Оксана

Васильченко Степан

(Сторінка шкільного життя)

Сріблом підпливає, повіддю вилискує Полісся під місяцем — береги по далинах погубило. Мріють бори за борами, очерети за очеретами, в густий туман сповивані, дрімотами пов’язані, білими снігами глибоко завіяні. По селах заблимали каганці, до перших огнів закували під віконню колядники. І заворушились по темних метрах між берегами, між очеретами та болотами сиві волохаті сни та обмари, захитали тінями й валом повалили на села всі дороги й шляхи переливати чаром.

Край села сумно й самотно визирають із-за гілля високі мури, а на стіні, на мурах, як свічка, сяють проти темряви й мари,— золотяться на місяці ковані квітчасті слова: "Сейте разумное, доброе, вечное..." [22]

І горить, огнем палає на холодному мурі між сонними деревами живая думка, а читають її довгими ночами задумані зорі з далекого неба...

Не чути молодого гомону за мурами: тихо й порожньо там — одні з семінарів поїхали на свята до батьків, деякі пішли на село. В довгому коридорі, між семінарськими опочивальнями бубонить над книжкою "благочестивий" Савка. Не подолавши святкового нуду, він махнув рукою на спочивок і по давньому звичаю вдався в зубрячку.

Коло грубок стоїть червоне сяйво; по кутках вихлюють тіні: розгомонівся Савка один на ввесь коридор, як цвіркун у порожній хаті.

З однієї опочивальні блимає через двері бліденький світ. До маленької свічки виряджає там товариш малого Щура вперше до панянки. Щур — молоденький семінар, у його — білі кучерики й карі під чорними бровами очі, і має він до того кінчати цього року семінарію, то й треба йому наламуватись уже до паннів.

Порається коло його чубатий товариш, краватку чіпляє, обсмикує, застібує та все умовляє та навчає.

Щур і сміється, й червоніє, і хочеться йому, і боязко: готується, як дитина до купелі.

А прудкі мрії вже розгорнули перед ним такий малюнок: веде він із семінарської церкви додому панну. Далеко майорить пір’я та квітки на її брилику. Щур держить її під руку й поважно розповідає про щось таке, що комусь збоку здається за дуже цікаве; за ними назирцем тюпає цілий табун менших семінарів — дивуються, заздрять, забігають наперед, почтиво зазирають у вічі.

"Чого роти пороззявляли? — суворо знизує він їх очима.— Зроду не бачили панночки?.."

Замарився Щур, осміхається.

Стоїть на дверях Савка, через книжку позирає на Щура веселими очима.

— До панночки? — браво підморгує він Щурові.— Так-так...— Весело осміхається.

Далі повернувся, позіхнув, одразу кинувся на книжку як цепова собака, заторохкотів, як дячок.

Чепурненька кімната, вікна — з ажурними занавісочками.

Водить Щур очима по кімнаті, нудить нудом смертельним.

Проти його німа як стіна й велика як світ сидить у новій сукні панна Марія Васильовна, а в суміжній кімнаті тихо буркоче з другою панянкою зрадливий Щурів товариш, залишивши його одного плавати на глибокій воді. Говорить-говорить Щур, заговорюється, піт витирає — гляне на панну, благаючи: допоможи, хоч слово промов!

Та ні духу ж, ні пари з уст!

А, бідна головко!..

І починає Щур молоти, що тільки язиком натрапить. Таке... ніщо: додаткове речення без головного, предикат без суб’єкта... аж самому сором: здається — плюнув би на половині слова та й замовк.

І бачить — ось-ось і той лад погасне.

А їй нічого: сидить, як гора кам’яная, нерухомая, в поважному спокою, і віє од неї, як од довічних борів Полісся, таємною тишею, чарами-дрімотами,— і злипаються очі, дубіє язик у роті, пересихає од тих чарів.

Замовкне Щур, покірний, скорботний. Заворушилась, кашлянула...

Заб’ється надія в Щура — чи не одживає мертва скеля, чи не заговорить?

