В петлі часу

Чемерис Валентин

В ПЕТЛІ ЧАСУ

Фантастична повість

Виявляється, штормове застереження передають не лише кораблям, а й тихим степовим селам, біля яких не те, що моря немає, а й навіть річки, якщо не рахувати колгоспного ставка, як то, наприклад, у Вітряках.

"Вітряки, Вітряки?.. — повторите ви замислено. — Гм... Не чув. Цікаво, де вони, ці Вітряки?"

Якщо вам доведеться їхати автострадою "Москва — Сімферополь", то десь за Дніпром, у синій далині безмежного роздолля хлібних ланів, де під високим небом Придніпров’я половіють пшениці, на якомусь там кілометрі майне край дороги нічим не примітна голуба табличка з білими літерами: "с. Вітряки. 3 км".

До села веде асфальтівка, обсаджена з обох боків яблунями та грушами, між якими в густій траві блакитніє петрів батіг. З автостради добре видно, що село розташувалося на трьох пологих пагорбах. Взагалі, місцевість у тих краях нерівна, багата на горби та косогори, над якими постійно крутяться вітри. В давнину тут замалим не на кожному узвишші махали крилами вітряки — звідси походить і назва села.

А навколо — все поля і поля, жовті о цій порі — якраз половіють хліба. І коли глянеш на Вітряки здалеку, на три пагорби, що витягнулись один за одним і потопають у садах, на білостінні хати з лелечими гніздами, що чорніють і на тополях з осокорами, то село вам здасться великим пароплавом з червоною трубою ближче до корми (силосна башта), що пливе серед безмежного моря хлібів.

І все ж навіть у степових Вітряках пролунало одного разу штормове застереження. Як, між іншим, і по всій області (степовій, до речі), теж далекій від морів-океанів, з якими у нас в першу чергу й асоціюється дещо... мм... бурхлива суть слова "шторм".

Принаймні, так був переконаний Роман Гордієнко. Того ранку він збирався на рибалку до колгоспного ставка. Оскільки ж Роман уже припізнювався (пішла сьома година ранку), то до хати не зайшов, а вбіг, тримаючи в руках не зовсім естетичну іржаву бляшанку. У ній копошилися тільки-но накопані черв’яки.

— Таїско? — погукав дружину, котра, як і більшість жінок, розпочала вихідний з генерального прибирання в рідних пенатах. — Ти не бачила коробочку з-під пудри "рашен"?

— А для чого це тобі пудра? — із сусідньої кімнати виглянула під стать чоловіку висока блондинка, років двадцяти п’яти. — Щось я раніше не завбачала, щоб ти так цікавився жіночою косметикою.

— У тій коробочці рибальські гачки, — мусив зізнатися чоловік.

— Хі-і-і... То ти висипав пудру, щоб забрати коробочку під ті осоружні гачки, на які я всюди натикаюся в хаті і через них вже боюся й на диван сісти?

— Вона була... майже порожня, — поспішно запевнив чоловік, відводячи очі убік. — То ти не бачила?

— Мало в мене свого клопоту, щоб я ще слідкувала і за твоїми рибальськими причандаллями! Ей-ей?! — раптом обурливо верескнула вона. — Ти ж куди ото бляшанку на стіл поставив. Зараз же винеси ту гидоту з хати!

— Хіба це гидота? Це ж... розчудесні черв’яки, — та оскільки дружина не поділила його захоплення "розчудесними черв’яками", Роман виніс бляшанку з хати і повернувся шукати коробочку з-під пудри "рашен". Нарешті вона знайшлася. І ось тоді музика, що тихо линула з приймача, урвалася, і диктор раптом сказав:

— Увага! Увага! Передаємо штормове застереження!

— Штормове застереження? — здивувався Роман. — Та який може бути шторм у наших краях?

— Ой, та що ж це таке? — заголосила Таїса. — Шторм, а ти зібрався бозна-куди!

