, вночі аж чорні. Приємно пахло живицею, монотонно сюрчали коники.

"Кипариси? — здогадався Президент, дивлячись на пірамідальні дерева.

1 2 3