Марно: то вітер колихнув сонним бором, зашелестів гіллям та й одлинув... І знову замовкнув бір, ще глибше упірнувши в свої довічні сни.

"І хай бог милує — отака трудна панна випала мені на перший раз!" — бідкається собі Щур.

А крізь ажурні занавісочки синіє на вікнах срібне пір’я, блищить, міниться на місяці. Що то діється там, надворі?

Водить очима Щур по кімнаті, розглядає, марить у тузі: ех, коли б у цю панну, в оцю скелю нерухому та тарахнув грім!

Стоїть Щур під млином на греблі, розминає язик у роті, що лубком узявся, сам себе допікає: "Нічого не сказавши, не попрощавшись, втекти крадькома, як злодій!.. Якими ж тепер очима на товаришів будеш дивитись?.. Нічого казати— "кавалер"! Гризе Щур свою голову, нудить у самоті, сумує.

Під семінарським садом снігом лисніє ставок; над ставком вирядились у низку тополі, мов дівчата за руки взялися; за тополями стоять десь сумні мури, а за деревами, за мурами ходить довгими коридорами благочестивий Савка, один, як місяць у небі, і трубить-трубить у всі дуди, аж виє. Не хочеться туди. А кругом видно-видно. Біле все як папір — біла земля, білі сади насуваються звідусіль, як градові хмари. На хатах та коморах не видно покрівель — мов погоріли, тільки чорні од їх тіні лежать на снігу. З боків млина, як вартові, стоять двоє кучерявих яворів у рясному інею, попустили гілля аж до коріння. Лежать од їх тіні на шляху,— темні та густі, ніби влітку.

Поблизу чути гомін, а людей не видно: видно тільки, як пливуть їхні тіні по снігу. Вгорі — синє, ясне небо та золоті огні по йому.

День — не день і на ніч не скидається...

На горбі із чийогось двору висипала тичба [23] тіней... часто рипить сніг під ногами, дзвінко лунають тоненькі голоси, сміх. Проворно вниз головою біжать тіні згори, до містка наближаються.

Приглядається Щур — дівчата в білих свитках стрекочуть, як сороки-білобоки проти місяця. Здається, ніби вони із снігу; тільки, як кетяги калини, червоніють на білому обличчя під тінями од хусток та, як чорні камінчики, одсвічують очі. Поставали на мості голівка до голівки, як на папері змальовані, придивляються.

— Глянь — панич!.. Чого воно сидить сам по собі? — Обступили.

— Бідненький, сердешний; зігнулось, як сирітка,— жаліють дівчата.

— Візьмім його, дівчата, з собою — нехай воно буде нам хоч мішок носити,— радить одна.

— "Ходім, хлопче, з нами,— у нас тобі добре буде.

Понахилялись близько до Щура, в лице зазирають.

— А воно парень, ще й чорнобриве до того!.. Бач яке — вже й осміхається,— весело щебечуть дівчата.

Дивиться на їх Щур, дивиться навкруги і бачить — немов одміняється все... і чогось на душі ясніє. І здається Щурові, немов колись було йому вже так саме: була така ніч, така розмова з дівчатами.

Од краю стоїть дівчина, струнка, як очеретина, лице біле, мов у паненяти, голова шовком вив’язана. Схилилась другій на плече, дивиться, осміхається до Щура привітно й лукаво.

У всіх таємних думках про кохання Щур давно вимріяв собі дівчину, сам собі взиваючи її Оксаною, і йому несподівано помарилось, що це — вона; аж серце мов зо сну стрепенулося.

Питає:

— А чи ви, дівчино, не Оксана?

Дівчину аж назад одхитнуло:

— А ви ж як знаєте?

— Та хіба ж Оксана? — зрадів чогось Щур, скочив на рівні ноги.— Ви, мабуть, дурите? — не йме він віри.

— Оксана, Оксана! — запевняють дівчата.— Матінко, і як він угадав? — Торопіють одна на одну.

"Чи не оказія!" — думає Щур, дивується.

Підійшов ближче і взяв дівчину за руку. Радісно стало йому, немов зустрінув він когось милого, давно сподіваного.