— Ти так забідкалася, ніби я вирушаю на край світу білого. А ставок — три кілометри від села, — і додав насмішкувато: — І штормів на ньому я щось раніше не помічав.

— Увага! Увага! — вдруге почав диктор. — Передаємо штормове застереження. У місті й по області сьогодні очікується смерч.

— Коли б не було небезпеки, то не застерігали б!

— Хіба вони, — кивнув Роман на приймач, — персонально для мене передають? Сказано: смерч очікується на території області.

Тут із кімнати вибігла Тетянка в довгій лляній сорочинці і затягла на всю хату:

— Ма-а... Я теж хочу побачити смерча-а...

— Цур йому, пек! — вигукнула мати. — Жили ми досі без смерча, то, гадаю, й далі якось без нього проживемо.

Скориставшись, що увагу дружини відволікла дочка, Роман прожогом вискочив з хати. І якраз вчасно, бо кури обступили бляшанку, що її він необачно поставив на ґанку, і збуджено сокоріли, вихоплюючи з неї черв’яків.

— А-а... киш! Щоб вас! — Роман ледве встиг вихопити з курячого ґвалту бляшанку, в якій дещо і для нього залишилося.

Вийшов у двір. Сусід, колгоспний механізатор Гапочка, стояв чомусь на даху своєї хати і пильно дивився в небо. А на протилежному кінці даху, біля гребеня, стояв у гнізді чорногуз і теж, задерши вгору голову, пильно вдивлявся в небо.

— Що ви там виглядаєте, Петровичу, із своїм бузьком? — гукнув Гордієнко. — Гостей, чи що?

— Та смерча, щоб його дідько заніс куди-небудь подалі від нас! — озвався з даху Гапочка. — Хіба не чув про штормове застереження? А дах у мене ненадійний, боюсь, коли б чого...

— Який там шторм, коли від нас до моря п’ять годин їзди!

Роман вивів з сарая велосипед, прив’язав до рами вудочки, на руль почепив металевий садок, у який поклав бляшанку з черв’яками та целофановий згорток з обідом — сало та хліб. І хоч небо з самого ранку обіклали сизуваті, непривітні хмари, що, згущуючись і чорніючи, низько сунули над селом з півночі на південь, Гордієнко вирішив на них не звертати уваги. Не осінь же! Захопив лише на випадок дощу нейлонову куртку з відлогою і на тім екіпіровку й обмежив. Коли вивів велосипед з двору, вулицею, гупаючи ціпком, бігла Мотря Каленичиха, аж пісок кушпелив з-під її дебелих ніг.

— Куди ж це ви, тітко, розігналися спозаранку?

— Ой!.. Не питай, бо таке твориться! — вигукнула та. — Смерть он до нас летить!

— Не смерть, тітко, а смерч.

— Ологи риються, ото й дорилися, — не слухаючи його, галасувала Мотря на всю вулицю. — Ологи все винуваті, ологи!

— А-а... геологи? — здогадався Роман, бо в їхньому районі працювала геологічна експедиція. — Вони залізну руду шукають, тітко.

— Руду шукають чи, мо’ й біляву — я того не знаю. А смерчу й знайшли. — Заквапилася. — То я побігла, треба ж бо людям передати!

— Дарма стараєтесь, радіо вже передало.

— Еге, так, як я передам про смерчу, ніяке твоє радіво не передасть! — і, здіймаючи пил, стара побігла далі.

Слідом за нею поїхав і Роман, радий, що таки вирвався на риболовлю. Останні півтора місяці вихідних у колгоспі не було — сільську інтелігенцію та службовців щосуботи й щонеділі кидали то на прополку городини, то кукурудзи чи соняхів. Нарешті дали вихідний — не пропадати ж рибалці через якесь там штормове застереження! Ах, як добре їхати на рибалку! Коли б отак до роботи тягло — ціни б тоді людям не було!

