На калиновім мості

Васильченко Степан

Зала двигтіла золотими огнями. В широко одчинені двері гри-міли чобітьми делегати з’їзду.

3 розстебнутими комірами, розхристаними сорочками, звідки визирали волохаті груди, потоком пливли вони прямо з бурхли-вого засідання, ще червоні од суперечок, з туманом і нервовим бляском в очах. Стиха жагуче докінчуючи суперечки, сідали вони по рядах, не гаразд розуміючи, куди й чого, власне, вони товп-ляться. Тільки після того, як на естраді почала шикуватися спі-воча капела, всі згадали, що тут має бути концерт.

Грізно одгримів "Інтернаціонал" [3] і в блискучу залу, здава-лось, соромливо увійшли і тихо стали попід стінами сільські тіні у вінках із барвінку... Ось ота жінка з радісним енергійним лицем та молодими очима, що в них не гасне золотий веселий огник,— раніш кілька разів мій погляд минав її без уваги,— тепер мої очі мов улипли до неї: десь я бачив її! Ворушаться якісь спогади. Стрінулись поглядами, і вона кинулась, навіть уші почервоніли. Вітається очима, як словами не скаже: "Не впізнаєте?" Далі не втрималася — трохи підвелася з місця, руку до губів — рупором, щось напружено шепотить через голови...

"Цс! Чш!" — сердито зашуміло круг неї, і вона, зашарів-шись, як піон, сіла, мов присоромлена школярка.

"Хто ж це?" — вертиться на думці. Аж ось із естради зашумів ви-хор звуків, усе потопляючи,— вихор плачу, жалю.

Запрягайте коні в шори,

Коні воронії,

Та поїдем доганяти

Літа молодії...

Вхопили на крила вихорі-коні, помчали кудись у туман за піс-нею.

Про ту жінку, що не міг впізнати, зразу забув — тільки її очі із золотим веселим огником летять за мною в невідомі простори... Линуть, ясніють, молодіють... Ген-ген мріють дві гори в тумані. Як веселе марево, із-за гори, перехитуючись з одного боку на другий, увесь у червоних стрічках, з квітками, мчить заквітчани-ми кіньми химерний якийсь весільний поїзд — з червоними мака-ми-прапорами! Музики, бубни, сміх.

Марево переходить у сон, легенький, як подих вітру: ніби під-ходжу я до їх, а серце чогось б’ється в мене. Питаю: "Що ви за лю-ди?" А вони сміються, загадкові й таємничі: "Хіба ж ти нас не знаєш? Ми ж твої літа, що наздогнав ти нас кіньми вороними!" Приглядуюсь, а на тому шафері справді моя сива шапка, що купив я колись у Глухові, і кучері з-під шапки, як у мене, повилися. Глядь на молодого — молодий — Марко, мій товариш. Дивлюсь на молоду, і молода ніби по знаку мені. Десь я бачив оці очі! Недав-но... ось тут...

Кидаюсь до марева, повернувся у той бік, де сиділа незгадана жінка, аж стілець затріщав підо мною.

Стріває мене тими ж осяйними очима, що із золотими, весели-ми і смутними іскрами. Дивиться, ніби словами промовляє: "Те-пер пригадали?"

Мов блискавицею осяяло мені наші з нею дивні зустрічі, що бу-вають тільки за молодощів... За кілька тих коротких хвилин між двома куплетами пісні облітав мало не всю Україну, на край світу залетів...

Ніби теє було вчора... Стояли роки, темні, як ночі. Насували хмари. Загуло щось у хмарах. Надходила осінь, а з нею — незабутні грізні події. Після кількох років учителювання в народній школі я учився тоді в учительському інституті. Ця остання учительська пристань завжди стояла в місті сувора і мовчазна, як могила. І от тепер у цій тихій, покірній казармі несподівано загули збори, за-шуміли протести. Наостанку — страйк. Мене виключили. З легкою душею, без ніякого жалю кинув я ці сумні стіни. Осінь стояла яс-на, прохолодна: я купив сиву шапку, в інститутському саду вирі-зав дебелий грушевий ціпок і подався в мандри.