— Оксано, чого ви до мене така непривітна? Може, забули вже?

Оксана стоїть задумана, намагаючись щось пригадати.

— Та ну бо, скажіть уже, як ви знаєте мене? — ніби аж крізь плач почала вона благати Щура.— Скажіть!

— А придивіться до мене краще — може, й самі впізнаєте? — Щур держав її руку, осміхався, заглядаючи їй у вічі.

Дівчина стала впізнавати.

Місяць із-за його спини світив Оксані в лице, і було видно, як дивно напрочуд мінилося воно кожду мить: то проясніє, повеселішає, то набіжить на його якась хмарка, й стане воно задумане, чуже. Очі боязко одлинуть далеко-далеко, потім знов підпливуть до самого лиця, осміхаються, як до свого.

— Ай справді — немов я вас десь бачила! — повірила-таки вона.— Де я вас бачила?..

Держить за руку, осміхається, пригадує, а рука вже тисне боязко руку.

— Я вам пригадаю, коли ми вперше познакомились — торік навесні я сидів у лісі над Тетеревом на отій скалі, що звуть її Ядвига. Знаєте?

— Паничу, тікайте швидше: либонь, генерал ваш іде! — сполохано перебила Щурові вигадки якась із гурту.

Щур — зирк: із семінарської брами випливала директоро-ва волохата шапка та хутро; поруч з ним — хтось із семінарів. Обоє повертали до мосту.

Щур крутнувся і зник під мостом, як під лід. Став.

Така досада: навмисне спинилися на мості. Дожидай тепер, коли то вони підуть! Стоїть Щур під мостом, слухає, про що говорить директор з богомільним Савкою.

Розповідає директор Савці про вчительську долю, жаліє, що таких молодих та зелених доводиться одсилати на тяжку працю. Його, Щура, згадує.

Каже, що йому на санчатах ще б з гори спускатися, а його посилають уже в "народ".

Щур крутить головою, сам собі осміхається: "Добре, що не здибав він мене отут з дівчатами, а то б..." Щур навіть під мостом почервонів і очі приплющив.

Вилізши з-під мосту, Щур, не гаючись, махнув слідом за дівчатами. Геть-геть мріли в темряві їх тіні. Зразу забув про директора, в голові знову випливала одна Оксана. Наздоганяє, радіє. Ускочив у гурт, оддихається, піт витирає.

— А я вже думав, що розгубився з своєю Оксаною.— Озирається навкруги.— А де ж це вона?

— Хто такий? — питають, дивуючись, дівчата.

— Та Оксана ж!

— Яка Оксана? Немає в нас ніякої Оксани.

— Що це йому, приснилось? — Дівчата зареготали на всю вулицю. Придивляється Щур — не ті дівчата! Вискочив як опарений, подався далі.

Десь колядували на одному й на другому кутку.

Щур спинився на часинку, подумав і, спотикаючись, погнав у переулок.

"А що, як уже не знайду її?" — промайнула в голові думка... Шкода стало. А серце забунтувало, замутило, давай, хоч із огню! Біжить, спотикається.

Коло семінарської брами широка та довга лавочка, навпроти стара верба дуплината віти перекинула мало не через увесь шлях; місяць підбився вище; отемнів сніг, посинів. Скрипить мороз, аж до ніг в’язне. Коло лавочки спиняються семінари, вертаючись із гульні. Одні сидять, другі стоять. Позіхають, базікають про те, про се, а спати не йдуть. Ніч гарна — не пускає.

— Е-ех! — позіхнув хтось у гурті, аж луна пішла кругом.— Поборотися б з ким оце абощо...

— Гляньте — вже й Щур наш кудись почав стежку топтать!

— Де блукав, Щуре? — звертається до Щура один із семінарів.

Щур стомлений, сумний, усилу волоче ноги; сів на краєчку на лавочці, мовчить.

— Гляньте, хлопці, щось із Щуром нашим подіялось,— гомонить хтось; до Щура: — П’яний, чи що?..

1 2 3 4