Так міркував Роман, натискуючи на педалі. За селом він повернув на леваду і поїхав стежкою, що кривуляла з боку в бік. Зненацька гуркнув грім (перший сьогодні) і повернув Романа до дійсності. У світі білому чомусь непривітно стало, хмари спустилися ще нижче, почорніли. Всюди було пустельно, тільки попереду косогором понад пшеничним полем поспішав на ферму "Бєларусь", тягнучи причеп із зеленою масою, та ген на леваді дід у брилі пас корову.

Грім гуркнув, наче голос пробував, і знову запанувала тиша, трохи навіть аж підозріла, ніби світ насторожено причаївся в очікуванні лиха. Чорно-сизі хмари чомусь почали знизу жовтіти, і та неприродна жовтизна, від якої різало в очах, заливала все навколо.

До ставка залишалося щось із кілометр, як Гордієнко раптом відчув небезпеку. І відчув її потилицею, наче хтось позаду, ховаючись у засідці, взяв його на мушку. Відчуття небезпеки було таким сильним і тривожним, що він зупинився. Повагавшись якусь мить, оглянувся. І нараз йому перехопило подих.

На північному заході, десь кілометрах у трьох звідси, виник — від землі до неба — стовп, схожий формою на гігантську лійку з широким розтрубом. Крутячись навколо своєї осі, він одночасно швидко наближався до Вітряків, цілячись якраз на леваду. Роман тільки зафіксував очима той стовп, а сам ще нічого не встиг і усвідомити, як праворуч від стовпа-лійки виник ще один — більший і грізніший на вигляд. Хвостаті чудовиська, загрозливо чорні знизу, світлі всередині, почали сходитись.

"Смерч! Та не один, а цілих два!"

Чи подумав, чи вигукнув Роман і з шумом видихнув повітря з легень. На тлі чорних і кошлатих хмаровищ, що знизу розливали нереальну жовтизну, те видовисько було не з приємних. Якусь мить Гордієнко міркував, що робити: чи далі їхати, чи, може, доки не пізно, повернути назад? А втім, уже, гадається, пізно.

Стовпи-лійки швидко зближувалися між собою й одночасно летіли вперед. Були вони вже на відстані кілометра від села. Ще по якомусь часі хвостаті чудовиська зійшлися знизу майже впритул, ось вони перекрутилися і налилися чорною синявою, а верхні частини гігантських лійок були ще на значній відстані одна від одної. Та тільки вони почали сходитись, як над ними з’явилася вогняна куля завбільшки з футбольний м’яч. Сліпуче спалахнувши, куля завертілася між лійками і на тлі чорно-сизих хмар видавалася ще яскравішою. На неї боляче було дивитися.

Скручені знизу смерчі рушили з місця і нестримно понеслися на село. А вгорі між ними вертілася куля, і від неї розходилися кола — то зелені, то сині, то жовті.

Роман оглянувся, шукаючи захистку. До села було далеко.

"Не встигну", — подумав він.

Попереду за кілька десятків метрів росла стара розлога верба, і Роман, не знайшовши нічого кращого, вирішив під нею шукати захистку. Тим часом повітря прийшло в рух, заструменіло і, набираючи швидкість, понеслося левадою. Хтось невидимий засвистів, загоготів, заухкав навколо. Роман щосили крутив педалі, щоб устигнути до верби, велосипед трясло й підкидало на нерівностях. Озираючись, він бачив, що хвостаті чудовиська мчать йому напереріз. Ось вони перетнули косогір (у небо, завертівшись, полетіли вирвані з корінням пшеничні стебла, і видно було, як з них дощем сипонуло зерно). Наздогнавши трактор, що віз на ферму зелену масу, стовпи накрили його наче скляним ковпаком, і Роман побачив, як "Бєларусь" з причепом відірвався від землі і поплив у повітрі. І навіть видно було, як у кабіні метався тракторист: певно, він не бачив смерчу, за гуркотом мотору нічого не чув і тепер не міг збагнути, що ж сталося і яка сила підняла його машинерію в повітря?..

А над левадою вже плив у повітрі дід з коровою.

1 2 3 4 5 6 7