Вітають нас.
А десь перед нами тремтить наше дороге майбутнє — радісне і загадкове, ось хоч би й таке, як оця, всіяна зорями, таємнича Но-вого року ніч.
Дихнуло кригою лісове озеро. Їдем льодом...
Темним височенним муром стала над ним дубина. Між дубами, вищий од усіх, підвів голову і наш лісовий "дід". Загорнувся бі-лою чалмою, як турчин, зорями обсипався, спить. А кругом чуд-но: все приспав, приглушив, усе отьмарив владар мороз, як зача-рував.
— Діду, го-о-в!..— розриваючи ті чари, гукаємо з саней мужніми голосами. Здалося, іній посипався з дерев.
— Ов-ов-ов! — з усіх боків, одбиваючи красу юнацьких голосів, радісною луною одгукнувся заспаний "дід".
— З Новим роком! З новим щастям!..— І в лісі, розкованім од чару, повно шуму й галасу...
Під дубом на снігу горить огонь — великий, веселий, тріскучий... Червоніють намети снігу. Осторонь, у темряві лісу, одлискує про-ти огнища спина буланого.
Один завів, усі підхопили, мов усі з одного з’їхались місця:
Шалійте, шалійте, скажені кати... [2]
З жаром! Аж ліс зашумів, уперше почувши такий спів...
Гомін, співи, сміх, вечеря в "діда"...
— Журнал! Доставайте журнал! Написать "дідові" привітання!
Гуртом підсадили одного на дуба.
— Ти ховав, ти й доставай!
Видерся до дупла. Засунув руку. Шарить... Ще і ще...
Всі з тривогою:
— Що таке?
Повикидав сухий лист із дупла, кору, все...
— Нема!
— Шукай!
Шарив знову, довго, вперто...
— Нема: украв хтось!..
— Не може цього бути! Хто сюди полізе: певно, хтось із своїх.
— Треба спитати Чуденка: він є зараз в містечку?
— Поїхав на свята в своє село. Ні Чуда, ні Славка.
— Написать!
Написати доручено мені. Я обіщався не забути і зразу ж забув.
Роз’їхались, забули всі.
Глибоко, щиро... Влітку вийшло так, що ніхто про журнал і не згадував. Нові враження, нові обставини, нові інтереси, нове юнацьке життя так поглушили спогади сільської школи, загнали їх кудись глибоко наспід, що зразу й не витягнеш їх звідтіль... І журнал, і все...
І от через три роки — як із неба впав!.
Перегортаю сторінки, осміхаюсь. А в голові ввесь час стоїть пи-тання:
"Хто ж це справді його передав мені?.. Чудова мати?"
Миготить щось — от-от усе пригадаю... Проте ніяк не впіймаєть-ся, тікає од мене, як птах. Може, тому ще заважає моя мати, що гомонить до мене та й гомонить, того не помічаючи, що я давно її не слухаю... Тільки дещо долітає з тих слів до моєї уваги.
Згадує теж про ліс, про жінку із хутора, про якусь мою молоду... В її голосі я одчуваю щось тепле, материнське, інтимне. Тоді я, не одхиляючи голови од зшитка, перепитую її:
— Про яку це ви, мамо, молоду мені згадуєте?
Проте дослухати материних слів знову не дослухав.
Раптом мої очі спинились на одному вірші в журналі, що ввесь час настирливо чогось чіплявся до моєї уваги. Як у вічі не вско-чить. Читаю:
Чогось вчора дуже рано
Впала осіння нічка...
Раптом перед очима в мене, як на пружині, вискочила нова моя лісова знакомка з чудними очима, як мандрівні огні... Всі ці дні я ні разу не згадав про неї! В лице мені стало жарко.
"Хіба?.. Еге-ге!.. Ось воно що! Це ж і є те саме, що вона обіщала мені передати..."
— Мамо! Не знаєте, од кого цю книжку передано?
Мати:
— Там лист є, шукай.
Труснув зшитком — лист випав мені на коліна. Читаю — так, во-на:
"Передаю, що обіщала. Думаю, що цей зшиток нагадає вам ба-гато хорошого. Хто я — про те ви, напевно, вже догадались. Так, я справді та "русалка", що потайки украла журнал у "діда" за до-помогою одного із ваших товаришів. Ви, певно, теж уже догада-лись, хто він такий..."
Мене рвонуло!
Я одразу уриваю читання:
— Хто ж це?
І знову промайнув у мене перед очима, як було уві сні. Славко в білому козирку. Раптом, як світнула блискавиця,— пригадав...
"Так і є — він! І як я й досі не догадався? Ах ти ж, панська на тобі шкура! Недурно ти мені і вві сні ввижався. Ану, ближче сюди!" — і з недочитаним листом у руці я зразу ж, щоб не одійшло серце, вчиняю Славкові суворий допит:
"Чи не сказав би ти мені, Славку, славний прихвостень дівочий, що то була за "русалка" коло дуба і кого то другого бачив хлоп-чик на дубі? Га? В білому кашкеті".
І ще:
"Чи не сказав би ти мені, Славку, товаришу наш вірний, куди дівався з дупла наш журнал, що ти його обіщався перед усім то-вариством, що не оддаси, не скажеш, де на схові, не покажеш його нікому в світі, ні батькові рідному, клятьбу на тому приймав і гриз кору з нашого дуба? Пригадуєш? Тільки не думай викручу-ваться, бо ось доказ... Піду в ліс..."