Спершу була думка навідати товариша мого і земляка, сільсь-кого учителя Марка, з котрим я учився в семінарії. 3 ним я мав на думці порадитись, що робити далі.

Вимандрував я потягом, аж раптом залізниці скрізь стали, і да-лі я мусив іти пішки. До Марка було не близько, проте мандрівка видалась легка й весела. Люди стали скрізь такі щирі, сердечні, довірливі. Підвозили, пускали ночувати, пригощали. Через кілька днів я непомітно і без утоми добрався в село, де за вчителя був мій Марко. Вечоріло. В кімнаті було темно, тільки коло грубки стояло червоне жарево. Там у соломі кублився в червоному сяйві дід.

Привітався, розпитую.

— Гай-гай! Уже третій місяць, як сидить ваш Марко! — Балакучий дід починає розповідати, як і за що забрали Марка.— Якже, забра-ли! Та ще як забрали: і весілля не дали гуляти — з-під вінця взяли.

— То він женився? —дивуюсь.

— Та ото ж так женився: він у тюрмі сидить, а вона по хуторах ховається, бо приїздили вже й за нею.

— Учителька?

— Цієї осені приїхала. Наслужила. Учителів порозгонили, шко-лярі самі порозбігались, люди бояться й близько підійти, бо за-брали декілька селян, що вчащали до школи. Аж сумно якось стало. Якась пустка — не школа.

Коли полум’я у грубці спалахувало, було в кімнаті й досі ще по-мітно сліди трусу: полупані стіни, розламана шафа, долі купою книжки й папери.

— Крім мене — ні духу. Часом нагляне учителька. Посидить трохи й знову тікає...

Дослухається: грюкнуло в сінях дверима.

— Та оце, мабуть, чи не сама Наталія Андріївна!

"Побачу, що то за пташку Марко впіймав",— думаю.

Рипнули двері. З сіней подуло холодком, і в кімнаті задзвеніло.

— Я чула — в нас гість?

Влетіло щось, як великий нічний метіль, радісне, схвильоване. В обличчя не бачу — темно. Не вспіла привітатись, загомоніла го-лосно, радісно:

— Не знаю, чи вірити, чи й ні — у місті, кажуть, повипускали вже із тюрми політичних в’язнів. Маніфестації, мітинги, прапори!.. Таке!..

— Хто казав?

— Люди казали, що були сьогодні в місті. Якщо цьому правда — завтра й усі наші будуть дома.— Розповідає, як рідному.

Її хвилювання передається мені. Разом із тим одчуваю в її голо-сі щось справді чудне, а що саме — не доберу.

Роздягає пальто, гомонить. Між іншим:

— А ви ж звідки? Учитель?

Одповідаю коротко, бо помічаю, що до моїх слів не дуже дослу-хається: чи цікаве ж їй тепер моє власне.

Аж одразу здригнула, і рука її застряла в рукаві пальта, що по-чала скидати.

— Так ви, кажете, недавно з Глухова?

— З Глухова.

— З інституту?

— Так...

— А не знали ви там...

І щось тепле забриніло в її голосі — тепле й тривожне... Чогось захвилювався. Чого — й сам не знаю. Дужче. Дужче...

— Не знали ви там... земляк мій, товариш дитячих літ... І я чітко і ясно чую своє прізвище.

Мене рвонуло до неї. Придивляюсь:,

— Тася! Невже?!

Вона, здивована, швидко пригнулась до мене:

— Хто такий? — І одразу на всю школу: — О! Гляньте!.. А нам, писа-ли, що вас арештовано! Як ви тут опинились?

Враз пригадав я останню зустріч.

— Ні, спершу скажіть мені, де ви ділись, як приїздили отоді в ху-ртовину до мене в школу?!

— Де я ділась? — дзвінкий сміх на всю школу.

— А ви, певно, подумали, що то була якась мара, привид? Еге ж?

То була справді химерна зустріч. Почну здавна.

* * *

Ми останній рік у сільській п’ятилітці... Осінь... Шкільний сад. Нас, учнів, пускають туди разом із осінніми вітрами, коли вже от-рушена бувала там уся садовина.

Заходило сонце.

Глухою доріжкою попід високим барканом туди й назад, як ва-ртовий, ходила в саду доросла дочка учителя, красуня Маруся. Ходила в старенькому пальтечку, хусткою закутана, смутна й за-думана, як сама рання осінь. Нам здавалось, що вся її постать бу-ла окутана жагучою таємницею, з якої ми дещо вже чули.

Ми сиділи троє. Тася, я, мій суперник у класі й перед Тасею — Марко. Тася конспіративно розповідала нам про те, що Маруся має їхати за женихом кудись аж у Сибір. Під великим секретом читала нам "Марсельєзу", [4] що переписала в Марусі. Марко ду-же критично поставився до Марусиного заміру: "Він заслужив, то нехай і одбуває, яка ж її лиха година жене в неволю?" А коли по-чув: "Нам не надо златого кумира..." — очі поширились, уші поче-рвоніли, не дав дочитати, крикнув: "Порви! Я й слухати цього не хочу!" Затулив уші й побіг геть.

Одійшов од гурту, розгорнув книжку і почав зубрячку.

В альтанці Тася одна залишилась зо мною. Говорили досхочу.

...Незабаром Тася мала виїздити зовсім із нашого містечка, і ми довго мріяли про майбутні наші зустрічі... Хоч не на засланні, так у тій сумній школі, що колись я буду в їй за учителя. Навколо альтанки кружляє з книжкою Марко. Кашкет у його перекинутий козирком на ухо, як у людини, яка запила з горя. Одначе гризе він текст із книжки уперто й енергійно. Разом із тим з такою ж енер-гією він успіває слідкувати за нами, раз по раз одриває очі од книжки і кидає на нас гострі, тривожні погляди. Він помітив щось гостро цікаве й небезпечне.

Фантазія у Тасі — завжди буйна — тепер палає огнем. Розчервоні-вшись, вона малює, як десь у глухому закутку в убогій школі си-дить молодий учитель, самотній, зажурений, далеко од рідних. Надворі — ніч. Надворі хуртовина, нещастя, вікна снігом позаміта-ло, виє звіром...

...Голос у Тасі тихішає, очі потьмарились: "..:Коли слухає він — крізь бурю, крізь хуртовину щось стукає у вікно: "Одчиніть!"

Я знаю, хто це мусить бути, проте дожидаю в хату цього гостя з таким захопленням, з нетерплячкою, що аж у грудях у мене сту-кає...

Аж ось Марко...

Він, здавалось, зник був зовсім з наших очей, тепер не витри-мав — виринув в гостро цікавий момент, як із води. Стоїть, зухва-ло, прищуривши занепокоєне око.

— А я наперед знаю, що буде далі. Хочете — скажу!

Тася змовкла, нахмурилась. Далі хитнула головою. Презирливо, гаряче:

— І ото не сором ходити по підслухах! Паламар! — Паламарем дражнили Марка за те, що він часом прислужував у алтарі, наді-ваючи мальований стихар. [5]

Ми перейшли в другий куток саду. Посідали під гущавиною на старій, трухлій лавочці. Трохи переждавши, вертаємось до того ж.

"...Стукає у вікно: "Одчиніть". — А хто такий? — "Гість з далекого краю!.." — А вигляньте, діду, хто то стукає до нас так пізно? — Пішов дід одчинити. От увіходить у кімнату щось закутане, снігом запо-рошене...

І наші мрії набирають дедалі такого захвату, що ми на мить пе-рериваєм їх вигуками: "А що, коли б це справді так!" Нам до жаги хочеться, щоб іменно так і було колись, і ми обіщаемось, що б там не було, а так колись і зробити, до дрібниць!

— Руку! — і ми гаряче тиснемо одно одному руку. Тихо, з сердеч-ним завмиранням переходимо далі: "Закутана, снігом запороше-на..."

Мов із землі вирісши, із кущів визирнуло знову Маркове об-личчя.

1 2 3