"Читай далі!" — хтось ніби шепнув мені.
Раптом стало мені чогось турботно. З якимось смутним перед-чуттям я кинувся дочитувати листа. Аж так:
"З Вами, мабуть, більше не побачимось. Строк нашому заслан-ню вийшов, і сьогодні ми виїздимо од вас, мабуть, назавжди. Шкода, що не прийшли, коли я прохала Вас. Треба було сказати Вам багато-багато. Ну, та Ви ще почуєте про це. Може, й не раз. Прощайте!.."
День отемнів мені, узяв жаль, запекла досада:
— Поїхала! — Лист писаний вчора.
Погасли огні...
Безпорадно сів я на полу. Низенько схиляє до мене своє лице мати моя, лукаво осміхається. (Ох, ці матері!) Держить у руках іще якийсь папір...
— Ото треба було шанувати дівчину, то й не думала б їхати. Я га-дала вже, що то й справді ти молоду собі знайшов, а ти, бачу, тільки в лісі дурно черевики порвав!
— Звідки ви все це знаєте, мамо?
— А ти думаєш, що ніхто не бачив і не знає. Хуторські жінки он сміялись уже мені на базарі, як передавали листа. "Дожидайся,— кажуть,— Прісько, собі невістки з лісу". Я ж уже казала тобі про це, а ти, мабуть, і не чув.— Мовчки, з хитрою осмішкою, суне мені в руки згорнуті листи.
— А це ще що?
— Це дарунок з тих же рук. Передано й наказано: тільки в твої власні руки і нікому іншому! — Дивиться допитливо і з ніжною по-смішкою, угадує: "Чи не про любощі?"
Розгортаю. На гектографі друкований текст. Зверху чітко: "Пролетарі всіх країн, єднайтеся!.."
В грудях забило дух...
...Не спав я з тим дарунком цілу ніч.
Другого дня все мені смутно, все мені пахнуть фіалки, все теє школярство пригадую. Мій брат у других надвечір одвозив мене на станцію. Брат поїхав шляхом, я заскочив у ліс попрощатись із "дідом". День був смутний і вітряний.
За ці три дні ліс одмінився зовсім, мов і не він. Раніше, було, стрічає, як брата,— тепер — ворожий, чужий. Та й не до мене йому: в його, бач, війна з вітром, аж кипить. Я спинився, розглядаю: справді — як на герці.
Ліс стояв розхристаний, спустошений і дикий. Почорнів увесь, як розбійник, мов мечами, січе на всі боки голим галуззям...
Люто налітає на його вітер, рве його, смиче з усіх боків, шапку його золоту з голови зволікає, зриває його мальоване манаття, шпурляє під ноги... По ровах, по ярках в коліно лежить того ко-льорового шмаття.
Шукаю очима: а де ж "дід"? Ага! Ось він.
Муром стоять старі дуби, а високо над ними наш велетень. Він міцно ще тримає свою позолоту. Десь аж під темними хмарами сяє золотими банями, як фантастичний замчище.
Я не витримав. Став на рові — рупором руку.
— Діду, го-го-в!..— на весь ліс, як колись, було, школярем.
І одразу в лісі повно встає давнього гуку і привидів: "Бурса на бурсу! Бурса на бурсу!.."
Вчуваються дзвінкі як криця голоси. В очах мигтять школярі... Без шапок, чуби спітнілі, руками вимахують, ідуть гурт на гурт...
"Хлопці, сюди! — скликаю я в думці до себе лісове товариство.— Що в мене є! Ой, що в мене є! Коли б ви знали!.. Тільки нікому-нікому!.. Ось!"
Спотикаюсь на пеньок, кидаюсь. Згадую, що все це минуло і не вернеться. Зітхаю: "Прощай усе..." І знову фіалки...
І зразу вихором влітає такий гарячий наплив радості, що мені стає жарко: "Це ж уже я справді їду?! Це ж передо мною стелеться рідне, тепле, без краю народне море, куди мене, молодого, кли-чуть на боротьбу із темрявою, з страхіттям! Це ж справді мене можуть арештувати, коли побачать, що в мене в кишені!"
...І знову смуток: стоїть "Голуба Дача", вікна дошками позаби-вані, на дверях — великий замок... Справді, як мандрівні огні: при-летіли звідкілясь, блиснули, зникли... Шукай тепер...
І одразу нова гаряча хвиля змиває і той смуток до останку:
"Ну що ж! Вони, ті чарівні очі, ніде, як у тому ж морі! Колись виринуть і знову заблищать, як пара мандрівних огнів, гарячих, таємних...
Заблищать! Хоч не вони, так такі ж самі! Точнісінько! Світ ши-рокий, а молодість — казка, а в казці чого-чого; не буває".
Спереду засвічувались у тумані залізничні огні, ніби розцвіта-ли велетенські золоті лілії...
...Ось і станція. На станції ніби свято. Гомін — як музика, люди — як тіні. Коли сів у вагон — сам незчувся. Сів коло вікна, припав га-рячою щокою до піибки, щоб лиця мого, моєї радості, мого дур-ного сміху людям не було видно: вони ж не знають, що мені сві-тять живі огні, що лечу я з шумом і з грюком! Мчу кудись у небо, в зорі, в тиху, таємну зоряну куряву-млу...
А в тій курявій, зоряній млі — тільки сплющу очі — пахнуть мої юні, мої перші фіалки.